Травень приніс два дуже цікаві висловлювання голови нашого Національного банку. Перше стосувалося того, що не треба, виявляється, плутати капіталізацію банків із їхньою рекапіталізацією. Було роз’яснено критерії розмежування: оскільки в Укрпромбанку і банку «Київ» капіталу вже взагалі нема, їм потрібна рекапіталізація. Решті ж проблемних банків, куди збирається входити держава, потрібна капіталізація, тому що певний капітал у них усе ж таки залишився.
Друге — про зайво ліберальні відносини, що склалися між Національним банком і комерційними банками. Щоправда, при цьому чомусь не було названо прізвища тих, хто такий небачений лібералізм розвів.
Як ми пам’ятаємо, восени в багатьох банках почали вишиковуватися черги вкладників. Минуло трохи часу — і в одних банках усе владналося, в інших — ні. Зрозуміло, що паніка вкладників не додала стабільності всій банківській системі. Але при цьому банки з найбільшим обсягом вкладів фізосіб — Приватбанк і «Райффайзен Банк Аваль» — вистояли, хоч і в них відбувся значний відплив вкладів. Отже, справа була не тільки в паніці вкладників, а й у політиці самого банку.
От, наприклад, деякі статистичні дані, розміщені на сайті Асоціації українських банків. У новий 2009 рік Укрпромбанк увійшов із показником капіталу (тобто власних коштів) трохи менш як 2 млрд. грн. За перший квартал цього року відбулося зменшення зазначеного капіталу приблизно на 4,5 млрд.
грн. — до мінус 2,5 млрд. на 1 квітня ц.р.
На цю ж дату весь кредитний портфель банку становив приблизно 7 млрд. грн., приблизно стільки ж (майже 7 млрд. грн.) — кошти фізичних і 1,8 млрд. грн. — юридичних осіб.
Треба сказати, що за перший квартал ц.р. капітал знизився й у деяких інших комерційних банків. Але в зовсім непорівнянних із зазначеною установою масштабах: у «срібного призера» — мінус 0,85 млрд. грн., що вп’ятеро менше. У багатьох же інших банків втрати капіталу хоч і є, але, на щастя, поки що невеликі. Тобто в
цьому разі мали місце особливі причини втрати капіталу.
Таке екстраординарне явище в умовах, коли банк не віддавав вкладів та особливо не кредитував, можна пояснити лише одним: відбулося віднесення простроченої дебіторської заборгованості до безнадійної. При цьому рівень її концентрації зашкалював. Тобто один із найбільших банків країни просто раніше щедро прокредитував одну особу або дуже вузьку групу осіб, віддавши їй (їм) більшу частину зібраних у населення із допомогою широкої філіальної мережі по всій країні вкладів.
Загалом це підтвердили і слова тимчасового адміністратора Укрпромбанку Майданюка, який у середині травня несподівано став колишнім (його місце зайняв головний ліквідатор НБУ, директор департаменту з припинення діяльності банків К.Раєвський. — К.М.). Пан Майданюк висловився приблизно в такому ключі: першопричина проблем із цією установою в тому, що її менеджмент гроші вкладників віддав у кредит під заставу мережі автозаправок. Кредит не повертається, зі спробами вивести із застави і заставні заправки тимчасова адміністрація веде боротьбу. Якби повернули цей кредит, то будь-яка державна допомога банку взагалі була б не потрібна.
У тому ж першому кварталі ц.р. виникли проблеми з ліквідністю в найбільшому (у кілька разів більшому за будь-який наш) казахстанському банку БТА. Реакція тамтешньої влади була блискавичною: арешти групи топ-менеджерів банку і директорів компаній, яким видавали кредити на просто вражаючих «пільгових» умовах, а також їхнього особистого майна. Основне обвинувачення — розкрадання і відмивання незаконно отриманих коштів в особливо великих розмірах. Частину обвинувачуваних устигли арештувати реально, частину оголошено в міжнародний розшук, із яких одного, як повідомляють ЗМІ, уже затримали, до речі, в Україні, і зараз вирішується питання про його екстрадицію до Казахстану.
