Ось уже протягом досить тривалого часу існуюча система пенсійного забезпечення є одним із найсерйозніших чинників напруженості в суспільстві, тут сконцентровані головні суперечності між законодавчою та виконавчою владою в соціальній сфері. Особливо посилюється значення пенсійних проблем у період передвиборних кампаній. І підстав для цього більш ніж достатньо: незадоволені і пенсіонери, і працівники, і роботодавці.
Роботодавці вважають відрахування до Пенсійного фонду (32% фонду заробітної плати) зависокими, стверджують, що саме це — основна перешкода для підвищення зарплати і виходу економіки з тіні. Ми дуже багато говоримо про необхідність залучення в українську економіку інвестицій з-за кордону. Але ж, приймаючи рішення про розміщення своїх коштів, кожен підприємець, за інших однакових умов, порівнює величину пенсійних внесків — 32% фонду оплати праці в нашій країні зі, скажімо, 16% — у Польщі, 19,5% — у Чеській Республіці чи 8,75% — у Хорватії.
Наймані працівники вважають, що їх несправедливо обдирають, оскільки сьогодні — через високі пенсійні відрахування — їм платять маленьку зарплату (та й справді, у двох третинах бідних сімей є хоча б один працюючий), а завтра, попри ці високі відрахування, платитимуть маленьку пенсію.
Люди похилого віку, котрі все своє життя тяжко працювали і чесно платили податки, справедливо ображаються на те, що держава не може забезпечити їм більш-менш пристойного рівня життя. Та й справді, 85% пенсій — за межею бідності. Особливо скривджені люди, котрі одержували відносно високу зарплату (за українськими стандартами, звісно) та, відповідно, перераховували великі суми до Пенсійного фонду, але не належать до привілейованих груп і одержують сьогодні пенсію за законом «Про пенсійне забезпечення». Якщо в середньому вихід на пенсію означає втрату приблизно двох третин доходу, то ці люди втрачають близько 90% доходу. До речі, в УРСР середня пенсія робітників та службовців становила 40% середньої зарплати, але не можна забувати про те, що колгоспники пенсійного віку одержували жалюгідні крихти, а тепер принаймні такого роду дискримінацію ліквідовано.
Вкрай низькі пенсії змушують усіх, хто має сили і може знайти робоче місце, працювати. На жаль, багато людей не з власного бажання працюють не за фахом, дуже часто в тіньовому секторі. Протягом перших десяти років після «виходу на заслужений відпочинок» працює (з урахуванням зайнятості у приватному підсобному господарстві) третина пенсіонерів.
Частка пенсії в сукупних доходах пенсіонерів скоротилася до 54%, а в сільській місцевості — до 38%. Таким чином, навіть у родинах, які складаються лише зі старих, вона перестала бути основним джерелом доходу. Нині не пенсії визначають рівень їхнього життя, а можливість отримання додаткових доходів, передусім з наявних у них ділянок землі.
Ще більше невдоволення пенсіонерів викликає те, що розмір пенсії жодним чином не залежить ані від виробничого стажу, ні від суми пенсійних внесків, зроблених протягом усього життя.
Закономірно постає запитання про причини такої ситуації. Наскільки системними є вади теперішнього пенсійного забезпечення? Як їх усунути?
Говорячи про діючу пен-
сійну систему нашої країни, слід насамперед підкреслити її соціальну несправедливість і фінансову уразливість.
У тих прошарках українського суспільства, які прагнуть зберегти лише солідарну пенсійну систему, побутує думка про її нібито максимальну націленість на підтримку соціально незахищених. Дозволю собі навести аргументи проти цієї тези.
Перше. Пропоную всім замислитися над тим, що саме бідні й соціально вразливі люди, як правило, помирають значно раніше, ніж заможні та здорові. Отже, вони протягом коротшого періоду часу отримують пенсії. І взагалі, саме високий рівень смертності чоловіків працездатного віку призводить до того, що третина шістнадцятирічних юнаків не доживає до пенсії. Тож внески, які надходили в Пенсійний фонд пропорційно до заробітку протягом усього їхнього трудового життя, для них втрачені. Адже ці суми не є їхньою власністю і не можуть бути бодай успадковані вдовою або дітьми у разі передчасної смерті. Пенсія, що призначається у випадку втрати годувальника, далеко не компенсує таких втрат.
