Одним із найбільш неоднозначних, але при цьому цілком відчутних наслідків "великого банківського чищення" є різке погіршення позицій банків із українським капіталом. Різноманітні діагностики, стрес-тестування, зміни регуляторних вимог до розрахунку необхідного капіталу, збільшення його необхідного мінімального розміру для малих банків - усе це найбільшою мірою поставило під удар саме фінустанови, контрольовані місцевими акціонерами. Спробуємо оцінити політику Нацбанку щодо банків з українським капіталом, у тому числі крізь призму передового світового досвіду.
Зникаючий вид
Серед збанкрутілих в останні роки банківських установ присутні ті, які могли бути продані іноземним інвесторам у період ажіотажного попиту в 2006–2008 рр. ("Надра", "ВіЕйБі Банк" та ін.). "Вийшовши заміж" за іноземних акціонерів разом з усіма своїми скелетами в шафах, тодішні "завидні наречені" зараз заморозили б кредитування, скорочували б філіальну мережу, узгоджували б із Нацбанком і материнськими структурами графіки докапіталізації... АЛЕ вони залишалися б живими, будучи присутніми на банківському ринку України. Їхні попередні акціонери мали б на руках отримані від продажу гроші, які могли бути інвестовані в оживаючу економіку України. Громадяни та бізнес не втратили б своїх завислих там вкладів, держава не нарощувала б свого боргу для потреб Фонду гарантування вкладів. Однак історія не терпить умовного способу, тому краще повернімося до нашої похмурої реальності.
Банки з приватним українським капіталом умовно можна розділити на структури, контрольовані представниками великого бізнесу (ПУМБ, "Банк Кредит Дніпро"), і невеликі банківські установи, що їх раніше регулятор безуспішно намагався розділити за кластерами на свій розсуд (ринкові, неактивні, кептивні тощо). Слід зазначити, що криза 2014–2017 рр. призвела до найбільшого скорочення статутного капіталу саме в згаданій категорії банків на тлі держбанків і фінустанов з іноземним капіталом (див. рис.).
Таким чином, банки з українським приватним капіталом втратили близько 61 млрд грн статутного капіталу, який є одним із основних показників належного рівня захищеності фінустанови від непередбачуваних ризиків і збитків, які їх супроводжують. Навпаки, інші групи збільшили цей показник на сотні мільярдів гривень: держбанки фактично за рахунок прихованої емісії та збільшення держборгу, а "іноземці" переважно за рахунок конвертації в капітал раніше залучених коштів від материнських структур. А от аналіз сумарного фінансового результату за цей період органічно доповнює описані тенденції: держбанки та банки з іноземним капіталом сумарно одержали збитки у розмірі 296 млрд грн (92% від отриманих банківськими установами збитків). Фактично за рахунок держави та фіксації шляхом вищезгаданої конвертації іноземними банками раніше понесених витрат було збільшено статутний капітал, який було спрямовано на покриття багатомільярдних збитків.
Звичайно, не слід ігнорувати факт виведення з ринку великих банків, що мають власників із українським паспортом ("Фінанси та кредит", "Дельта банк", "Банк Форум", "Надра банк", Брокбізнесбанк тощо), які за фактом мали величезний негативний фінрезультат. Наприклад, за результатами комплексного аналізу (forensic) збанкрутілого "Дельта банку" аудиторами з компанії Ernst&Young, який став надбанням публічності навесні 2017 р., ця фінустанова за попередні три роки зазнала не відображених у звітності збитків у загальному розмірі 42,1 млрд грн. Однак це не перекреслює основного результату аналізу вищенаведеної інформації: українські приватні банки, попри меншу величину збитків, істотно втратили статутний капітал, на відміну від їхніх конкурентів на ринку. А ці збитки (разом із частково трансформованими в кредити пов'язаним структурам коштами "статутників") перекочували з фінансової звітності в напівтрильйонний портфель активів ліквідованих банків і нині є головним болем (або золотою жилою) Фонду гарантування вкладів.
Інші учасники реаліті-шоу
Регулятор виявляє неоднозначне ставлення до банків із українським приватним капіталом. В.Гонтарева, яка має невидиму "бронь" від звільнення з посади голови НБУ, чітко визначила, що банки, контрольовані бізнесменами Р.Ахметовим (ПУМБ) і В.Пінчуком ("Кредит Дніпро"), "не є олігархічними". Хоча доступна для аналізу фінансова звітність цих фінустанов не дає можливості зробити такий однозначний висновок. Адже галузева структура їхнього кредитного портфеля, як і у випадку з Приватбанком, збігається з галузями, в яких зосереджено великі бізнес-активи їхніх власників. З іншого боку, видача значних сум боржникам зі сфери торгівлі та операцій з нерухомістю в українських реаліях може свідчити про активне структурування фінансування через різноманітні фірми-прокладки. У будь-якому разі, відповіді на подібні запитання слід шукати в Нацбанку, який активно займався ідентифікацією інсайдерських зв'язків банків з їхніми акціонерами та впровадженням графіків скорочення кредитного портфеля тих фінустанов, у яких така заборгованість перевищує регуляторні вимоги.