А тепер про лібералізм. Видана нещодавно книга одного з нинішніх кандидатів у президенти «Банківська таємниця часів помаранчевої революції» порушує безліч досить вузькоспеціальних банківських питань. Певне, не випадково, тому що є розуміння важливості цих питань для країни.
Перефразуючи відоме висловлювання, можна сказати, що коли ви не цікавитеся деякими, на перший погляд, «технологічними» питаннями банківської справи, то ці питання поцікавляться вами. Зокрема, у книзі наведено приклади численних зловживань вітчизняних банків у період роботи автора в НБУ — особливо при здійсненні банками валютних операцій. А також приклади безперервної боротьби з ними: тільки-но виходило так-сяк подолати одних, а тут усе нові й нові.
Певно, відносини НБУ із комерційними банками були тоді менш ліберальними, аніж зараз: тобто зі зловживаннями боролися, принаймні блокуючи їх на майбутнє. Однак ідея, що за будь-які зловживання потрібно суворо карати (інакше їхні суб’єкти нахабніють і зариваються дедалі більше), причому передусім не банк, а топ-менеджмент, а в низці випадків і власників, ніяк не може прижитися на вітчизняному грунті — ні 2004 року, ні зараз. У нас же не Казахстан, ми — найліберальніші...
До речі, про власників. Перед початком кризи в пресі стверджувалося, що навіть НБУ нібито не знає кінцевих фактичних власників (фізичних осіб) ряду середніх і малих банків. Оскільки на сайті НБУ було розміщено кінцевих власників лише окремих банків, певне, цій тезі суспільство має повірити. Такий лібералізм просто вражає. Якщо банки так і не розкрили всієї структури власності з кінцевими вигодоотримувачами, то чим узагалі протягом багатьох років займається фінансовий моніторинг? Якщо спонсори терористів і «відмивачі» грошей від масового продажу наркотиків і зброї на території України у скількись значущих масштабах не виявляються, цілком можна було б використати вільний час на вивчення структури власності фінансових установ.
І чому НБУ не анулював ще багато років тому у таких банків банківської ліцензії (до речі, у Росії банківські ліцензії нерідко «летять» саме з подачі фінмоніторингу)? Можна сперечатися про те, чи ефективно діє наша система фінмоніторингу і чи настільки вона взагалі потрібна в нинішньому вигляді. Це тема для окремої розмови. Та якщо вже її створили і підтримують на гроші платників податків, то незнання (чи недостатнє бажання знати) реальних власників банків в жодні рамки не лізе.
Було б ще півбіди, якби банк не залучав вкладів населення і ніколи не просив державних грошей. Та якщо все виглядає з точністю до навпаки, то прізвища всіх кінцевих власників кожної установи з банківською ліцензією (фізичних осіб) мають бути відомі суспільству. А їхній список — наводитися на інтернет-сайті НБУ повністю, без вилучень.
Разом із тим навіть якщо банк і не роздає грошей вкладників в одні руки, існує ще одна традиційна причина втрати банківською системою ліквідності — недорезервування і надмірне захоплення кредитуванням (по-науковому — кредитна експансія, а по-простому — непотрібне кредитування). Для зменшення ризиків для банків було придумано низку так званих економічних нормативів. Потрібно зазначити, що їхня фактично єдина мета — забезпечити, щоб банк виконував усі зобов’язання перед контрагентами. Якщо цього не відбувається, кількість нормативів простіше скоротити і не розводити пов’язаних із ними величезного документообігу і бюрократії.
Кілька дуже простих прикладів.