Друге. При визначенні величини пенсії враховується заробітна плата за останні два роки (можливий і варіант п’ятирічного періоду, але в умовах високої інфляції і досить швидкого зростання номінальних заробітків він трапляється вкрай рідко). Це відкриває величезні можливості для зловживань, коли хороші стосунки з начальством дозволяють штучно завищити майбутньому пенсіонерові заробіток — на папері, звісно.
Третє. Теперішні обмеження максимальної величини виплат (йдеться лише про пенсії, що видаються відповідно до закону «Про пенсійне забезпечення») призводять до того, що дві третини пенсіонерів одержують практично однакові суми. Різниця між максимальною пенсією та найменшою трудовою (мінімальна пенсія плюс цільова грошова допомога) становить із 1 серпня 2001 року 45 гривень. Навіщо ж платити великі внески до Пенсійного фонду?
Тож як боротися з виплатою зарплати в конвертах, якщо в цьому абсолютно не зацікавлені наймані працівники? Фактично діюча система пенсійного забезпечення провокує розширення тіньових відносин у сфері оплати праці. І ще. Який сенс у персоніфікованому обліку внесків, якщо величина пенсії від суми цих внесків практично не залежить?
Четверте. Є ціла група пенсіонерів (депутати та їхні помічники, державні службовці, працівники прокуратури, науковці, журналісти і т.д. і т.ін.), які одержують до 90% своєї колишньої зарплати. Відбувається це тому, що пенсійне забезпечення в Україні регулюється більш ніж 20 законодавчими актами. Відтак середня пенсія, призначена відповідно до закону «Про пенсійне забезпечення», становить лише 7,3% середньої ж пенсії, призначеної відповідно до Закону «Про статус народного депутата».
П’яте. Прагнення вивести з тіні високі заробітки було реалізоване таким чином, що тепер відрахування до соціальних фондів (у томі числі, зрозуміло, й до Пенсійного) роблять із заробітків до 1600 гривень. Загалом це відповідає міжнародній практиці. Та є одна суто вітчизняна новація: при визначенні величини пенсії враховується вся сума зарплати. Таким чином, цілком заможні люди одержують високі (знову зроблю застереження — за українськими стандартами) пенсії, не сплативши адекватних внесків.
Оскільки для переважної маси пенсіонерів існує вже згадане обмеження максимального розміру пенсії, це стосується тільки привілейованих груп. Враховуючи, що на відміну від заробітної плати, пенсії не оподатковуються, доходи «спецпенсіонерів» (що фінансуються із солідарної системи!) після виходу на пенсію не лише не зменшуються, а навіть зростають. Якщо ж згадати ще практично однакові ставки відрахувань до Пенсійного фонду, то таку систему дуже важко визнати справедливою і спрямованою на захист уразливих прошарків суспільства.
Наприклад, маючи зарплату 2000 грн., представник цих привілейованих груп отримує 1800 грн. пенсії, металург, який стояв біля мартена, — 156 грн., а робітник машинобудівного підприємства чи будівельник — 117 грн. Розуміючи, що таку практику пенсійного забезпечення неможливо поширити на все населення країни, лобісти різних професійних груп прагнуть включити «своїх» до цього привілейованого списку.
Шосте. Попри те, що пенсійний вік в Україні значно нижчий, ніж у більшості країн не лише з розвиненою, а й з перехідною економікою, чинне законодавство передбачає право на дострокову пенсію для окремих категорій працюючих. Два мільйони теперішніх пенсіонерів вийшли на пенсію на 5—20 років раніше від загального пенсійного віку, причому коло осіб, які мають на це право за фаховою ознакою, за останні десять років різко розширилося.
Якщо 1971 року дострокову пенсію одержували 7% пенсіонерів, то 2001-го — вже 16%, а з тих, хто вийшов на пенсію 2000-го, 28% не дотягували до належних 55 (60) років. У результаті середній вік виходу на пенсію за вислугою років 2000 року становив 51,5 року у чоловіків і 48 — у жінок. Як з’ясувалося, наймолодшими пенсію за вислугою років починають отримувати жителі Харківської (чоловіки — у 43,6 року, а жінки — у 47,1) та Київської областей (чоловіки — у 44,1 року, а жінки — у 46,3). Навряд чи можна назвати справедливою практику фінансування таких дострокових (вони, до речі, і трохи вищі) виплат за рахунок перерозподілу коштів солідарної системи, тобто фактично з кишені сьогоднішніх пенсіонерів.
