Своїми думками про причини, наслідки та шляхи виходу з кризи із «ДТ» поділився Дмитро ГРИДЖУК, кандидат економічних наук, голова правління банку «Хрещатик».
— Дмитре Миколайовичу, не секрет, що основні надії української економіки пов’язуються в основному з відновленням на світових ринках сприятливої кон’юнктури. А це тісно пов’язано з подоланням світової кризи. Як ви оцінюєте її глибину та характер?
— Існують серйозні дослідження, які свідчать, що головна причина кризи — це закономірності циклічного розвитку.
Опублікований 13 листопада 2008 року огляд Організації економічного співробітництва та розвитку констатував, що розвинені економіки світу вступили в рецесію. Міжнародне рейтингове агентство Fitch Ratings вважає, що рецесія буде найсуворішою з часів Другої світової війни, і вперше розвинений світ вступає в неї синхронно.
При цьому слід чітко розуміти, що протікати фінансова криза може по-різному. У вигляді різких обвалів, як це було 1929 року в США, із подальшою реанімацією фінансової системи країни протягом кількох років, або у вигляді плавного врегулювання державою правил гри на фінансовому ринку, як це було 1931 року в Німеччині.
Якщо подивитися на історію всіх наступних економічних потрясінь, можна помітити певні закономірності. Безумовно, всі кризи різні. Та головне — вони повторюються з гідною подиву регулярністю. І що глибші, що тісніші міжнародні зв’язки, то більше країн опиняється в зоні турбулентності і то тяжчими є наслідки. А причина, за великим рахунком, одна: надлишок дешевих грошей і «мильні бульбашки».
Сполучені Штати — найсвіжіший і найнаочніший приклад. Сценарій порятунку економіки за «планом Полсона» розігрувався в США не раз і не два. Щойно кредитна експансія банків глохла, влада вкидала величезну кількість грошей як основний спосіб стимулювання економіки. Рано чи пізно дешевої ліквідності ставало стільки, що ніхто вже й не думав про завтрашній день. Інвестори просто прокручували ці кошти у фінансовій системі, до якогось часу маючи непоганий куш.
— А реальні гроші тим часом перетворювалися на прості папірці…
— Говорячи мовою вчених — на віртуальні абстрактні вартості. Фінансові ринки заохочували споживачів до позик, пропонуючи дедалі складніші інструменти на дедалі сприятливіших умовах. Влада, у свою чергу, стимулювала цей процес щоразу, коли виникали ризики для фінансової системи.
На цьому грунті спочатку боязко, а потім буйним цвітом починають проростати всілякі популістські ідеї урядів. Взяти ту ж фактично безплатну іпотеку в США. Всі ми побачили, до чого це призвело. Спекулятивні настрої взяли гору над доказами розуму і стали детонатором вибуху.
Відомий фінансист Джордж Сорос назвав нинішній колапс «кульмінацією кредитного супербуму», що розгортався протягом 60 років. Він упевнений, що перша глобальна Велика депресія означає кінець ери кредитної експансії, котра базувалася на ролі долара як міжнародної резервної валюти.
— Чи став, на ваш погляд, значущою подією проведений 14 листопада ц.р. антикризовий саміт Групи двадцяти (G-20)?
— Враження двоїсте. Декларація саміту «двадцятки» містить досить конкретні, але не революційні заходи для боротьби з фінансовою кризою. Бреттон-Вудс живий, а ознак переможного економічного соціалізму поки що небагато. Учасники саміту продемонстрували високу єдність у риториці, яка, однак, не дає поки що змоги робити практичні висновки.
Конкретні заходи містяться в додатку до декларації і спрямовані на зміцнення прозорості фінансових систем і продуктів та уніфікацію регулювання в різних країнах. Національні рейтингові агентства та банківські регулятори мають прагнути до єдиних стандартів, наглядові органи — дотримуватися єдиних прин-
ципів, а міжнародні банки — вести діяльність у різних країнах за одними й тими ж правилами. Країнам пропонується стимулювати внутрішній попит податково-бюджетними заходами.
При цьому звертає на себе увагу зобов’язання утримуватися від застосування протекціоністських заходів у наступні 12 місяців. Причому з необхідністю такого мораторію погодилися всі учасники саміту. З одного боку, це досить загальна заява, з іншого — накладає певні обмеження, насамперед моральні. Жодних механізмів примусу до дотримання мораторію нема. Однак, звісно, країну, запідозрену в протекціонізмі, інші учасники «двадцятки» зможуть публічно засудити.
