От який собачий холод надворі, а весілля грати не перестають. Бо негода негодою, а життя не припиняється. Нині, щоправда, ніхто не зважає на пору року - одружуються і взимку, і влітку, хіба що в піст перестали бенкетувати. Раніше ж ці справи суворо регламентувалися польовими роботами. Бо ж чи, справді, до гостин, якщо сівба чи жнива? Як роботи повно - не до баловства. Тільки коли зерно вже в коморі, можна подумати й про інше - в кого, звісно, діти на порі.
Тож від Семена, з 14 вересня, розпочиналися в українських селах сватання. І як люба була дівка парубкові (навіть як не залицявся - тільки подивлялися крадькома одне за одним, серце ж не обдуриш), то й питав: "Можна прийти до тебе з хлібом?" "Тата-маму спитаю", - відповідала дівчина. І щойно батьки давали згоду ("Чий-чий той твій Олекса? А-а-а… Хазяйський парубок. Най приходить") - тоді й домовлялися про сватання. Бо батьки парубка так само метикували, чи такої невістки чекали. Хотіли ж бо дівку з приданим. Дівчина готувала його заздалегідь: змалечку шила, вишивала, мережила, ткала, плела. До посагу входили сорочки - від 30 до 80 штук, спідниці, рушники, серветки, фіранки на вікна, обруси на лави, верети на ліжка. А ще постіль і постільна білизна - подушки, ковдра, простирадла, наволочки, підзори (вишиті, вибиті чи мережані, вони прикрашали низ ліжка; нині такі збереглися лише в деяких селах і ще в турецьких телесеріалах - придивіться, знатимете, що то). Само собою, прикраси. Батьки додавали меблі, знаряддя праці, худобу. А якщо ще гроші чи землю - то ціни такій невістці не було.
У кожній місцевості були різні звичаї. Десь обмежувалися сватанням: з молодим приходили не лише старости, а й батьки (це вже коли, власне, ніхто не чекав гарбуза, бо все було домовлено, зоставалося тільки віддати належне традиції) - уточнити все щодо весілля й приданого. Або ж окремо після сватання був щодо цього зговір, договір чи змовини, а тоді оглядини - надто ж коли сватався хтось із далекої вулиці чи й чужого села. Робили і заручини - після них не можна було розривати весільний договір, бо за це й оштрафувати могли, не кажучи вже про людський осуд. За кілька днів до весілля відбувалися запоїни. Назва обряду пішла від "співати", та з часом почала асоціюватися зі словом "пити": майбутній зять частував тестів горілкою-закусками - і ті "пропивали" йому доньку. По тому молодий і молода окремо, кожен зі своїм товариством, святково вбрані йшли з обрядовою випічкою - шишками - запрошувати гостей: "Просили мама, просили тато, і я вас прошу на хліб-сіль, на наше весілля". А напередодні торжества до молодої збиралися подружки на дівич-вечір - весільне гільце вбирати, вінки плести; завтра ж уранці будуть молоду розплітати, у вінок та вельон одягати: "Благослови, Боже, І отець, і мати Русу косу розплітати. Сестра брата зове Із садка до хати, А братик не йде, а плаче, Бо розплітати не хоче". До молодого теж друзі на "шаблю" поспішали: завтра їх будуть переймати, за молоду гроші вимагати - треба ж приготуватися. А до батьків молодих ішли коровайниці з чоловіками-"помелами", які коровай у піч саджали і з печі витягали, а на весіллі різали його і роздавали.