Сьоме. Один із найсерйозніших чинників фінансової нестійкості теперішньої пенсійної системи — масштаби пільг зі сплати внесків до Пенсійного фонду. Це стосується, наприклад, тих самозайнятих і малих підприємців, які сплачують фіксований податок. З 18,7 млн. зайнятих в офіційному секторі економіки відрахування до Пенсійного фонду роблять лише 15,6 млн.
Особливо масштабною і гострою слід визнати проблему фінансування пенсій і допомог в агропромисловому секторі. З 5,4 млрд. гривень, необхідних 2000 року для виплати пенсій сільським пенсіонерам, від сільськогосподарських платників надійшла лише десята частина. Необхідність підтримати наших аграріїв, особливо в теперішніх непростих умовах реформування, сумніву не підлягає. Потрібно виправляти і багаторічну несправедливість щодо сільських жителів. Однак не можна ж робити це з допомогою нової несправедливості — тепер уже стосовно міських пенсіонерів. Напевно, чесніше й справедливіше фінансувати пенсії колишнім працівникам сільського господарства за рахунок бюджету, як це, до речі, роблять у Польщі.
Восьме. Окремі галузі нагромаджують борги перед Пенсійним фондом, і час від часу наші законодавці приймають рішення про їх списання та реструктуризацію. Так, лише 2000 року було списано майже 3 млрд. грн., та й за попередні роки «прощена» недоїмка перевищує 4 млрд. Не хочу зараз обговорювати доцільність такого рішення — чи не призведе це до того, що надалі, сподіваючись на списання, перестануть платити й інші? Та навіть якщо ці борги справді викликані економічними труднощами, а не безгосподарністю і невмінням працювати — не можна бути добрими за чужий кошт. У цьому разі за кошт пенсіонерів. Це аморально.
Ці й інші «вбудовані»
вади багаторазово загострюють об’єктивно існуючі проблеми фінансування пенсій лише із солідарної системи — за так званим договором поколінь, коли пенсії виплачуються із внесків працюючого населення. Фінансова стійкість такої системи визначається, головним чином, співвідношенням кількості пенсіонерів і платників внесків, що, у свою чергу, залежить від:
— демографічного навантаження, тобто від співвідношення кількості населення пенсійного та працездатного віку;
— рівня зайнятості працездатних;
— питомої ваги платників пенсійних внесків у загальній кількості зайнятих.
Всі ці параметри визначаються загальною економічною ситуацією, зокрема розвитком ринку праці й рівнем сплати податків у цілому, а також демографічними процесами, насамперед віком виходу на пенсію і рівнем смертності в різних вікових групах. При цьому якщо економічна ситуація може змінитися на краще, то демографічні прогнози не залишають шансів на позитивні зміни протягом найближчих 40—50 років.
Населення України помітно старше, ніж у більшості країн СНД, і приблизно відповідає європейським стандартам. Однак через значно нижчий пенсійний вік питома вага пенсіонерів у нас помітно вища, ніж у сусідніх країнах. У ряді регіонів (Вінницька, Житомирська, Чернігівська, Луганська області) на 100 працюючих їх припадає понад 70.
Пенсійний вік в Україні — майже найнижчий у світі, і, всупереч поширеній думці про надзвичайно високу смертність, жінки по досягненні 55 років живуть у нас іще в середньому 22,5 року, а чоловіки по досягненні 60 — 14,2 року. Це і є так звана середня очікувана тривалість життя при досягненні пенсійного віку.
Навіть якщо протягом найближчих років різко підвищиться народжуваність, це істотно вплине на фінансові можливості пенсійної системи лише через 25—30 років. Зниження смертності об’єктивно супроводжуватиметься поглибленням процесу старіння. Немає підстав розраховувати і на омолодження населення за рахунок припливу молоді ззовні, властивого економічно розвиненим країнам.
