Нічні блокпости по дорозі на Волноваху... На кожному наш автобус зупиняють, заходить боєць із автоматом: "Чоловіки з документами - на вихід. Жінки можуть залишитися". Чоловіки виходять і повертаються через кілька хвилин. З'ясувавши, що в автобусі - учасники й волонтери культосвітнього фестивалю "Із країни в Україну", який відвідує визволені міста Донбасу та місця дислокації українських батальйонів, наші солдати пропускають відразу. Ми від'їжджаємо, а вони залишаються на чорних дорогах - усміхаються й махають нам руками.
Безліч облич на блокпостах, що укріпилися в районі Волновахи та Маріуполя. Молодих і не дуже. Гарних і простих. Мужніх і буденних. Попри всю їх несхожість, є щось, що ці обличчя об'єднує, ніби формуючи одне загальне: вони всі спокійні й світлі. Їх освітлює розуміння того, навіщо вони тут. Ти бачиш їх уперше й, можливо, востаннє. Розумієш, що, зустрівши знову, можеш і не впізнати. Але точно знаєш, що вже ніколи не зможеш їх забути.
…Вдень частина артистів і волонтерів фестивалю їдуть у батальйон "Азов", друга частина (де була і я) - в 3-й окремий танковий батальйон "Звіробій". Батальйон тримає оборону на одному з найважливіших стратегічних напрямків - маріупольському. На передову прибув на початку жовтня, після підготовки в навчальному центрі "Десна". У "Звіробої" багато добровольців - чоловіків різного віку й найрізноманітніших професій. "Звіробої" вирушили на війну з Києва і Вінниці, Львова і Полтави, Херсона й Луцька, Черкас і Чернівців, із волинських, прикарпатських, подільських сіл.
Вони зустрічають нас із такою іскристою радістю, наче до них приїхали найближчі родичі. Жоден журналістський репортаж не передасть і десятої частини радості наших солдатів, до яких добираються люди з тилу. Її можна відчути тільки тут - перебуваючи серед них, бачачи їхні очі, розмовляючи з ними під звуки ворожого артобстрілу. Вони розповідають про себе, про свої сім'ї, своє життя на фронті з таким дитячим запалом, із таким бажанням бути почутими, що серце завмирає від болю. Не тому, що думаєш, як їм тут важко, - про "важко" ніхто не розповідає, ніхто ні на що не скаржиться. А тому, що розумієш: вони усвідомлюють, що не знають, яким за ліком може виявитися цей день їхнього життя. Можливо, й останнім.
Вони пояснюють, чому пішли добровольцями, таким буденним тоном, у якому немає навіть обертонів пафосу й хвастощів… Юнак Володимир, учитель історії одного з київських ліцеїв. Запитую: "Ви пішли на війну, а хто дітей навчатиме?" Він здивовано дивиться: "А як я можу розповідати дітям про історію України, про те, що її незалежність тепер у небезпеці, - і самому цю незалежність не захищати? Як я, учитель історії, можу спокійно дивитися на те, що хтось намагається змінити історію нашої країни?" Петро зі Львова навчався за кордоном. Коли почався Євромайдан, повернувся в Україну. Закінчився Майдан - вирушив добровольцем в АТО: а як же інакше?.. Сергій, 54 роки, з Житомира. Дві дорослі доньки, восьмирічний внук Роман. Він телефонує дідові й плаче: "Коли ти повернешся?" Той пояснює йому, що пішов захищати його, його маму, тьотю, бабусю і всю країну. Після цього Роман заспокоюється: "Ну гаразд… Тільки повертайся швидше".
До речі, як повідомив нам заступник командира батальйону Дмитро Гамаш, неправильно казати "Повертайтеся швидше". Треба бажати "Повертайтеся вчасно". Бо швидше, ніж настане перемога, ніхто не повертатиметься.
Серед танкістів заступник комбата має великий авторитет. У батальйоні трапляється всяке, адже люди в ньому зібралися різні - не всі витримують сувору армійську дисципліну. "Але він уміє розрулити будь-яку критичну ситуацію, - кажуть бійці про Гамаша. - Вміє розмовляти з хлопцями. Вони його слухаються".
