Про можливості компенсації знецінених вкладів краще б писати не живій людині, а роботу. Щоб не ятрити душу спогадами про так тяжко зароблені копійки та про віру в справедливу державу, яка колись була, але за десять років остаточно випарувалася. Щоб не думати про стареньких, які порпаються в смітниках і не мають навіть гривні на три дні. А також про списані від палітурки до палітурки сіренькі книжечки, що й досі печуть руки, — ощадкнижки померлих батьків. Лише своєю смертю найрідніші наші люди «купують» для сім’ї право одержати в «соціально орієнтованої» Української держави жалюгідні 150 гривень...
Та повертатися до теми вкладів потрібно знову й знову. Бо вона — важлива складова великого політичного бізнесу. А йому, як ми вже не раз переконувалися, глибоко фіолетові і пересічний українець із його потребами, і звичайні людські почуття. Однак на наших почуттях 31 березня вкотре спробують зіграти. Якщо ми це, звісно, дозволимо.
«Жизнь невозможно повернуть назад,
и вклады на счетах не восстановишь».
Рімейк на тему колись популярної пісні
Десять років — і проблеми немає?
13 березня українська спільнота могла б відсвяткувати чудовий ювілей — ювілей Вчинку. Зібравшись 1992-го на свою зустріч у Москві, прем’єри новоспечених незалежних держав домовилися розв’язувати проблему ощадбанківських вкладів (а також держпозик 1982 й 1990 років, договорів Держстраху) кожна своїми силами, за рахунок власного державного бюджету.
Угоду скріпили підписами й відправили на зберігання в архів уряду Республіки Білорусь. Нам достеменно не відомо, чи було випито шампанське з такого знаменного приводу, чи урочистості пройшли за іншим сценарієм. Зате рівно через десять років і один день, 14 березня ц.р., виступаючи в Києві перед представниками регіональної преси, Володимир Семенович Стельмах, голова Національного банку України, людина в країні шанована і в банківському середовищі авторитетна, повідомив «офіційну точку зору, економічно обгрунтовану». Виявляється, «їх (вклади. — Н.Я.) усі давно вже компенсовано.
Яким чином? Бюджет винен НБУ 12 млрд., зовнішній борг тощо. Оце утворення Україною, незалежною державою, заборгованості — це і є та компенсація вкладів. Яким чином це відбулося? Ви пам’ятаєте, що в 1992—93 роках у нас було питання хліба (коли ціну на хліб дотувала держава, причому істотно), потім газу тощо. Ось бюджет і залазив у борги, щоб компенсувати. Себто якщо керуватися макроекономічними підходами, то їх (вклади. — Н.Я.) давно компенсовано. Інше питання, що держава компенсувала всім: і безробітним, і тим, хто тоді займався бізнесом, а потім став олігархом...»
Автор цих рядків щось не пригадує, щоб при купівлі хліба в 1992—1993 роках у Києві, та й інших містах і селах, запитували ощадкнижку й робили в ній запис. А при оплаті комунальних послуг точно не запитували. Однак Володимир Семенович авторитетно стверджує: вклади компенсовано... Страшно подумати, що сталося б, якби ця точка зору була хоч трохи вирішальною та щоб донесли її регіональні журналісти до широких народних мас. Цікаво, усе звелося б до масових протестів і биття вікон в офісі НБУ на Інститутській? Чи Володимиру Семеновичу довелося б хутенько залишити свою посаду на користь одного з принаймні п’яти можливих наступників, чиї кандидатури обговорюються в пресі?
На щастя, Національний банк, структура в компенсації вкладів абсолютно не зацікавлена, а точніше, вкрай зацікавлена (з погляду збереження стабільності гривні) у некомпенсації, рішень щодо повернення грошей не приймає. На щастя, не приймає їх і Мінфін, хоча він, за ідеєю, повинен виявляти трохи більшу зацікавленість в успіху цього майже безнадійного заходу. Логіка проста: рано чи пізно Україні треба навчитися залучати гроші головного свого інвестора — населення, а хто Мінфіну повірить, якщо не віддати хоч дещицю колишніх боргів...