Таким чином, після досить нетривалого періоду (1995—2005 роки) виходу на пенсію відносно нечисельного покоління воєнних років Україна неминуче зіштовхнеться зі значним зростанням демографічного навантаження. Його пік очікується в середині століття, коли (за умови збереження нинішнього пенсійного віку) на 1000 працюючих припадатиме близько 900 пенсіонерів...
Навіть якщо вдасться мінімізувати безробіття, тобто знизити його з нинішніх 12% (за методологією Міжнародної організації праці) до близьких до природної норми 4—5%, а також практично викоренити всі наявні пільги і забезпечити дуже високий рівень сплати пенсійних внесків,— без підвищення пенсійного віку кардинально поліпшити ситуацію в рамках лише солідарної системи не видається можливим.
Однак аргументів і розрахунків спеціалістів суспільство не сприймає. Громадська думка і реакція народних депутатів не дозволяють підвищити пенсійний вік, як це зробили у зв’язку зі старінням населення практично всі країни, розпочавши реформи своїх пенсійних систем. Нам залишається лише стимулювати громадян до продовження трудової діяльності після 60 (55) років.
Солідарна система дуже
уразлива з погляду зростання навантаження на платників внесків, а тому в далекосяжній перспективі фінансово нестійка: нам неминуче доведеться вибирати між підвищенням ставок пенсійних внесків, зниженням пенсій, рецидивами заборгованості з їх виплати чи скороченням непенсійних витрат бюджету (на освіту, охорону здоров’я тощо).
З цією проблемою стикнулися практично всі країни світу, і обумовлена вона спільною причиною — постарішанням населення через різке зниження народжуваності 40—50 років тому. Окрім уже згаданого підвищення пенсійного віку, запроваджуються інші, побудовані на принципово інших засадах, системи пенсійного забезпечення, яким властиві інші ризики. Йдеться про побудову багаторівневої системи пенсійного забезпечення, що складається з трьох компонентів: солідарного (перший рівень), обов’язкового накопичувального (другий) і додаткового, або добровільного, накопичувального (третій рівень). Якщо солідарна система (перший рівень) уразлива переважно до демографічних ризиків, то накопичувальна (другий і третій рівні) — до принципово інших, пов’язаних із довгостроковим захистом пенсійних коштів від інфляції.
Згадуючи відоме прислів’я, можна сказати, що це дає змогу розкласти яйця в різні кошики, сподіваючись на те, що одночасно всі не розіб’ються. З фінансового погляду, диверсифікація дозволяє істотно знизити загальний ризик краху пенсійної системи.
Отже, що ж дає кожній
конкретній людині участь одночасно у трьох рівнях, і чому світ не відмовляється від солідарної системи, якщо вона така погана?
Насамперед слід зазначити, що солідарна система базується на принципах безумовної соціальної рівності. Тому, якщо залишити за нею тільки первісно властиві їй функції однакового для всіх захисту від бідності у старості і звільнити від усіх решти, так чи так пов’язаних із закріпленням соціальних відмінностей, зокрема із фінансування пільг, — то з’ясовується, що ця система може забезпечити невеликий дохід усім, хто працював. Якщо людина — чи то через невисокий заробіток, чи то з огляду на інші причини — не зуміла зібрати собі на старість грошей, вона змушена буде вдовольнитися цими досить скромними коштами. Альтернатива класичній солідарній системі — фінансування так званих мінімальних трудових пенсій із бюджету. Така практика існує, наприклад, в Австралії.
Із солідарної системи виплачують:
— пенсії за віком;
— пенсії за інвалідністю (крім пенсії за інвалідністю, спричиненою нещасним випадком на виробництві чи професійним захворюванням);
— пенсії у зв’язку із втратою годувальника;
— допомога на похорон пенсіонера.
Участь в обов’язковій накопичувальній системі (другому рівні) передбачає, що, незалежно від власного бажання, кожна легально працююча людина протягом усього свого трудового життя частину зароблених коштів не витрачає на моментальне споживання, а відкладає на старість. Фактично запровадження суспільством цього пенсійного компонента пов’язане із властивою багатьом людям легковажністю, відтак необхідністю «силоміць» забезпечувати їхні доходи і після припинення трудової діяльності. Якщо в суспільстві домінує пріоритет особистої свободи і права вибору (як, наприклад, у США), обов’язкова накопичувальна система не запроваджується.