Значна група таких нормативів (Н7, Н8, Н9, Н10) покликана усунути ситуацію, коли банк проводить масову видачу кредитів одній особі, тим більше своїм господарям або іншим так званим пов’язаним особам (інсайдерам). Як ми вже описали вище, вони в нашому реальному житті нічому не запобігають. Більше того, хитрий юридичний трюк — і активні операції банку оголошено «банківською таємницею» аж до моменту оголошення фінустанови банкрутом.
Таке законодавство необхідно терміново змінювати: статус «банківської таємниці» з інформації про умови, на яких здійснював активні операції банк, котрий не виконує зобов’язань перед вкладниками, мусить негайно зніматися за фактом введення тимчасової адміністрації і запровадження мораторію.
Не має бути жодних ілюзій із приводу того, що банк — це нібито приватний закритий бізнес. У сучасному суспільстві банки стали виконувати безліч публічних функцій, а їхня діяльність загрожує серйозними соціальними наслідками. Введення тимчасової адміністрації разом із запровадженням мораторію на погашення вимог кредиторів, по суті, є аналогічним стадії розпорядження майном при банкрутстві «звичайних» підприємств. В останньому разі кредитори через комітет кредиторів і розпорядника майна отримують доступ до інформації про господарські операції боржника. Немає жодних підстав, щоб такого доступу не отримали і кредитори комерційних банків, у тому числі вкладники.
Відстежувати всі афілійовані структури банку (інсайдерів) у режимі реального часу все одно неможливо, тому відповідні нормативи (Н9, Н10) є просто пустушкою. Окреме запитання — чому законодавство взагалі дозволило видачу банками кредитів афілійованим компаніям? Який економічний сенс у такому кредитуванні? По своїй суті абсолютно будь-який банківський кредит інсайдерам є виведенням активів із банку і впливає на його ліквідність так само негативно, як і паніка вкладників. І боротися з таким явищем потрібно не нормативами, а повною кримінально-правовою забороною відповідних операцій.
Власники банку, вносячи в нього гроші і створюючи, таким чином, певні гарантії його платоспроможності, не повинні мати можливості в будь-який час, по суті, вилучити їх раніше за решту кредиторів банку (а в тому, що топ-менеджмент банку, який підпорядковується власникам, навряд чи відмовить їм у здійсненні таких операцій, немає найменших сумнівів).
Ключовий економічний норматив — миттєва ліквідність (Н4), тобто скільки грошей банк може негайно видати на першу вимогу. Невиконання установою решти нормативів ліквідності (Н5, Н6) теж недобре, але все ж є менш критичним, адже там усе-таки існує певний часовий лаг, щоб виправити ситуацію. Важливість Н4 важко переоцінити, і будь-якого лібералізму в контролі за його дотриманням бути не може, тому що з невиконання банком перших вимог перед клієнтами починається паніка та обвал.
У нас мінімально допустиме значення цього показника становить 20%. Ряд авторитетних західних учених, серед яких нобелівський лауреат із економіки Ф.Хаєк, цілком розумно стверджували, що для зобов’язань на першу вимогу цей норматив має становити 100%. При цьому вкладати у власні активні операції банки мали б тільки кошти клієнтів, залучені без права витребування їх у будь-який момент. Інакше явно допускається ситуація, коли при зверненні до банку одночасно великої кількості кредиторів установа або не виконує зобов’язань, або її проблеми розв’язуються всім населенням країни через емісійне рефінансування центробанку, котрий роздмухує інфляцію.
Найгірше навіть не в тому, що Н4 у нас низький. І навіть не те, що коли вже ми не встановили його в 100%, то не було запроваджено системи «автоматичного» виділення банку рефінансування при зверненні вкладників, які вимагають видати понад 20% від загальної суми вкладів, що підлягають видачі на першу вимогу. До розрахунку цього нормативу (Н4) депозитів фізосіб (а за законом вони підлягають видачі на першу вимогу) узагалі не включили, залишивши їх, по суті, незабезпеченими. У результаті цієї елементарної, просто «дитячої» помилки банк, котрий формально виконує вимоги Н4, насправді міг мати в готівковій формі лише 20% від коштів на поточних рахунках фізосіб і юросіб і 0% — від коштів на депозитних рахунках фізосіб.