Багаторічна «компенсаційна» дуель відбувається між Верховною Радою та Президентом. І особливої гостроти вона набирає напередодні чергових виборів. Повернення вкладів — не найгірше гасло для електорату віком за тридцять, класне — для тих, кому за шістдесят, і просто безпрограшне для сімдесяти-вісімдесятирічних. Та з огляду на демографічну структуру українського суспільства це просто знахідка! Отож парламент і ухвалює закони про компенсацію знецінених грошей (а їх і справді треба віддавати), а Президент з ентузіазмом ветує (бо віддавати в запропонованих обсягах абсолютно неможливо). А в перерві між цими двома дійствами спостерігається нервовий тик у працівників ощадкас, або, як тепер їх заведено називати, філій Ощадбанку. Немає відбою від дзвінків: почувши по радіо про чергову «обманку», старенькі жадають негайно одержати належні їм суми.
Чи триватиме це? Обов’язково й неодмінно. У цьому переконують програми більшості партій та блоків, які штурмують законодавчий олімп. Чи буде вклади врешті-решт компенсовано? Особисто я стверджувати це не ризикнула б.
Партійні рецепти
Посидівши кілька днів в Інтернеті та збагатившись різноманітною корисною й пустопорожньою інформацією про вибори, я так і не зуміла знайти в Україні жодної політичної сили, яка заявляла б, що компенсувати вклади не треба взагалі. Але ідея компенсації розробляється дуже по-різному і часом досить оригінально. Як і слід було очікувати, найрадикальнішими є політики лівого спектру, що цілком зрозуміло: навіть у разі відносного успіху на виборах їм навряд чи пощастить реалізовувати свої програми на практиці. Зате на наступних виборах почуття вкладників можна експлуатувати знову, оскільки сили, які до нинішнього літа сформують новий уряд, за три-чотири роки так і не доб’ються успіхів у розв’язанні проблеми. Адже чого громадяни чекають? Не сурогатів, не держоблігацій із погашенням через 15—20 років і, Боже борони, не 150 гривень «гробових» (хай наші рідні живуть довго й щасливо!) Усім хочеться нормальних, живих грошей, і відразу. Таких величезних грошей у країні немає.
Щоб наважитися на такі твердження, не треба бути ні доктором економічних наук, ні професором — достатньо десятилітнього досвіду життя в незалежній Україні. Але з доктором економічних наук і професором «ДТ» все-таки проконсультувалося. Михайло Іванович Савлук, мінфінівець із великим, ще радянським, стажем, а нині — директор Української фінансово-банківської школи при Київському національному економічному університеті, — напевне, один із дуже небагатьох у країні, чий інтерес до проблеми вкладів можна назвати суто науковим, не поставленим на службу партійним або відомчим уподобанням. Ще 1996 року, беручи участь у роботі держкомісії з проведення грошової реформи, він пропонував у її рамках врегулювати проблему вкладів хоча б частково, що, безперечно, ускладнило б процес переходу країни до гривні, зате позбавило б усіх нинішнього головного болю. Але рішення не прийняли, реформа звелася до деномінації. Проблеми визнали за краще розв’язувати в міру їх поглиблення...
— Що буде, хоча б у загальних рисах, якщо в економіку щороку впорскувати 10 млрд. компенсаційних гривень, керуючись пропозиціями Наталії Вітренко? — поцікавилися ми в нашого експерта.
— Кепсько буде. Десь 100 відсотків інфляції на рік, ну, можливо, не відразу, а з другого року, — відповів Михайло Іванович.
Після цього, здається, не треба пояснювати, на що хибують теоретичні побудови Блоку Юлії Тимошенко й Комуністичної партії. Бо якщо вклади погашати за чотири роки (БЮТи) чи за п’ять років (КПУ), то за рік, крім зарплат, пенсій, допомог, люди одержать на руки відповідно 33,0 і 26,4 млрд. гривень (132 млрд. ділимо відповідно на 4 і 5). Нескладно вгадати, куди саме підуть ці суми, порівнянні з половиною річного бюджету країни.
— Якби вони пішли на заощадження, були покладені на рахунки в тому ж таки Ощадбанку під 20% річних, проблеми не було б, нехай собі ростуть. Проблема в тому, що ці мільярди буде негайно викинуто на ринки товарів першої необхідності. Ми лише нещодавно подолали засилля імпорту, наші виробники тільки спинаються на ноги. Наш ринок схожий на відро з водою, у яке влили склянку олії: згори тоненька плівочка утворилася. Насправді ж немає відра олії — дев’ять літрів води. Такий товарний ринок оголити дуже легко. В нас уся грошова маса якихось тридцять мільярдів. Додайте туди ще 10 мільярдів. Що вийде? Люди переплачуватимуть за товари, ціни відразу ж злетять угору, знецінюючи з таким скрипом підвищені пенсії та зарплати.