З обов’язкової накопичувальної системи, як правило, роблять — на вибір застрахованої особи — такі види пенсійних виплат:
— довічна пенсія з установленим періодом;
— довічна обумовлена пенсія;
— довічна пенсія сімейної пари;
— одноразова пенсійна виплата.
Таким чином, навіть обов’язкова накопичувальна система передбачає значно більшу, ніж солідарна, свободу вибору й одночасно відповідальність.
Участь у додатковій (добровільній) накопичувальній системі (третій рівень) розрахована на тих людей, хто хоче і може зробити більші, ніж звичайно, нагромадження на старість. Крім того, саме в рамках додаткових систем фінансуються, наприклад, дострокові пенсії працівникам ряду галузей і професій.
Відразу наголошу, що внески до пенсійної системи в усіх країнах роблять приблизно порівну роботодавці і наймані працівники. Перехід до такої паритетної сплати, як свідчить досвід Польщі, має яскраво виражений соціальний ефект. Коли внески практично повністю сплачує роботодавець (із сьогоднішньої найпоширенішої в Україні ставки в 34% найманий працівник сплачує лише 2%), застраховані погано уявляють зв’язок їхніх власних відрахувань із майбутньою пенсією. Звісно, перерозподіл з метою переходу до паритетної сплати (його ще називають «бруттизацією заробітної плати») не призводить — і не може призвести — до зниження реальних доходів найманих працівників.
Оскільки накопичувальна система — і другий, і третій рівні — існує лише за рахунок перерозподілу споживання протягом життя однієї й тієї ж людини і в принципі не припускає перерозподілу від одних людей до інших, автоматично розв’язуються практично всі проблеми, обумовлені соціальною несправедливістю. Суми, накопичені на індивідуальних пенсійних рахунках, є власністю застрахованих і в разі передчасної смерті успадковуються в чинному порядку, а не залишаються у спільному «казані».
Немає і не може бути жодних обмежень максимальної величини пенсій — скільки відклав, стільки й одержав, а також фінансування пільг, наданих одним прошаркам суспільства за рахунок інших, — усі професійні пільги оплачують відповідні професійні пенсійні фонди. Оскільки значну частину коштів у такі фонди вносить роботодавець, у нього з’являються серйозні стимули впроваджувати нові технології, що дозволяють значно скоротити застосування робочої сили у шкідливих для здоров’я умовах, чим, власне, і мотивується призначення дострокових пенсій.
Безпосередня і зрозуміла залежність пенсії від суми накопичених коштів (у свою чергу, обумовленої сумою внесків до пенсійних фондів) найкраще стимулює легалізацію доходів, отримуваних протягом трудового життя. Якщо найманий працівник заперечує — роботодавець не зможе так легко платити зарплату в конверті.
Визначення величини пенсії з урахуванням усіх внесків, зроблених протягом усього періоду трудової діяльності, розв’язує і проблему штучного збільшення заробітків — чи то за два роки, чи то за п’ять.
Створення накопичу-
вальної системи — це й такі потрібні для економіки країни інвестиційні ресурси. До того ж це будуть не «короткі» спекулятивні кошти, вкладені в банки на кілька місяців, а «довгі», які гарантовано підлягають вилученню лише через десятки років. У економічно розвинених країнах саме пенсійні фонди здійснюють значну частину інвестицій. У Чилі кошти пенсійних фондів становлять 40% ВВП. У Польщі протягом двох років в економіку було інвестовано близько 1 млрд. «пенсійних» доларів. В Угорщині за рахунок інвестування пенсійних накопичень вдалося знизити ставки банківських кредитів із 20 до 10%.
Безумовно, виникають сумніви — а чи готовий український фондовий ринок поглинути такі кошти? Адже суми очікуються чималенькі: за обов’язкового відрахування до накопичувальної системи 2% фонду заробітної плати вже протягом першого року сума внесків перевищить 200 млн. дол., а протягом перших десяти років в економіку країни ввіллється близько 5 млрд. дол.