При цьому не може не привертати уваги банківський бізнес С.Тігіпка, що зростає як на дріжджах. Його Таскомбанк демонструє стрімке зростання: за 2016-й і перше півріччя нинішнього року чисті активи (за винятком резервів) банківської установи збільшилися з 3,8 млрд грн до 10,6 млрд. Недивно, що на форумі CIS Bankers у березні цього року пан Тігіпко заявляв, що його команда "на іншій планеті, у нас інші апетити та погляди на ринок". І взагалі - "ринок йому подобається, тут іде колосальний переділ". Поза сумнівом, подібний "римейк" ситуації початку 90-х років минулого століття в банківському секторі є оптимальним живильним середовищем для пана Тігіпка. Адже його бізнес-навички, відточені на керівних комсомольських посадах (уміння отримувати та використовувати адміністративний ресурс; спроможність, якщо треба, виступити "молодшим партнером" у проектах із сильними світу цього), максимально заточені на успіх за умов таких "переділів".
І не даремно ринком циркулюють чутки про активну роботу структур пана Тігіпка з Фондом гарантування вкладів фізосіб, що є однією з прихованих, але від цього не менш відчутних конкурентних переваг створюваного фінансово-банківського холдингу. Непрямим підтвердженням їхніх особливих відносин є включення НБУ Таскомбанку одним із перших у список кваліфікованих осіб (інвесторів), які мають право на участь у виведенні з ринку неплатоспроможних банків, придбання кредитних портфелів фінустанов, що потрапили під опіку Фонду гарантування вкладів, таких, як "Банк Новий", "Платінум Банк" і Діамантбанк. Ну й не слід ігнорувати купівлі Тігіпком іноземних "дочок" - "Універсал Банку" та "VS Банку". Залишається сподіватися, що "збирач" чітко усвідомлює та мінімізує ризики від подібної діяльності з консолідації активів і враховує поганий досвід горе-банкіра М.Лагуна й російської фінансової корпорації "Открытие". Нагадаємо, що саме надмірні величезні апетити в придбанні активів і надто активна санація банків, які зазнали фінансових труднощів, стали одними з основних причин банкрутства згаданих структур. І якщо вже "космонавти" з інших планет настільки уподобали це, що явно втрачають ґрунт під ногами, то приземленим чиновникам банківського регулятора варто звернути на подібне особливу увагу. Якщо, звичайно, команда "усіляко сприяти" не надійшла з самісінького верху.
Загальним знаменником для вищеописаних банків є те, що їхні позиції на ринку прямо залежать від впливовості власників. А точніше, від спроможності вибити в держави будь-які пільги або чергове підвищення тарифів природних монополій, що належать їм, за які в підсумку платить не тільки держбюджет, а й решта учасників ринку та пересічні громадяни. Прізвища двох головних олігархів країни всім добре відомі, та, звичайно, здійснені в тому числі й через НКРЕКП зусилля не були даремними (навіть якщо для цього одному з них довелося поділитися "часткою малою" в контрольованих активах). Інші ж власники банків, які вижили, залишаються серйозно обмеженими в ресурсах для поповнення капіталу своїх фінустанов.
Не заглиблюючись у фінансовий аналіз показників боргового навантаження металургійних та енергетичних підприємств, аграрних холдингів та ін., зазначимо лише, що непрямим підтвердженням їхніх фінансових проблем є масова реструктуризація заборгованості перед зовнішніми кредиторами, у тому числі за єврооблігаціями. Питання про залучення коштів у капітал із напівлегальних офшорних "кубушок" не має однозначної відповіді. З одного боку, світові практики фінансового моніторингу сповідують нульову толерантність до подібних коштів та обмежують можливості для їхнього використання. З іншого - в українських реаліях давно назріло питання про проведення амністії капіталів, і банківський сектор, який гостро постраждав від кризи, має потребу у свіжих уливаннях "живих грошей". При цьому регулятор на даному етапі демонструє вже надто диференційований підхід до цієї проблематики, коли йдеться про великі або малі банківські установи.
Маленькі та беззахисні
Група малих банків хоча й представляє лише близько 2% від активів нинішньої банківської системи України, але є одним із основних джерел присутності національного капіталу у вітчизняному банківському секторі, з огляду на кількість її учасників (понад 50 фінустанов). Утримаємося від коментарів про рівень контролю інсайдерських операцій, підвищений "апетит до ризиків", залежність від сумнівних грошових потоків подібних структур. Особливо після "бебі-буму" (за влучним висловлюванням топ-чиновників НБУ) серед невеликих банківських установ під час президентства Януковича. Після Революції гідності потреба в "очищенні" банківського ринку від сумнівних учасників не викликала сумнівів. Але й обрані постмайданною командою в НБУ методи чищення вражають своєю вибірковістю й часто надмірною жорсткістю. Результати цього "шоку без терапії" продемонстровано в таблиці (показники банків із українським капіталом включають великі банки, контрольовані українськими бізнесменами).