Був і ще один побічний наслідок установлення такого безглуздого розрахунку нормативу: недорезервовані кошти могли йти як у надлишкове кредитування (споживче і спекулятивне іпотечне), так і у валютні спекуляції.
Щоб завершити з тематикою рефінансування, потрібно сказати, що незаслужено непоміченим залишився оприлюднений ще 5 березня ц.р. на веб-сайті НБУ його департаментом монетарної політики матеріал під назвою «Чого варті гроші, якщо вони нічого не варті». У ньому стверджується, що рефінансування НБУ може спрямовуватися лише на «виконання реальних вимог вкладників». При цьому «механізм підтримання ліквідності через кредити рефінансування виключає використання банками отриманих коштів на здійснення нових активних операцій...» От би такі мудрі думки департамент впроваджував у нормативні акти НБУ, котрі він готує!
Чи варто ще раз нагадувати про те, що валютні спекуляції — це найсправжнісінькі активні банківські операції. Реально ж заборони банкам використовувати рефінансування на інші цілі, що відрізняються від проведення поточних клієнтських платежів, не було. У підготовлених за участі того ж монетарного департаменту нових правилах рефінансування банків, затверджених правлінням НБУ 30 квітня ц.р., такої заборони теж нема! Але якщо її запроваджувати (а робити це, на наш погляд, життєво необхідно), то як потім контролювати?
Гадаємо, що єдиний реальний механізм забезпечення такого контролю — зобов’язати банки зберігати все рефінансування на окремих коррахунках у НБУ, тобто відокремлено від решти активів банку. При цьому щодня публікувати на офіційному сайті НБУ статистику про рух коштів по таких рахунках за попередній день. Разом із динамікою виконання банками операцій перед клієнтами.
В експертному середовищі також стверджується, що однією з основних причин останнього зміцнення гривні є переведення банками резервів, створених під валютні кредити, з валюти в гривню для виконання постанов правління НБУ №107 і №108. Однак у газеті «Дело» 15 травня ц.р. було озвучено позицію, котра дуже спантеличила «скарбника одного з великих банків із іноземним капіталом». Суть полягає от у чому: видаючи кредити в іноземній валюті, банки формували під них резерви у валюті. Суму резервів банки знову ж роздавали у вигляді кредитів, під які в аналогічний спосіб формували нові резерви. Тепер Нацбанк вимагає розпродавати зазначені резерви. Хоча вони прописані в балансах банків, але фактично роздані у вигляді кредитів, тому банки не знають, де знайти валюту для продажу.
Просте запитання: як може називатися «резервами» те, що можна пустити в подальші активні операції банку, а отже, якими ж є реальні, а не «намальовані» резерви вітчизняних банків?
А тепер перейдімо від нормативів, які не потрібні взагалі або були встановлені неправильно, до тих, які необхідно було встановлювати, але зроблено цього не було. Ситуацію перерозподілу банками кредитних ресурсів не у виробництво, а в споживче кредитування та іпотечні спекуляції вирішити, за бажання, було б нескладно. Для цього можна було просто запровадити окремий економічний норматив розподілу кредитного портфеля банку (через максимально дозволений відсоток від портфеля) на: а) споживче кредитування; б) кредити на придбання нерухомості (яке необхідно було пригальмовувати у тому числі і в такий спосіб, щоб не роздмухувати цін на нерухомість); в) підприємницькі кредити на цілі, відмінні від придбання нерухомості.
Не слід забувати, що ситуація в небанківських фінансових установах часто така ж, як і в банках. Просто відповідні фінансові установи менші, оперують відносно меншими грошима, тому і менше галасу. У приватних розмовах працівники Держкомісії з регулювання фінансових послуг розповідають, що тільки-но копнеш кредитний портфель або структуру і розміщення резервів багатьох таких фінустанов, то волосся на голові дибки стає...