- З якого боку росіяни? - запитуємо в бійців. Вони показують напрямок, повідомляють, скільки до них кілометрів. Кілометрів до російських позицій - зовсім мало. "Не бійтеся, - кажуть танкісти, - ми вас від них захистимо. А он там - сепаратисти". З боку росіян періодично долинає мінометний гуркіт. Потім гримає з боку сепаратистів. Із місцевих жителів нікого не видно. До танкістів вони ставляться вороже. Майже не спілкуються з ними. А якщо спілкуються, то тільки для того, щоб сказати, що українські солдати ховаються за їхніми спинами. Чимало тутешнього люду (не тільки в цьому селі, а й у Волновасі теж) вважає, що війну принесли з Києва. І наших солдатів селяни сприймають не як захисників, котрі втримують останній рубіж, за яким - збіговисько ворожої армії, а як загрозу для себе: мовляв, якщо ви тут, по вас стрілятимуть, а якщо по вас почнуть стріляти - дістанеться й нам. Той факт, що, коли українські танки залишать їхнє село, в нього ввійдуть танки російські, місцевих жителів, очевидно, не хвилює. Бійці намагаються заспокоїти селян як можуть. Дмитро Гамаш розповідає, що поміж себе солдати бійців Нацгвардії скорочено називають "нациками". "Але я їм кажу, що, коли вони розмовляють на вулиці, слово це вживати не можна: місцеві почують "нацики" - відразу злякаються".
"Звіробою" на його позиції нелегко особливо. З одного боку - добре оснащена армія ворога, з другого - божевільні сепари, поруч - співвітчизники, які не приховують своєї злоби. Мабуть, ще й тому відчуття родинності, безпеки, затишного тепла, яке буває тільки в сім'ї, виникло між нами майже миттєво. Вони носилися з нами, як із дітьми-студентами, котрі приїхали на канікули додому. Сергій із Житомира повів нас у приміщення сільського клубу, де танкісти облаштували собі житло: "Ходімо, подивитеся, як ми живемо". У кімнаті чисто, наче тут пройшлася жіноча рука. Але хлопці, звісно, наводять лад самі. "Вам чого - чаю, кави?" - запитує Сергій. Ми зніяковіли: "Що ж ми будемо вас об'їдати?.." - "Що ви таке кажете, ви ж наші гості! Вам чай який - чорний, зелений? А вам каву яку - заварну, розчинну? А цукру скільки?" На столі стоїть упаковка пляшечок із якимось напоєм. Запитуємо, що це. "Енергетичний напій, волонтери привезли. Хочете?" І Сергій тут-таки кидається відкривати пляшечку. "Ні-ні-ні! Не треба. Це вам"… На стінах - дитячі малюнки... "Це моя каска, - каже Сергій. - Французька. Сам купив. А ця - показує на каску на сусідній розкладачці, - ізраїльська".
Вони кажуть, що росіяни боягузливі (вони, взагалі-то, вжили інше слово, точніше, але менш літературне). Вони вважають себе сильнішими за росіян не тільки тому, що, на відміну від них, знають, за що воюють. Вони сильні своїм фронтовим братством. "Ось двоє моїх друзів, - каже боєць, якого теж звати Сергій. - Я знаю, що в разі чого - той прикриє мене, а я прикрию третього". Вони страшенно скучають за своїми родинами. Але кажуть, що повернутися до них остаточно можна тільки у трьох випадках. Перший - після перемоги. Другий - після тяжкого поранення. Третій - вантажем 200. Найнестерпніше в цій зустрічі - прощання. На прощання всі радісно обнімалися-цілувалися - і за мить бійці ставали такими, наче це вони проводжали нас на війну. Це коли в очах - зачаєна туга, намагання не видати задушливу тривогу про те, що чекає попереду, й кричущо-німий заклик - не забувайте нас! Це той рідкісний погляд, який дивиться прямо в душу.