Вилучати у банку кошти з допомогою пістолета в XXI столітті досить проблематично: дуже багато ризиків, сама «виручка», як правило, невелика, а грабіжники рано чи пізно потрапляють під суд. Зараз тестують значно більш просунуті технології. Приміром, можна відразу піти до суду і зажадати, аби саме він і зобов’язав банківську установу віддати гроші стражденному.
Часу, звісно, в цьому разі треба дещо більше, зате пістолет стає необов’язковим, а «одержувач» залишається шанованим членом суспільства...
Яким чином мотивують суддів — запитання, звісно, цікаве, але вирішуване. На теренах СНД суддівство, як відомо, хабарів не бере в принципі (особливо непідкупне воно в Україні). Але, вочевидь, певні методи аргументації спрацьовують і тут.
У результаті пострадянські терени пережили бурхливий розквіт схем розподілу чужих ресурсів. До них ледь не звикли, і, враховуючи вже згадану непідкупність, об’єктивність і суперпрофесіоналізм служителів Феміди, з ними майже змирилися.
У великих бізнесменів стало доброю традицією позиватися за межами колишнього СРСР. Виняток становлять хіба що іноземці, які затято не хочуть зрозуміти, навіщо їм ділитися з «дядею». Але останнім часом наші юристи взялися й за них…
Коли 2005 року австрійський Raiffeisen купував український банк «Аваль», це було подією. Понад мільярд доларів інвестицій пройшли по всій українській статистиці як приклад початку довгоочікуваного інвестиційного буму.
А потім нові акціонери занурилися в рутину повсякденного українського життя. Дуже скоро до них прийшли і скромно запропонували заплатити жалюгідні п’ять мільйонів доларів чужих боргів.
Спочатку банкірам здалося, що з ними жартують. Виявилося, все цілком серйозно. З них справді розраховують списати гроші за борги їхнього клієнта — НАЕК «Енергоатом».
Те, що з фінансами атомної галузі наприкінці минулого століття коїлися дива, секретом не було. У спадок «Енергоатому» дісталися мільярди гривень боргів вельми туманного походження. І на роботі з ними в Україні «піднявся» не один депутат і політик.
Робота з боргами вийшла навіть на міжнародний рівень. Приміром, з австрійців гроші тепер вимагають гібралтарці, за якими стоять молдавани, спираючись на рішення російського суду на користь... неіснуючої фірми.
Наприкінці 90-х років на одну з українських АЕС поставили обмежувачі перенапруги ОПН-750. Ринкова вартість їхня була десь у районі 3 млн. дол., але позаяк платили векселями та іншими фантиками, то легко зійшлися на 23,08 млн. дол. Пізніше борг благополучно переуступили гібралтарській офшорці, котра й взялася за його вибивання.
Схема не нова, але молдавська участь надавала їй неповторного колориту.
Відносини українських ядерників із Молдовою взагалі зворушливі. Наприкінці 90-х вони охоче везли демонтоване обладнання із закритої Кримської АЕС до Молдови за ціною металобрухту, щоб одразу купити його назад як гостродефіцитну річ. Ціна при цьому дивно зростала в сотні разів — і «вішалася», природно, на атомні станції.
Тож у дружній республіці з’явилися люди, які непогано розуміються на атомних грошах. Зокрема, у пресі з’явилися повідомлення, що 2002-го молдавський бізнесмен В’ячеслав Платон упритул зайнявся борговими процесами наших атомників.
Саме з ним і пов’язують гібралтарську офшорку Remington Worldwide Limited і кілька інших фірм, які скупили боргів Енергоатому на кілька десятків мільйонів доларів.
За плечами В’ячеслава Миколайовича — бурхливе життя, де була і творча робота з ПДВ, і справи в цукровій промисловості, і навіть затримання молдавською владою (утім, за недоведеними обвинуваченнями). Можливо, він вирішив диверсифікувати джерела надходження коштів, і в результаті почалося регулярне закидання НАЕК і українських енергокомпаній позовами...
Теоретично, така бурхлива діяльність жодного стосунку до «Авалю» не мала: банкіри офшорникам абсолютно нічого не заборгували. Проте їм незабаром пояснили, що так їм тільки здається.
У законодавстві Молдови існує право так званого інституту непрямого позову. Тобто позов можна звернути не лише на боржника, а й на боржників самого боржника.