Е ні! Інфляція — не наш вибір, тут ми цілком згодні з Михайлом Івановичем. Тож продовжимо вивчення партійних програм...
Окремо стоїть ідея видачі всім вкладникам колишнього Ощадбанку СРСР чекових книжок, з допомогою яких «вони зможуть розраховуватися за платні послуги, які їм надають державні установи або організації. Зокрема, освітні, нотаріальні, митні послуги, оформлення права власності на земельну ділянку, об’єкт нерухомості тощо» (Блок «Наша Україна»).
Ну що тут скажеш? Навряд чи така схема обіцяє великий електоральний улов, проте безпосередньої загрози товарному ринку нібито немає, і це вже плюс. Але щось-таки змушує засумніватися. По-перше, лідер блоку й дехто з кандидатів зі списку вже мали можливість реалізувати свої ідеї щодо компенсації знецінених грошей на практиці. Але чомусь віддали перевагу простій, однак знущальній схемі повернення грошей виключно сто- та дев’яносторічним — схемі, яку минулої осені Конституційний суд визнав такою, що не відповідає Основному Закону. По-друге, стосовно самої пропозиції, то Віктору Андрійовичу не гірше будь-кого з журналістів відомо, що чекові книжки — не більш ніж маскування, якщо за ними немає реальних грошей. Вони коштуватимуть рівно стільки, скільки навар різноманітних структур, які їх надрукують, роздадуть громадянам тощо. Ті ж таки нотаріуси відразу збагнуть, що нерозумно робити нотаріальні записи «задарма», у бюро технічної інвентаризації під різноманітними приводами почнуть футболити громадян, охочих одержати папір за безготівковим розрахунком, і т.д., і т.п. Загалом ми семимильними кроками наближатимемося до кризи ринку державних послуг. А за формою... Швидше за все, повториться історія з компенсаційними сертифікатами, за які частині довірливого народу спробували підсунути від держави формений неліквід.
Якщо ж під чекову програму буде виділено реальні, неемісійні гроші (коли, скільки, яким категоріям потерпілих вкладників?), то навіщо тоді чеками город городити?
Ще цікавіша ідея Наталії Вітренко про спеціальні рахунки, яка доповнює 10-мільярдні щорічні виплати готівкою. З таких рахунків «вкладник має право оплатити житлово-комунальні послуги, проведення газу, установку й оплату телефону, ремонт житла, його купівлю, послуги охорони здоров’я та освіти, витрати на весілля, ювілеї, похорони, придбати товари вітчизняного виробництва.
Одержуючи ці суми на свої рахунки, підприємства й установи їх використовують як податкові кредити, розраховуючись ними з Міністерством фінансів України. У свою чергу, Міністерство фінансів консолідує кошти, отримані при погашенні податкових кредитів, і погашає ними кредит Національного банку України».
«Оце розмах! — захоплено вигукне довірливий читач. — Адже суми на спецрахунках будуть набагато більшими за річний бюджет!»
І він матиме цілковиту рацію, оскільки 132 млрд. грн. Наталія Михайлівна переводить за курсом початку 1997-го в 73,3 млрд. дол., а 2002-го, схоже, збирається «повернути» назад, у гривні, але вже за нинішнім курсом. Якщо це так, то виходить, що, крім запланованих до видачі готівкою 30 млрд., на рахунки надійде приблизно 358 млрд. грн. протягом трьох років.
Хоча... Не виключено, що цих трьох років для економіки України вже й не буде...
Особисте бачення
Особливої чарівності виборчій кампанії надає те, що проблемою компенсації вкладів не гребують і багато інших партійних лідерів. Їхні висловлювання значно розвивають і збагачують сухі програмні документи.