Чи є галузі і підприємства, в які можна інвестувати ці кошти без ризику їх втрати або знецінення через інфляцію? Питання, безумовно, складне. Особливо якщо згадати наявний у нашій країні досвід діяльності злощасних трастів. Усім у пам’ятку стрімкий злет і настільки ж стрімкий крах фінансових пірамід — вони дощенту підірвали довір’я народу до системи недержавного пенсійного страхування. Але чому громадяни понесли свої останні гроші в трасти? А тому, що зруйнована система державного пенсійного забезпечення і втрата заощаджень в Ощадному банку та Держстраху породили в суспільстві недовіру до спроможності держави забезпечити гідну, соціально захищену старість. Виник попит на альтернативні шляхи самостійного забезпечення доходів у старості — і, за законами ринкової економіки, він був задоволений. Втрати населення через діяльність цих злощасних небанківських фінансових установ передусім були обумовлені саме відсутністю законодавчого регулювання цієї сфери, а отже, й механізмів контролю над їхньою діяльністю.
Протягом 1993—2000 років в Україні зареєстровано близько 100 недержавних пенсійних фондів; за неперевіреними даними, реально працює приблизно 20 — належного обліку, зрозуміло, немає. Не вдалося мені навіть дізнатися, скільки ж людей принесло туди гроші, які суми залучено і куди інвестовано. За відсутності необхідного законодавства і держава не може виконувати необхідні регулюючі й контролюючі функції, і населення не розглядає ці фонди як законний та надійний механізм свого соціального захисту.
Ми — не перші, хто за-
проваджує накопичувальну систему пенсійного забезпечення і розв’язує проблему ефективного інвестування залучених коштів. Стабільна пропозиція грошей формує і попит на них, прискорює розвиток фондового ринку.
Безумовно, потрібні досить жорсткі обмеження на інвестування пенсійних коштів. Законодавець мусить чітко виписати правила інвестування, визначити дозволені фінансові інструменти і встановити обгрунтовані обмеження з інвестування в них пенсійних грошей. Водночас слід повністю унеможливити придбання пенсійними фондами фінансових інструментів, які не відповідають вимогам збалансованості ризику й очікуваної дохідності. У ряді країн, наприклад, передбачається можливість інвестування до 50% пенсійних коштів у державні боргові зобов’язання, до 60% — в акції та облігації вітчизняних підприємств (обумовлюються характеристики таких підприємств), до 40% — у банківські депозити, до 20% — в облігації іноземних емітентів або державні зобов’язання інших держав, до 20% — в іноземні корпоративні цінні папери.
Можливість інвестування за межами України дозволяє розподіляти інвестиційні ризики в межах світового, а не тільки національного ринку капіталів. Звісно, з ура-патріотичних позицій — усі пенсійні кошти потрібно інвестувати лише у вітчизняну економіку. Але слід усвідомлювати, що ці кошти не належать державі, вони — власність застрахованого, тому головний пріоритет — їх збереження і примноження. Відповідно, всі інвестиції мають здійснюватися в інтересах застрахованої особи. Добре, звісно, якщо вони збігаються із завданнями економічного розвитку. До речі, за умови більшої інвестиційної привабливості (за критеріями і прибутковості, і ризикованості) вітчизняного ринку, за кордон можна буде взагалі не інвестувати або ж обсяг таких інвестицій виявиться мінімальним.
На початковому етапі до виконання функцій з управління пенсійними коштами доцільно залучати тільки найвідоміші і найстабільніші банки країни, які мають досить тривалий і успішний досвід інвестицій у реальну економіку. Такі банки слід зацікавити у створенні спеціальних компаній-адміністраторів. Ці компанії і виконуватимуть усі зобов’язання з пенсійного забезпечення. При цьому вкрай важливо чітко визначити у законодавстві вимоги до компаній-адміністраторів і унеможливити використання ними коштів пенсійних фондів для гарантування своїх зобов’язань чи вирішення інших, далеких від пенсійного страхування, завдань.
У цілому ж держава зобов’язана створити необхідні умови для збереження пенсійних коштів громадян — потрібен спеціальний регулятивний орган, який забезпечує прозорість і координацію всієї системи.