— Як усе це співвідноситься з вітчизняними реаліями?
— Якщо відштовхуватися від основ, то головне завдання уряду і регулятора фінансового ринку — це підтримання фундаментальних показників, таких як інфляція, курс, рівень податків, темпи приросту державних витрат на такому рівні, щоб забезпечувати стабільність і стійкість національної економіки до кризових шоків.
До початку нинішньої кризи ми підійшли з високою інфляцією. Тобто наші внутрішні чинники з погляду довгострокових, або довгих, грошей були дуже несприятливими. Українські позичальники, як відомо, намагалися позичати ресурси на зовнішньому ринку, вважаючи, що це більш довгострокове джерело пасивів, джерело довгих грошей і кредитів. Однак виявилося воно недовгим. А внутрішній ринок ще не був підготовлений, щоб генерувати довгі гроші.
Світова економіка і стабільні ринки, котрі генерують довгі ресурси, розглядають більшу частину інвестицій як кредитні гроші під майбутні доходи підприєм-
ства, що на ці гроші створюється. І банки, ці головні інститути ринку, визначають, чи рентабельним є проект, із якими ризиками пов’язана його реалізація, який, виходячи з цього, можна дати кредит, під яку ставку і на який строк.
У Бразилії, наприклад, частка кредитного ринку в інвестиціях дорівнює 23%, у Канаді — 23, в Італії — 50%. Окрім того, є ще фондовий ринок, на якому в інвестиційних цілях розміщаються облігації. У тій же Бразилії част-
ка цього ринку становить 6%, у Польщі — 28, у Німеччині — 23%. Тобто сукупно кредитний і фондовий ринки мають бути основними джерелами інвестиційних ресурсів. Проте вони стають ними лише у разі, якщо макросередовище абсолютно стабільне, якщо всі учасники ринку — і банки, і підприємства — знають, що грошова влада забезпечує стабільність показників, а довгі гроші з’являються не з Пенсійного фонду, котрий поповнюється в тому числі бюджетними коштами, а в результаті стабільності пасивів банків і їхньої здатності із допомогою відповідного мультиплікатора емітувати безготівкові гроші. Цей чинник, який «підхопив би знамено» зовнішніх запозичень і створював би базу для серйозних інвестицій, у нас, на жаль, не розвинений.
— Маємо те, що маємо. Що робити?
— Вважаю, що необхідні комплексні макроекономічні заходи, спрямовані на стабілізацію банківської системи, і ретельно зважена монетарна політика. Розмови про те, що в країні надлишок грошей на тлі кризи ліквідності банківської системи, безпідставні.
В Україні виявилося перегрітим споживання, орієнтоване здебільшого на імпорт, який купувався за рахунок споживчих кредитів. Реальна ж економіка, зокрема, вітчизняний товаровиробник, відчували брак фінансування. Воно здійснювалося на досить короткий термін, як правило, три-шість місяців. Ці та інші чинники, які, зауважте, є внутрішніми, а не зовнішніми, істотно погіршили позиції української економіки, призвели до формування достатньо великої зовнішньої заборгованості.
Діючий же механізм рефінансування створює ілюзію добробуту і не створює тієї «подушки» безпеки, яку можна буде використовувати у разі виникнення форс-мажорних обставин. Уникнути ситуації, за якої виділені ресурси почнуть працювати до того, як банки, що одержали рефінансування, вирішать усі свої проблеми, можна лише за умови чіткої регламентації цілей і завдань рефінансування, а також процедури використання коштів. Крім того, за виконанням цих процедур повинен здійснюватися належний контроль з боку держави.
Щоб гроші не вилітали «у трубу», а працювали на зростання реального продукту на противагу розростанню віртуального сектора, необхідно кардинально змінити інвестиційний клімат в Україні, оптимізувати податковий тягар і загальмувати зростання цін на послуги монополій.
— Як впливають на ситуацію останні коливання валютного курсу?
— Для стрибкоподібної зміни валютного курсу існують різноманітні причини. З одного боку, це зовнішньоекономічні чинники, впливу яких не можна не враховувати. З іншого — причини внутрішні, в основі яких не тільки дії Національного банку як регулятора валютного ринку, а й співвідношення реального попиту і пропозиції.
