Внесений у Раду законопроєкт про ріелторську діяльність розкритикували зусібіч. Країною навіть прокотилися протести професійної спільноти ріелторів. Проте це не зупинило депутатів від подальшого просування документа в Раді. Чого чекати далі?
Нагадаємо, що на початку червня в Раду було подано законопроєкт №3618 «Про ріелторську діяльність», який викликав хвилю протестів ріелторів по всій Україні. З’явилося багато критичних статей і виступів на ТБ. ZN.UA теж критикувало законопроєкт за його корупційну сутність. Попри це, Комітет із питань економічного розвитку на своєму засіданні рекомендував внести законопроєкт у зал, не звернувши жодної уваги ні на протести ріелторів, ні на реакцію «слуг народу», які також різко критикували цей законопроєкт на засіданні фракції.
Масу претензій до документа висловило й Головне юридичне управління Верховної Ради України. У своєму висновку юруправління звертає увагу на те, що в законопроєкті не визначено органу державного регулювання, тоді як мета документа — ввести державне регулювання в ріелторську діяльність. Не може бути держрегулювання там, де не визначений орган, що здійснює це регулювання. Тобто мета законопроєкту вочевидь суперечить його суті.
Фактично, відбуваються обман і підміна понять, оскільки насправді пропонується приватне регулювання. І все б гаразд із приватним регулюванням, але йдеться про створення чергового приватного монстра-монополіста з небаченою владою в цій сфері. Буквально недавно країна з великими зусиллями позбулася монополіста-посередника при реєстрації оцінки нерухомості, як тут-таки створюється новий.
Немає відповіді на запитання, чи потрібне державне регулювання цієї діяльності. Адже ріелторська діяльність по суті — консультаційна й не потребує жодного державного регулювання та жодних ліцензій, оскільки не впливає ні на життя та здоров’я людей, ні на функціонування держави. Аргумент про несплату чи неповну сплату податків посередниками слід розглядати у площині будь-якої бізнес-діяльності та необхідності платити податки всім бізнесам. І для цього зовсім не обов’язково під кожну сферу діяльності писати спеціальні закони.
Аргументи захисників законопроекту, що, мовляв, потрібен захист прав тих споживачів, які користуються послугами посередників, теж не витримують жодної критики, оскільки для цього є Закон «Про захист прав споживачів». Немає жодного сенсу вигадувати нові закони для захисту цих прав. В Україні, навпаки, необхідно скасовувати непотрібні закони і правила, а не придумувати нові, висмоктані з пальця регуляції. Якщо вже й захищати когось, то, швидше, громадян від чиновників, негайно відбираючи в них право вимагати непотрібні довідки або документи, нехтуючи курсом на діджиталізацію.
Не підтримав законопроєкту №3618 і урядовий комітет. На своєму засіданні міністри однозначно вирішили не підтримувати законопроєкт. Про це повідомив міністр Кабінету міністрів України Олег Немчінов. Головною причиною урядовий комітет назвав те, що пропонований законопроєкт забороняє власникам розпоряджатися своїм майном, що насправді кричущо суперечить як Конституції України, так і всім кодексам.
Понад те, шість депутатів із 32 уже відкликали свої підписи під законопроєктом. Тепер під текстом проєкту залишилося тільки 26 депутатських автографів.
На жаль, не додає оптимізму розміщений на сайті Ради проєкт постанови парламенту про підтримку законопроєкту і доопрацювання його до другого читання. І це попри те, що звідусюди лунають голоси про абсолютну неприйнятність законопроєкту в цілому, а не просто якихось його деталей. Якщо навіть уряд його не підтримує, то про що можна говорити? Таке враження, що автори законопроєкту вважають сущою дурницею і зауваження Головного юридичного управління, і неприйняття урядовим комітетом, і протести ріелторів: мовляв, собака гавкає — караван іде. Невже в наш час можливо ігнорувати реакцію не тільки учасників ринку, а й шанованих органів влади? То можна, так?