Розмаїття можливостей заощаджувати на старість дозволить кожному вибрати саме той спосіб, який здається йому найбільш привабливим. Саме тому пенсійне забезпечення мають здійснювати не лише пенсійні фонди (навіть якщо їх буде чимало), а й банківські установи та страхові організації.
Надзвичайно важливо вирішити питання про оподаткування коштів, які спрямовуються до пенсійної системи, формуються в ній чи вилучаються з неї. Податкові пільги мають вирішальне значення і значною мірою впливають на вибір роботодавцями та найманими працівниками схеми пенсійного забезпечення. Необхідно визначити рівень внесків на добровільне пенсійне страхування, на які поширюються податкові пільги, та унеможливити подвійне оподаткування. Крім того, щоб забезпечити прискорене зростання пенсійних заощаджень і їх захист, у тому числі від інфляції, слід звільнити від податків інвестиційний дохід, отриманий від розміщення пенсійних активів. Інакше ці податки будуть просто перекладені на плечі пенсіонерів. Міжнародний досвід свідчить, що найефективніша і найпривабливіша — схема, за якою податок сплачується лише при одержанні пенсії. Сьогодні ж суми внесків, які перераховують до Пенсійного фонду України самі наймані працівники, відразу ж оподатковуються.
Хочу ще раз наголосити: не лише економічна ситуація у країні впливає на ефективність пенсійного забезпечення, а й раціональна пенсійна система прискорює економічний розвиток.
Ну і, нарешті, — хоча це в результаті може виявитися чи не найголовнішим, — впровадження адекватної ринковій економіці пенсійної системи привчає населення до відповідальності за свою власну долю і за долю своїх близьких, привчає не витрачати негайно всі зароблені кошти, а відкладати частину їх на старість, допомагає подолати такі характерні для нас патерналістські очікування й адаптуватися до нових умов життя. Нарешті, саме накопичувальна система пенсійного забезпечення сприяє становленню середнього класу — основного гаранта соціальної стабільності. Таким чином, ставши багаторівневою, система пенсійного забезпечення перетвориться з гальма на локомотив економічного розвитку. Без цього принципові зміни психології і населення, і держави в особі її управлінських структур просто неможливі.
Якщо багаторівневу систему буде створено і вона нормально запрацює, це дозволить нарешті покласти край такому ганебному явищу, як бідність старих, які все життя чесно створювали національне багатство. Істотного підвищення доходів пенсіонерів і працюючих у рамках солідарної системи, як я вже спробувала показати, досягти неможливо — у кращому разі, можна розраховувати на пенсію у розмірі 38—40% заробітку. Ще 25—30% можуть бути забезпечені виключно шляхом накопичення коштів на індивідуальних рахунках, їх інвестування й отримання відповідного інвестиційного доходу.
Однак у ході реформи,
крім перелічених проблем захисту коштів та забезпечення їх ефективного інвестування, виникає ще одна. Йдеться про те, що, паралельно зі створенням і поповненням обов’язкових накопичувальних рахунків, необхідно виплачувати поточні пенсії сьогоднішнім пенсіонерам, які одержують їх виключно за солідарною системою. Таким чином, частина внесків до Пенсійного фонду, які за однорівневої солідарної системи повністю йдуть на матеріальне забезпечення сьогоднішніх старих, неминуче буде вилучена — на накопичення. І протягом досить тривалого періоду — за моїми оцінками, він триватиме 25—30 років — доведеться забезпечувати виконання так званих подвійних зобов’язань.
Міжнародна практика свідчить, що для цього використовуються кошти від приватизації державних підприємств (у нас ще, здається, дещо залишилося), додаткові збори (на кшталт спеціальних податків із продажу валюти, нерухомості, предметів розкошу тощо) та бюджетні субвенції, сформовані передусім за рахунок детінізації економіки та відповідного збільшення податкових надходжень.
Однак, окрім цього, не можна нехтувати й суто демографічними чинниками, що визначають тривалість періоду «подвійних зобов’язань» та його вартість. Зобов’язання перехідного періоду, а отже, й ціна впровадження багаторівневого пенсійного забезпечення, поступово зменшуватимуться — пропорційно до природного процесу зменшення кількості людей, котрі одержують пенсії виключно із солідарної системи. Таким чином, найефективнішим варіантом видається узгодження початку запровадження другого рівня в Україні з фазою мінімального навантаження на працююче населення. За прогнозами, така фаза в Україні триватиме протягом 2002—2005 років.
