Коли я прочитав у «Дзеркалі тижня» №43 відгук Вейна Серска на мою статтю з №41, то дізнався, що в моїй пропозиції замінити стягування ПДВ додруковуванням грошей на таку ж саму суму погано «геть усе».
Втім, хотілося б, аби, відкидаючи «геть усе», шановний доктор економічних наук трішечки висловився ще й по суті, тобто:
— хоч щось заперечив проти аргументу, що при додруковуванні, рівному сумі замінюваного ним ПДВ, зростання цін не може бути більшим від того, яке цей ПДВ спричиняє;
— хоч якось відгукнувся на дуже симпатичне співвідношення індексів доходів, грошової маси та цін, що виникає при заміні ПДВ додруковуванням;
— хоч чимось обгрунтував перевагу в країні, що розвивається, податку на виробника (й опосередковано — на споживача) порівняно з податком на недоспоживання, яким є інфляція.
Додруковування (яке, на думку опонента, може бути реалізоване в сучасних умовах лише через продаж центральному банку державних облігацій!) загалом розглядається чомусь у відриві від того, що пропонується воно не саме по собі, а замість ПДВ. Контраргументи йдуть саме такі, як у тому разі, коли б інфляція пропонувалася «просто так», у зв’язку з чим Вейн Серск і відтворює монетарні основи, відомі з підручників,— без поправки на те, як вони «грають» в умовах емісії грошей або облігацій не «традиційної», а такої, що виступає замість непрямого податку (який, між іншим, тому й непрямий, що прямо збільшує ціни).
Опонент вважає, що ПДВ — податок класний, кращий за додруковування тим, що, крім податкових зобов’язань, передбачає ще й податковий кредит, що зменшує їх? Чудово! Виходить, на суму податкових кредитів нічого додруковувати й не треба!
Не сперечатимуся з тим, що надходження від ПДВ — лише «6% від валового внутрішнього продукту». (І це при ставці 20%! «Зсередини» вона становить 20/120, тобто близько 17% від суми доданих вартостей — того ж таки валового внутрішнього продукту, та плюс ще від імпорту! І виявляється — лише 6%... Ось що чинять пільги в поєднанні з прозаїчними недоплатами.) А коли так, то й додрукування не повинно перевищувати цих 6%. То чи варто через них зчиняти галас?
І навіщо лякати нескінченним зростанням гіперінфляції? Адже додруковування, спричинене додруковуванням, завжди менше від початкового — отже, йтися може про нескінченно спадну геометричну прогресію, яка має, як відомо, цілком скінченну суму. І сума таких скінченних сум — теж скінченна.
А якщо вже згадувати мультиплікаційний ефект, то хіба ПДВ його не має? Адже податковий кредит виникає тільки при «витратних» придбаннях. А коли купують бензин для службового легкового автомобіля чи телевізор у кімнату відпочинку — то ні валових витрат, ні податкового кредиту податківці не допустять. У такому разі ПДВ спокійно накручується на ПДВ й чудово почувається. Тож насправді в кожній покупці сидить податку більше, ніж належна 1/6. (І звідки взялися ті 6%?)
Хочеться ще трохи пройтися рядками відгуку. Ось твердження, що інфляцію справедливо називають найжорстокішим податком, винайденим людством. Маю запитання до людства: чи врахувало воно при цьому податковий досвід України? То, можливо, інфляція — уже й не найстрашніше?
А ще нас лякають бартеризацією економіки. Але хіба монетаристське прагнення будь-що стримувати грошову масу, заганяючи інфляцію всередину і створюючи видимість її відсутності, не приводило у нас до того, що по бартеру працювали буквально всі? Послідовний монетаризм насправді заміняє цивілізований грошовий обіг давнім механізмом «одна сокира дорівнює одній вівці» (де тільки взяти стільки сокир і овець?). Душити інфляцію так, як це іноді роблять в Україні, боротися не з причинами її, а з показниками, штучно стримуючи попит замість того, аби розвивати виробництво, — це те ж саме, що збивати хворому температуру, засовуючи його в холодильник, аби одужав.
Пан Вейн Серск цікавиться, «де був пан Кірш», коли в Україні була гіперінфляція. Не ставитиму зустрічного запитання, а де був на той час пан Вейн Серск і чи не займався він тоді інвестуванням в Україну, щоб краще ознайомитися з дивами нашого національного оподаткування. Адже тоді слово «нібито» у своїй фразі «ПДВ працює нібито не дуже добре» він навряд чи вжив би. Тому свого зустрічного запитання я не ставитиму, а ось на запитання пана Вейна Серска з задоволенням відповім.
У «ті буремні часи» я був, певна річ, в Україні й консультував підприємства на предмет виживання. Ті дикі часи забути неможливо: і податки на зарплату 61% + 19% + 6% (це все «зовні») + до 50% («зсередини»), і встановлення нової ставки ПДВ телеграмою міністра фінансів (народ тільки запитав: «Відколи?»), і постійне чергування оподатковуваних прибутку-доходу, і різні тексти одного й того самого «довірчо-товариського» декрету в офіційних(!) газетах, і правонаступництво Мінфіну щодо вкладів держпідприємств у створення дочірніх, і банківські відсотки, що були нижчими від інфляційних, але за хабар...
Отож, не менш дикою, не менш безграмотною була тоді й сама інфляція. Ми примудрилися, бережно взявши в неї все погане, що тільки змогли, не взяти при цьому нічого хорошого, що вона могла дати. Позаяк очманілий попит скеровувався не на придбання вітчизняних товарів, а на імпорт і долари, бо нерозумна держава не перекрила відповідних каналів, що за гіперінфляції — коли, перепрошую, не до ринкової демократії — було злочином. Але одним із головних злочинів тієї влади перед народом України стала дискредитація інфляції, порівняно з якою навіть нинішній цвинтарний спокій (усе стоїть — і все тихо) здається людям раєм.
Ну, а фрагменту моєї статті, у якому йшлося про те, що не треба кивати на Захід, опонент, напевно, не читав. Тільки цим можна пояснити посилання на «інші» країни, які, мовляв, вважають ПДВ прийнятним. До речі, США серед цих «інших» немає, хоча нам вони зберегти ПДВ настійливо рекомендують. І самі безпосередньо, і через радників...
Можливо, звісно, що інститут ПДВ (як і оподаткування загалом) навдивовижу чудовий. Просто в Україні у ПДВ «так вийшло», тобто, кажучи відверто, не вийшло зовсім (як, між іншим, не вийшло і з інфляцією). Та чи настільки його принади очевидні, аби зовсім не розглядати альтернативу? Щоб миттєву відсіч викликала навіть несмілива спроба нагадати, що інший, несправедливо забутий шлях теж існує?
Чому всі вади ПДВ пояснюють неправильним його застосуванням (а взагалі-то він хороший і пухнастий), а от вади відкритої інфляції вважаються абсолютними, їй, попри все, властивими?
Тим часом мізерна, порівняно з тією, що в нас була, інфляція, що її спричинить заміна ПДВ емісією, не просто стимулювала б економічний розвиток і не просто сприяла б інвестиційній привабливості України. Її успіх завдав би заслуженого удару по несамовитому войовничому монетаризму, який посів сьогодні в Україні несправедливо домінуюче становище — як свого часу (в іншій науці) лисенківщина...