Як, узагалі, можна приймати законопроєкт у першому читанні, якщо принципові зауваження до нього не піддаються виправленню в рамках пропонованої концепції законопроєкту? Якщо мета законопроєкту — державне регулювання, а орган такого регулювання не визначений, то в першому читанні законопроєкт приймати не можна, оскільки до другого читання не можна змінювати концепцію законопроєкту. Адже визначення органу держрегулювання і є зміною концепції.
А ось як звучить основний висновок Головного юридичного управління Верховної Ради: «Вважаємо, що законопроект перевантажений другорядними, з точки зору його мети, положеннями, необов’язковими для докладного регулювання на законодавчому рівні».
Таке свідчить про дуже низький рівень документа, його невідповідність багатьом правилам законотворчості та непридатність для прийняття й застосування. Тобто законопроєкт потрібно не доопрацьовувати, а змінити концептуально і в деталях, прибравши, наприклад, одіозні положення, які не дають можливості власникам розпоряджатися своєю нерухомістю.
Які саме положення?
Насамперед — вимогу розміщувати інформацію про об’єкти, котрі пропонуються до продажу, у відкритому доступі та заборону реалізовувати нерухомість без розміщення такої інформації. Ця вимога викликає кілька запитань і саме належить до тієї сфери, яка не потребує державного регулювання.
Власне кажучи, яке діло державі до того, як власник проводитиме свій маркетинг? Ще запитання: чому держава обмежує цей маркетинг розміщенням інформації на одному-єдиному сайті, створюючи тим самим штучного монополіста? І чому ця інформація має розміщуватися через посередників-ріелторів, яких втягують у двоступінчасту систему діяльності і яким, фактично, нав’язують ліцензії на діяльність?
Так-так, ідеться про приховане ліцензування, оскільки надавати ріелторські послуги зможуть тільки юридичні особи або ФОП, котрі отримають спеціальні дозволи і стануть суб’єктами ріелторської діяльності — СРД. Що це, коли не приховане ліцензування? І фізичних осіб-ріелторів «заженуть» у ці СРД, як рабів, і заборонять їм консультувати без спеціальної реєстрації договорів із клієнтами, за що стягуватимуть незрозуміло яку суму. Звісно ж, немаленьку. Чи хтось сумнівається?
Тим часом ріелторська спільнота говорить про незрозумілий і непрозорий спосіб формування так званої Національної федерації фахівців у сфері ріелторської діяльності. У законопроєкті йдеться, що вона формується шляхом делегування по одному представнику від громадської організації ріелторів. Однак незрозуміло, хто визнаватиме той факт, що організація займається саме ріелторською діяльністю і що під час формуванні Федерації до її складу не будуть делеговані представники безлічі фіктивних громадських організацій, як це було в період дії закону про горезвісну Тендерну палату. До її складу теж входили представники громадських організацій, незрозуміло як і ким делеговані.
Утім, свідки тих подій точно пам’ятають, ким і як ці представники були делеговані. Чи не повториться та давня одіозна історія? Чи, можливо, це якраз і є навмисне повторення того досвіду?
Засмучує також багатоступінчаста система функціонування суб’єктів ріелторської діяльності, коли звичайних ріелторів, фактично, перетворюють на «рабів» юридичних осіб. Адже звичайним ріелторам забороняється консультувати власників нерухомості. Але, даруйте, це як? Хтось реально думає, що у XXI столітті можна заборонити давати консультації, і їх не даватимуть?
На практиці це лише збільшить витрати на угоду. А ще — з’являться «обов’язкові» ріелтори, яким треба буде віддати винагороду, як віддавали її вікопомним «майданчикам». І будуть, як і були, реальні консультанти, яким довіряють і з якими громадяни працюватимуть.
Тоді що ж це, коли не чергова схема «чесного відбирання грошей» у громадян України — «один із 400 способів», за Остапом Бендером? І освячений цей спосіб буде не ким іншим як народними депутатами.
Невже це і є послаблення тиску на бізнес та зняття бар’єрів? Чи все-таки маємо створення нових бар’єрів, з якими потім будемо героїчно боротися, як із «майданчиковою» схемою? Знову нас чекають поліграфи та скандали на всю країну?
То, може, все-таки краще не наступати на одні й ті самі граблі та відкликати одіозний законопроєкт?