Ще торік навесні газета «Київські відомості» розповіла, з посиланням на прес-службу Соціал-демократичної партії України (об’єднаної), про ініціативу партійної фракції в парламенті, завдяки якій удалося б наростити щорічну суму компенсацій до 1,3 млрд. грн. У принципі, в логіці есдекам не відмовиш. Запроваджений 1997 року збір на обов’язкове державне пенсійне страхування свою справу зробив. 2000 року заборгованість із пенсій у країні погашено повністю, а закон продовжує діяти. Тож, як наголошував Віктор Медведчук, вивільняються додаткові кошти, а саме — 1,3 млрд. грн. Саме їх можна спрямувати на погашення заборгованості з неповернених вкладів наших громадян.
Теоретично можна, а як на практиці? Через непрозорість Пенсійного фонду України стверджувати таке вельми необачно. Так, доходи ПФ зростають швидкими темпами, але ж українське село грошей на забезпечення пенсій як практично не платило, так і не платить. Тож треба звідкись компенсувати ці чотири з гаком мільярди на рік. Треба також періодично підвищувати нинішні жалюгідні трудові пенсії, і це, нехай по 10—15 гривень, але робиться. Тому невідомо, що краще — пустити 1,3 млрд. на рік на пенсії, «забувши» про вклади, чи 1,3 млрд. на вклади, «забувши» про підвищення пенсій...
І ще одне зауваження. Якщо компенсувати по 1,3 млрд. грн. на рік (а іншої цифри у словах відомих есдеків нам знайти не вдалося), то на богоугодну справу компенсації піде рівно сто років. Та й то за умови, що суми на рахунках індексуватися не будуть. А якщо будуть, тоді процес може виявитися вічним. Навряд чи таку соціальну політику визнають привабливою вкладники, але те, що вона не є «популістською, економічно незабезпеченою», на чому так категорично наполягає СДПУ(о), — це однозначно.
Народний депутат, лідер «Яблука» Михайло Бродський спрямував свій погляд на доходи від приватизації. Прес-служба партії нагадує, що «яблучники» пропонували записати в бюджеті-02 окремим рядком, щоб гроші від продажу держмайна спрямовувалися саме на виплату втрачених вкладів, «але так звана парламентська більшість цих ініціатив не підтримала».
Ми пропустимо безумовно правильні твердження Михайла Юрійовича про те, що все, що у нас є — заводи, фабрики, шахти тощо, — це результат тяжкої праці старшого покоління. Оскільки в контексті нашої розмови важливіші суми та їхня аргументація. Отже, посилаючись на розрахунки безіменних «економістів», пан Бродський стверджує, що протягом найближчих п’яти-семи років держава повинна одержати від приватизації суму, порівнянну з боргами українським вкладникам Ощадбанку СРСР. «Тому люди похилого віку, які перебувають у переважній більшості за межею бідності, використають отримані гроші відразу — «дір» у їхньому особистому бюджеті нагромадилося занадто багато... Таким чином, підвищиться купівельна спроможність громадян...»
Те, що купівельна спроможність повинна зменшитися — через шалену інфляцію, — ми вже говорили в попередньому розділі. Але вся привабливість «яблучного» рецепту в тому, що цього не станеться! За кабмінівськими прогнозами, доданими до проекту бюджету-02, за 2002—2005 роки від приватизації очікується одержати десь 19 млрд. гривень. Наскільки часто такі прогнози справджуються, пояснювати, здається, нікому не треба. А коли говорити про сім років, то доктор економічних наук, відомий теоретик вітчизняної приватизації Олександр Пасхавер називає цифру «в кілька мільярдів доларів. Але ніяк не більше десяти — певна річ, якщо ми не продаватимемо газотранспортну та транспортну системи. Адже в нас на продаж залишилося підприємств двісті-триста, не більше».
— У принципі, пропозиція Бродського досить грамотна політично. Логічно, що одноразові витрати пов’язуються з одноразовими доходами, — вважає пан Пасхавер. — Хоча, з іншого боку, будь-яке цільове використання грошей небезпечне. Я мрію про той час, коли країна перестане залежати від доходів від приватизації і процес цей здійснюватиметься не заради грошей, а заради його справжньої мети — пошуку ефективного власника й надання нової якості економіці. Тільки така економіка спроможна розв’язати багато наших сьогоднішніх проблем, зокрема й компенсаційну.