У цілому зрозуміло, що регулювання фінансового сектору, поєднане з його непрозорим інфляційним фінансуванням за рахунок громадян, зайшло в глухий кут. У країні створено масу держорганів із колосальним документообігом, але пуття від усієї цієї діяльності мало.
Як один із способів виправлення ситуації, різко активізувалася ідея створення «мегарегулятора». Останнє віяння в розвиток цієї ідеї — передати йому і банківський нагляд. Дехто з експертів вважає, що до мегарегулятора потрібно приєднати і фінмоніторинг. Ідеї цікаві та загалом здорові. Однак простим злиттям адміністративних органів і міжвідомчим перерозподілом повноважень ситуації не змінити. Зловживання в сфері фінансів зайшли надто далеко, і до системи нинішніх регуляторів у сфері фінпослуг довіра у населення вичерпалася.
Припиняти неподобства, що кояться у фінансовій сфері, мусить якась одна структура, причому така, що не причетна в очах населення до їхнього розвитку і не входить до системи таких установ, тобто не здійснює з ними жодних операцій. А оскільки з пісні слів не викинеш, не вдасться обійтися без створення в рамках такого регулятора фінансової поліції і компактного слідчого апарату.
КОМЕНТАР:
Питання про фінансове становище Укрпромбанку ми адресували його нинішньому тимчасовому адміністратору Костянтину РАЄВСЬКОМУ, який на період роботи в установі тимчасово залишив посаду директора департаменту з припинення діяльності банків НБУ.
— Чи можете ви докладніше розповісти про конфлікт у зв’язку зі спробами вивести з-під застави в банку мережу автозаправок ANP, що належала засновникам Укрпромбанку? Чи правдива опублікована деякими ЗМІ інформація про те, що причиною зміни тимчасового адміністратора банку став саме цей конфлікт
— Кредити, видані під заставу автозаправок, становлять близько 40% активів Укрпромбанку. Ці заправки частково є заставою під кредити рефінансування Нацбанку. Оскільки зараз відбувається підготовка до рекапіталізації банку державою, фактично судові процеси проти установи можна розцінювати як судові процеси проти держави.
Від рішення суду про можливе відчуження заправок дуже сильно залежать вкладники, з якими банк зобов’язаний розрахуватися. Тому всі наші зусилля спрямовані на запобігання виведенню цих активів з банку. До вирішення цього питання ми залучили Генпрокуратуру, оскільки виведення заправок з-під застави банку є неправомірною дією.
На цей час судові розгляди тривають, ми аргументовано протидіємо «Привату». Процес йде на рівних, не можна сказати, що хтось із нас здобув перемогу.
Що ж стосується зміни тимчасового адміністратора, то Олександр Майданюк залишив цю посаду в Укрпромбанку за станом здоров’я. Оскільки на той момент у банку повним ходом йшла робота з підготовки до рекапіталізації, мене направили для зміцнення цієї ділянки.
— Як ви оцінюєте нинішній стан установи, чи виконує вона хоча б частково платіжні зобов’язання? Як іде процес підготовки банку до рекапіталізації?
— Минулого тижня ми одержали від Кабміну детальний алгоритм дій для рекапіталізації. Насамперед необхідно виконати роботу зі зміни форми власності банку, а також реструктурувати зовнішню заборгованість банку, загальна сума якої становить 120 млн. дол. Рекапіталізація здійснюється з подвійною метою — розрахуватися з вкладниками-фізособами і відновити нормальну роботу банку. Насамперед ми розрахуємося за картотекою — це 1,3 млрд. гривень депозитів населення.
За час роботи тимчасової адміністрації Укрпромбанк уже повернув фізособам депозитів на суму 332 млн. гривень, відсотків за ними — 354 млн. і за поточними рахунками — 319 млн. гривень.