За існуючого курсового хаосу можна очікувати чималих збитків у ряді секторів економіки, насамперед у будівництві і торгівлі. Найбільша ж проблема — у доларизації вітчизняної економіки. Гроші виводяться з банківської системи, тобто з економічного обігу, а замінити їх нічим. При цьому фінансова криза відбувається на тлі нескінченної політичної кризи, що заважає приймати узгоджені антикризові заходи.
— Ви бачите вихід?
— Вважаю, у держави є всі можливості стабілізувати ситуацію, але для цього потрібен комплексний підхід, вирішення як тактичних, так і стратегічних завдань.
По-перше, варто підсилити роль держави як регулятора економіки. Необхідно привести усе вітчизняне правове поле і регулятивні процедури у відповідність до міжнародних стандартів і здійснювати жорсткий, скоординований з іншими державами контроль.
По-друге, наслідки кризи можна мінімізувати, забезпечивши адекватне потребам економіки збільшення грошової пропозиції. Досвід зниження інфляції при світових фінансових кризах довів, що зростання грошової маси при збільшенні ступеня монетизації сприяв, поряд із зміцненням національної валюти, зниженню інфляційних процесів. Як зробити емісію продуктивною, ми вже обговорювали.
По-третє, слід докорінно змінити валютну політику. Валюта не повинна розглядатися державою ані як засіб платежу, ані як засіб накопичення. Валютні кредити і депозити повинні зникнути як клас, а експортну виручку, що надходить на рахунки підприємства, потрібно відразу конвертувати в гривню. При цьому і для підприємств, і для населення іноземна валюта має бути у вільному продажу: для юросіб — із певним регулюванням, для людей — бездефіцитною.
— Як населення сприйме такі заходи?
— Має сприйняти. Необхідно довести до свідомості кожного українця, що гривня ніколи не стане достатньо стійкою, незалежною і повноцінною, поки ми не будемо ставитися до неї як до істинно цінної і головної валюти в державі.
І коли вже ми заговорили про роз’яснювальну роботу, то хотів би акцентувати увагу на тому, що сьогодні особливо важливо давати чітку відсіч інформаційним війнам і панічним настроям. Паніка заразна, тому що втрачається здатність до раціонального мислення. Тому варто звернути особливу увагу на інформаційні антикризові технології, які необхідно використовувати в комплексі з іншими заходами.
Іншими словами, треба повернути довіру на фінансові ринки, розмовляючи з людьми з екранів телевізорів, по радіо, зі шпальт газет, причому роблячи це, за можливості, щодня. При цьому ЗМІ, висвітлюючи кризові явища, не повинні гіперболізувати факти і грати на страхах людей. Такі формати подачі фактів мають антигромадянський, на мій погляд, характер. Українська економіка, і зокрема банки, виявляються перед ними беззахисними.
— Сьогодні в державній інформаційній політиці зовсім інші пріоритети…
— Більш того, у надзвичайно занедбаному стані опинилася й ідеологічна робота з формування системи суспільних пріоритетів і цінностей. Цього теж не можна допускати, оскільки розплачуватися за такі упущення доведеться занадто дорого. Сьогодні життєво необхідним стало повернення системи обмежень на ринковому і особистісному рівнях, відмова від буму споживання як сенсу життєдіяльності.
Саме тому важливим стане посилення ролі людського чинника, інтелекту у всіх соціально-економічних процесах.
— Чи на часі зараз говорити про такі речі, якщо суспільство стурбоване розв’язанням набагато більш прозаїчних проблем?
— Послухайте, але ж ми не вчора і не сьогодні почали розбазарювати головний капітал суспільства — його інтелектуальний потенціал! Цей процес триває вже майже два десятиліття, встигло вирости ціле покоління. Тому вже сьогодні потрібно приділяти першочергову увагу цим питанням, якщо ми все-таки всерйоз говоримо про необхідність створювати високотехнологічну економіку.
Про інноваційну модель економіки треба думати не тоді, коли ми в змозі більше витратити бюджетних коштів на відповідні розробки або підтримку вчених. По-справжньому інноваційні моделі виникають, коли ми можемо свій високотехнологічний (нехай і ризикований) проект здійснити за рахунок фінансових інструментів ринку. Тоді, відповідно, і сформуються передумови для модернізації економіки, застосування високих технологій і зростання продуктивності, яка випереджатиме зростання заробітної плати. Для всього того, про що ми так багато говоримо, але так мало робимо.