А тепер «передвиборний коктейль» від Сергія Тигипка — члена координаційної ради виборчого блоку «За Єдину Україну!», голови партії «Трудова Україна». Судячи з його виступу в Нікополі, знецінені вклади пропонується перевести в долари й повернути їх державними цінними паперами. А папери ці можна буде використовувати, приміром, для погашення «безнадійних комунальних боргів чи оплати навчання у вищих навчальних закладах». Оце слівце «приміром» дуже бентежить. Бо відразу ж з’ясовується, що Сергій Леонідович категорично проти оплати держпаперами поточних комунальних боргів. Крім того, він вважає неприпустимим друкування грошей для швидкого погашення вкладів, позаяк це призведе до різкої інфляції. Проте не виключає необхідності поступових виплат також у грошовій формі...
Що ж, якби не екзотичні «розрахунки держоблігаціями за навчання у вузах», пропозиції колишнього віце-прем’єра з питань економіки та міністра видавалися б на рівні ідеї цілком пристойними. Бо випуск державних боргових зобов’язань — це стандартний шлях розв’язання проблем заборгованості, зокрема й аналогічних нашим. Інша річ — сума емісії, яка в нашому випадку може викликати шок у багатьох фінансистів. Плюс скомпрометованість ідеї держоблігацій у суспільній свідомості. Адже нашим співвітчизникам у пам’ятку і сталінські позики, і облігації виграшної позики 1982-го, і безвідсоткові облігації 1990-го. І хто на таку компенсацію тепер купиться?
Утім, облігаційний підхід — якщо застосувати елементи добровільності — можливо, ще й спрацює. Але до детальної розробки його механізму далеко. Після двох недавніх вето на різні рецензії закону про компенсацію заощаджень в уряді переймаються центральним питанням: як перетворити борг із непідйомного на підйомний.
Треба ділити. Але на скільки?
«Коли я почав займатися цією проблемою всерйоз, то зрозумів: 132 млрд. грн. — це завищена цифра, — розповідав авторові цих рядків Михайло Савлук. — Сьогоднішня гривня і той рубль — зовсім різні гроші. Те, що депутати вирішили за кожен рубль віддавати 1,05 грн., було помилкою. Адже основна маса грошей опинилася на рахунках Ощадбанку не тому, що люди всі свої потреби задовольнили, — нічого подібного! Значна частина цих заощаджень — це так звані вимушені. Вони виникли тому, що бракувало товарів. Ціни було зафіксовано, товари продавалися по чергах, блату, «берізках», а переважна більшість громадян купити їх не могла. То була державна політика. А сьогодні, якщо колишні «дерев’яні» перетворити на гривні, можна купити все. Та якщо видати 132 млрд., усі запаси на території України розметуть. Економіка опиниться в безвихідному становищі. Це зайві гроші не тільки для тієї економіки, вони непосильні й для нинішньої. Отже, компенсувати треба тільки реальні заощадження.
Постає питання — а скільки їх? У монетарній теорії є таке поняття, як інфляційний навіс (якщо пояснювати на пальцях, це ті гроші, що готові в будь-який момент бути витраченими, коли з’являться товари). Але товари не з’являлися, бо ціни були фіксованими. Якби вільний ринок виник не наприкінці 1991-го, а десь 1988-го, ми до серпня 1991-го (моменту проголошення незалежної України) підійшли б уже без цього вимушеного запасу.
Вперше контрактні, тобто вільні, ціни на багато товарів були дозволені в березні 1991 року, і це рішення набрало чинності з 1 квітня. І вже в квітні ціни підскочили у середньому вдвічі. Тільки за 1991 рік ціни збільшилися в 3,9 разу. Ці показники для мене є аргументом у тому плані, що не менше половини 125 млрд. були «дерев’яними». 125,7 млрд. розділимо на 3,9, виходить 32,2 млрд. Від цієї суми можна танцювати. Можна протягом 15—20 років її погасити, якщо щороку знаходити в бюджеті по півтора-два мільярди».
Даруйте за таку розлогу цитату, але проблема не настільки проста й однозначна, як це може здатися на перший погляд. Й оскільки усе-таки, схоже, справа йде до перегляду позицій, зафіксованих у законі 1996 року «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України», то розглянемо ще кілька можливих варіантів — від зовсім гіпотетичних до цілком реальних. Пан Савлук люб’язно допоміг нам у цьому.