Отже, очевидно, що приватні банки з українським капіталом демонструють погану від'ємну динаміку основних показників (скорочення в 3–4 рази). Це стосується величини загальних активів, зобов'язань, статутного капіталу, зменшення частки депозитів фізосіб. Також скорочується, як шагренева шкіра, загальна кількість банківських установ, структурних підрозділів, співробітників, платіжних карток і банкоматів. Кажучи мовою соціологів, у вітчизняній фінансово-кредитній системі скорочується соціальна база банків із українським капіталом. При цьому впадають в око відносно успішні показники ефективності даної групи банків: прибуткова діяльність, частка непрацюючих проблемних кредитів (NPL).
Які банки нам потрібні?
Найбільш неприємне у вищеописаній ситуації те, що поки що так і не знайдено відповіді на запитання: якою має бути бізнес-модель банку, що працює в оновленій банківській системі України? Відповідь слід шукати у двох площинах: особливостях економічної системи, яку будуватиме наша країна, і передовому світовому досвіді роботи невеликих банківських установ. Аналіз світового досвіду дає велику поживу для міркувань. Перш за все про необхідність побудови в Україні аналога механізму IPS (англ. institutional protection scheme - схема інституціонального захисту). Мається на увазі система взаємної підтримки, самострахування та компенсації можливих збитків малими банками, які формують спеціалізовану мережу фінансових установ. При цьому, як правило, такі банки хоча й перебувають під своєрідним "парасольковим брендом", але не являють собою єдину юридичну особу. За оцінками експертів, у 2016 р. половина від загальної кількості банків єврозони, у тому числі 80% банківських установ Німеччини, були членами IPS. При цьому йдеться про переважно невеликі банки, нагляд над якими здійснюють національні регулятори. Використання IPS є характерною рисою банківських систем Німеччини та Австрії.
Фактично йдеться про ринковий саморегульований механізм, який допоможе більш ретельно моніторити ризики та компенсувати збитки без витрат системи страхування депозитів (в українських реаліях - без виникнення супутніх багатомільярдних боргів Фонду гарантування вкладів, що покриваються за фактом за рахунок коштів платників податків).
Вивчення банківської системи Німеччини взагалі може збагатити знаннями про чимало потенційно корисних для України речей. Ця європейська країна історично використовувала банківські установи для концентрації промислового та фінансового капіталу, але при цьому масштабні проекти органічно поєднувалися з самоорганізацією та орієнтацією фінустанов на розвиток малої приватної ініціативи. Адже не даремно основна частина банківських операцій у Німеччині здійснюється через публічно-правові кредитні установи, передусім систему ощадних банків (Sparkassen), і кооперативні банки (Фольксбанки в містах, Райффайзенбанки в сільській місцевості). Не ігноруючи інших спеціальних фінустанов (наприклад будівельно-ощадні банки), варто зазначити, що для німецького обивателя робота з невеликими за величиною банками є поширеним варіантом задоволення потреб у фінансових послугах. А зворотним боком конкуренції приватних банків із публічно-правовими фінустановами є зниження кредитних відсоткових ставок для споживача до одного з найнижчих у Європі рівнів.
***
Можливості для присутності національного капіталу в банківській системі України нині істотно обмежені: банківське співтовариство та Нацбанк перебувають у стані тотальної недовіри один до одного. Акціонери фінустанов побоюються вносити гроші на рахунки незареєстрованного вкладу в статутний капітал через ризик втратити їх у разі несподіваного банкрутства фінустанови. Адже регулятор досить суб'єктивно (а може, й мотивовано) оцінює джерела походження цих коштів, кінцевих бенефіціарів, що дозволяє йому блокувати докапіталізацію банків. З іншого боку, існує ризик виведення з банку ліквідних активів (у тому числі спрямованих у статутний капітал коштів) під "димовою завісою" різноманітних програм фінансового оздоровлення.
Альтернативою атмосфері тотальної недовіри може стати інституціоналізація роботи малих банків із українським капіталом за німецьким зразком, використовуючи вищеописаний механізм IPS. Але з урахуванням вітчизняної специфіки. У сфері такої адаптації передових світових практик для вітчизняних реалій і виникає колосальне поле для прояву креативу (у найкращому розумінні цього слова) Нацбанком. Тим паче історія становлення вітчизняної банківської системи містить приклади ефективної взаємодії з німецькими банкірами (згадаймо Німецько-Український фонд). От тільки для цього нинішньому керівництву регулятора слід вивчати не лише затаскані методички міжнародних експертів "родом із 90-х", а й практичні кейси їхніх українських попередників.