Пенсійна реформа — і в нас, і в інших країнах — адресується не тільки і не стільки старшим поколінням, як молоді, яка завдяки цьому набуває впевненості у своєму віддаленому майбутньому.
Реформа може бути успішною лише тоді, коли всі прошарки суспільства усвідомлять її необхідність і невідворотність. Та їхня підтримка буде забезпечена лише за умови, що громадяни впевняться: пенсійне забезпечення в результаті реформ поліпшиться. Тому потрібні чіткі формулювання, чіткі кількісні взаємоув’язки. Потрібна широка роз’яснювальна робота.
Населення має отримати правдиву інформацію і про справжні причини вкрай незадовільного пенсійного забезпечення, і про кінцеву мету реформи, її основні принципи і можливі ризики. Не можна брехати! Не можна обіцяти того, що виходить за межі фінансових можливостей системи, — а, на жаль, наші політики дуже часто на це грішать, можливо, сподіваючись, що відповідатимуть за їхні обіцянки вже інші. І водночас необхідна чітка система державних гарантій цілості внесків, їх захисту від інфляції і невдалого інвестування.
Враховуючи очікувані
економічні, соціально-демографічні та політичні перспективи, гадаю, протягом 2001—2002 років варто зробити такі кроки:
— реформування діючої солідарної системи (яка стане першим рівнем системи пенсійного страхування), забезпечення її збалансованості й фінансової стійкості, що дозволить підтримувати купівельну спроможність нинішніх пенсіонерів, регулярна індексація пенсій відповідно до зростання цін та середньої зарплати;
— створення добровільної системи пенсійного забезпечення (третій рівень), основу якої становитимуть недержавні (професійні, корпоративні) пенсійні фонди;
— створення системи державного регулювання і контролю Пенсійного страхування, а також спеціального регулятивного органу.
Протягом 2003—2004 років слід забезпечити стабільне функціонування реформованої солідарної і добровільної накопичувальної систем, відпрацювати механізми державного регулювання і контролю у цій сфері, створити економічні передумови і технічно підготуватися до впровадження обов’язкової накопичувальної системи.
У 2005—2006 роках доцільно розпочати відрахування внесків до обов’язкової накопичувальної системи (другий рівень) і забезпечити її повноцінне функціонування.
Досвід країн, насамперед із перехідною економікою, що вже реформували свої системи пенсійного забезпечення, незаперечно доводить: реформа — процес надзвичайно тривалий, і хоч би яким досконалим було нове пенсійне законодавство, час від часу його доведеться коригувати.
Дуже часто можна почути, що, мовляв, економічне зростання забезпечить розв’язання всіх соціальних проблем, у тому числі й пенсійних. Однак не розв’язує. 2000 року економіка України розвивалася дуже високими темпами, а рівень бідності серед пенсіонерів не тільки не знизився, а навпаки — зріс на 13,5%. І пояснюється це досить просто. Першими плодами економічного зростання завжди і скрізь користується дуже обмежений прошарок — найбільш кваліфіковані, заповзятливі, щасливчики, врешті решт. І лише з допомогою грамотної соціальної політики держави вдасться передати частину цих плодів тим, хто потребує підтримки суспільства: старим, хворим, бідним.
Звісно, пенсійна реформа призведе до чергового розчарування, якщо не зростатиме зайнятість, не зміниться політика оплати праці й оподаткування. Однак лише цих заходів недостатньо. Тому, жодним чином не применшуючи значення економічного зростання, зваженої макроекономічної політики, хочу наголосити на необхідності кардинальних змін існуючої системи пенсійного забезпечення. Зміни ці неминуче торкнуться інтересів найрізноманітніших прошарків суспільства, а також державних фінансів, банківської сфери, і за масштабами їх можна порівняти хіба що з земельною реформою. А відтак у, ставленні до пенсійної реформи неминуче відбивається політичний вектор. Однак лише вона зробить можливим такий необхідний перехід від короткострокових до довгострокових моделей накопичення, інвестицій та економічного зростання.