Варіант перший. Прем’єра, який підписав угоду від 13 березня 1992 року, давно звільнено, Верховна Рада документ не ратифікувала, хоча сама вже ухвалила кілька законів про відновлення вкладів. Суму в 132 млрд. грн. так офіційно й не визнано внутрішнім боргом (охочі в цьому переконатися можуть подивитися матеріали бюджетного процесу-02). Отже, можна не платити.
Варіант другий. Узяти офіційний курс 1991 року — 0,65 коп. за дол. Тоді сума зашкалює за 200 млрд. грн., отже, проблема стає ще нерозв’язнішою. А коли так, то зміцнюються позиції тих, хто пропонує взагалі не платити. Бо якщо завдання непідйомне, то ніхто за нього й не братиметься.
Але якщо пристати на цей варіант, країні знадобиться така ВР і такий уряд, які доб’ються повернення цих грошей із Росії.
Логіка проста: Українська РСР була донором союзного бюджету, відповідно, частину ощадбанківських вкладів, зроблених на її території, проінвестовано в об’єкти на території інших республік. Щоправда, яку саме частину, нікому не цікаво — варіант «добування» грошей із Росії фантастичніший за найбільш популістські передвиборні обіцянки.
Варіант третій. Провести ревізію використаного в розрахунках курсу рубля до долара — на тій підставі, що в останній рік існування СРСР був і ринковий. Приміром, на одній із лютневих прес-конференцій міністр фінансів Ігор Юшко, обгрунтовуючи таку необхідність, посилався на емпіричний досвід: 1991-го, збираючись у турпоїздку, купував у банку долари за курсом 1 дол./6 руб.
Проте й це, виявляється, ще квіточки, хоча, якщо пристати на таку точку зору, сума «всихає» разів у десять. Уже піднято публікації за грудень 1991 року, коли на якійсь біржі, скажімо Московській міжбанківській, партію доларів було продано за курсом 1 дол./110 руб. А на іншій, у російській глибинці, — і геть 1 дол./160 руб. За наявними в «ДТ» даними, таку чудову інформацію відкопали працівники НБУ, і не виключено, що її вже подано як пропозицію до робочої групи з проблеми компенсації знецінених вкладів, створеної за розпорядженням Президента. Щоправда, офіційних підтверджень (спростувань) нам одержати не вдалося: керівництво НБУ вже тиждень «вивчає доцільність» інтерв’ю для «ДТ»...
А вихід справді елегантний. Якщо поділити 125,7 млрд. руб. на 110, а потім навіть помножити на нинішній курс 5,32, то одержимо щось близько 6 млрд. гривень. Таку суму можна погасити протягом кількох років, не зазіхаючи на стабільність рідної гривні. І ми не поспішали б стверджувати, що уряд не позичить очі в однієї відомої тварини й не запропонує Верховній Раді узаконити таку операцію... Звісно, можуть з’явитися якісь екзерсиси на тему ліквідації невиправданих пільг, випуску держпаперів та інших, на щастя, неемісійних шляхів. Але все це на порядок складніше, ніж поділити одну цифру на іншу.
Що відповість парламент? О, потенціал українських депутатів величезний і до кінця не вивчений...
Блок Наталії Вітренко
«Людей обікрали та обкрадають. Незаконно забрали трудові заощадження в сумі 170 млрд. дол. (на 1.01.92), вивезли з України як мінімум 40 млрд. дол...
…Повернути трудові заощадження за три роки».
Блок Юлії Тимошенко
«Забезпечимо за чотири роки повернення знецінених і вкрадених заощаджень».
Комуністична партія України
«Протягом п’яти років повернути громадянам проіндексовані трудові заощадження».
Блок «Наша Україна»
«Створимо дійовий механізм значного погашення внутрішнього боргу перед українськими громадянами, пов’язаного зі знеціненням їхніх грошових вкладів».
СДПУ(о)
«Ми домагатимемося якнайскорішого та повного погашення державних боргів перед громадянами, компенсації знецінених заощаджень. Популістську, економічно незабезпечену соціальну політику соціал-демократи розцінюють як джерело фінансової, суспільної, політичної нестабільності, як перешкоду для зростання народного добробуту».
Соціалістична партія України
«На підставі прийнятого в 1996 році ініціативою соціалістів закону доб’ємося повернення і компенсації заощаджень за рахунок бюджету, незаконно вивезених за кордон капіталів, коштів від приватизації, списання боргів за комунальні та інші послуги».