«Аваль», щоправда, під цю категорію теж не підпадав. Але це були такі дрібниці...
Тим більше що колись за цією схемою в Молдові вже вдалося списати 4,2 млн. дол. з іншого українського системного банку. Тож позитивний для «гібралтарців» досвід накопичився.
Незабаром на світ з’явилося дивовижне рішення Кеушеньського суду Республіки Молдова, відповідно до якого банку пропонувалося віддати вищезгадані п’ять мільйонів. Позаяк списати їх із рахунку «Енергоатому» банк не міг, автоматично пропонувалося гроші віддати власні.
Щоправда, при цьому «гібралтарці» грубо прокололися. Річ у тім, що вони почали посилатися на рішення Санкт-петербурзького суду на користь компанії Remington Wordwide Limited LTD. Тобто зі слова Worldwide зникла літера l, зате додалися зайві три — LTD.
Взагалі з документів було видно, що хлопці тоді й самі до ладу не уявляли, як їх називають.
У результаті замість і так не вельми відомої офшорки з’явилася зовсім нова компанія з новою назвою.
Ще гірше, що виправити таку назву на іншу в Росії та Білорусі (де вони теж вирішили подати позов) не вдалося. Часи там дуже змінилися, і офшорам стало значно сумніше.
Вже з цієї причини російські і білоруські справи практично зав’яли. На якій підставі компанія Remington Worldwide Limited намагається одержати щось за Remington Wordwide Limited LTD, стороннім спостерігачам там стало незрозуміло. Власне, на цьому все мало й закінчитися.
Однак в Україні все інакше. Більше того, українське правосуддя стало ледь не навипередки усувати помилки, яких припустилися позивачі.
Зокрема, при легалізації рішення суду іншої держави, аби воно могло бути виконане в Україні, у Дніпровському суді м. Києва назву невідомої фірмочки відразу виправили, чого взагалі-то не мають права робити.
Не кажучи вже про те, що справу взагалі мали б слухати в Печерському суді (за місцем розташування офісу «Авалю»).
Далі були й зовсім дива. Той же «Аваль» традиційно «забули» поінформувати, що хтось хоче його зробити трохи біднішим. Точніше, повідомлення про вручення повістки виявилося підробленим.
За даними обставинами у Києві порушили кримінальну справу.
В Україні виконавча служба швидко взяла справу до провадження і стала наполегливо вибивати шукані 5 млн. дол. із Нацбанку, щоб той потім списав їх із aвалівського рахунку.
Справа дійшла до анекдоту. Порушену справу про підробку припинили на підставі того, що підпис представника банку видався «сумнівним». Той факт, що сам представник банку при цьому був присутній і особисто запевняв — це мій підпис, до відома так і не взяли.
Зворушливе прагнення представників нашої Феміди швидше списати чужі гроші просто вражає.
Примітно, що так само швидко «гібралтарці» мають намір переправити добуті кошти на молдавську компашку, яка прославилася у сусідів продажем електрообладнання всемеро дорожче від прайсів і яка перебуває нині в процесі банкрутства. Тобто потім повернути гроші не вдасться навіть теоретично.
У «Райффайзен банку Аваль» позицію судових органів розцінюють як «планомірну і завзяту підтримку свого незаконного рішення, у тому числі і в Україні».
Отже, з банку з рахунками мільйонів клієнтів постійно намагаються списати гроші. Цього літа процес поставили мало не на потік. Справа вже дійшла до Ради національної безпеки та оборони України.
Взагалі на тлі багаторічних заклинань про інвестиційну привабливість нашої країни пригоди великих інвесторів виглядають ну вельми привабливо...
Чудес не буває, і для країни це виливається в низькі рейтинги інвестиційної привабливості і високі позиції в рейтингах корумпованості. Хоча, судячи із судових пріоритетів і позиції наших держструктур, саме офшор і є світлим майбутнім для нашої країни. У будь-якому разі, старанне небажання помітити колоди у його чесних очах і активний пошук соломин у банкірів залишає мало місця для інших версій.
Ну, а для вітчизняного бізнесу все обертається підвищенням цін на кредитні ресурси. В економіці це називається платою за ризик. От тільки платять не ті, хто приймає такі своєрідні рішення.