О-о, спекти весільний коровай - то велика відповідальність! Це тепер - купив та й маєш. А по-справжньому - то ще треба коровайниць достойних знайти: щоб не тільки вміли піч розпалити та тісто замісити, а в парі жили, добрі сім'ї мали. І їх повинно бути коло короваю тільки парна кількість: в одної пари піт чоло зросив, так коло тіста натрудились (бо ж добробут молодих має з праці виростати) - інша пара заступає. Та й коровай з їхнього борошна, яєць і цукру робиться: "Я на коровай ішла, Коробку яєць несла. Перестріли мене хлопці, Побили яйця в коробці, Наробили мені біду: З чим на коровай піду?" Коровай - суто весільний хліб. Це нині не тямлять у ритуалах і на всілякі оказії короваї замовляють. Насправді ж стрічати-проводжати-віншувати слід хлібом-сіллю. А коровай лише на весілля, а й на щастя і багатство нової родини випікається - з житом-калиною, голубками в парі й обручами з тіста, заквітчаний і сонячний. І має стояти на вишиваному рушнику перед молодими, в центрі столу, а не як нині - десь у закутку, аби не заважав.
На всі ці звичаї-обряди відводився місяць: з 14 жовтня, від Покрови, починалися весілля. Їх час був до Пилипових заговин 28 листопада, бо ж далі - різдвяний піст. Отож і зверталися до Покрови дівчата: "Святая Покрівонько, Покрий мені голівоньку Цею осінню. Хай і драною хустиною, Аби з доброю дитиною… Щоб ділечко поробила, Чужій сім'ї догодила, всім мила була. Не лаяна і не бита, Нагодована і вкрита спатоньки лягла".
Починалося весілля тільки в неділю. Це вже аж у 70-х роках минулого століття, коли в Союзі узаконили п'ятиденний робочий тиждень, у містах потихеньку перенесли весільні торжества на суботу, а там і село почало забувати про обряди, відтинаючи від весільного дійства і понеділок з веселими приданими і борщем, і вівторок із курями, і всі наступні ігри-розіграші-ходіння туди-сюди, від молодого до молодої і навпаки - поправини тощо. Але ж тоді вже справляв майже повсюдну перемогу атеїзм, шлюб у церкві брали тільки одиниці, та й то крадькома - то ж чи не однаково коли було гуляти? А раніше - тільки неділя, бо ж - вінчання! "День добрий тому, Хто в цьому дому! Старому й малому Й Богові святому!" Батьківське благословення, весільний поїзд у биндах-стрічках, квіти в кінських гривах, а на бричці на вивернутому кожусі - молодята. Весь весільний день вони на кожусі - бо ж то майбутнє багатство: скільки ворсинок на кожусі, стільки будуть мати грошей. А на возах за ними дружки, дружби, старости і свахи - бо хто ж заспіває: "Ой на церкві хрест, хрест, На дзвіниці квітка! У Матуха один син, А в Голінка дівка. Мала, невеличка, Рум'янеє личко, Припадає до Ониська, Як перепеличка". Різні імена й прізвища, і пісні в різних селах могли бути різні - та радості скрізь було повно.
Не горілка - пісні лилися рікою. Кожен етап весілля супроводжували пісні. І сумні - "голосіння" - бо ж прощаються молоді з привільним безжурним життям. І веселі - бо коли ж іще повеселитися, як не на весіллі?! Де ще стільки подарунків, стільки напоїв і наїдків?! Перепій - гостям коровай, а молодим - весільні дари. "Схилилася вишня, Як матінка вийшла, Просить нас до хати Короваю брати". "Розбирайся, короваю, Із зеленого розмаю, З червоної калини, Із зеленого барвінку На чисту тарілку". "Ой у гору, у гору до бору Рубайте сосну до столу, рубайте сосну до тріски, Розділіть і коровай, і шишки". А коли приводили молоду до молодого: "Вийди, мати, з хати Невістку стрічати, В нашої невістки Розпустились кіски, Вона у віночку Схиляє вам голівочку". На порозі хати - нова пісня: "На день добрий цьому дому, Який маєте. Не була б я в вашій хаті, Самі знаєте. Росла-росла, як та сосна Й зелений ясен, Не була б у вашій хаті, Якби не ваш син". А цілий театр - "покривання хусткою" молодої. У ньому виписано все - і прощання з юністю, і покора свекрусі, і вірність чоловікові. Нині ж перетворили цей віковічний заповіт на фіґлярство, не відаючи, що весілля програмує долю.
Постіль для молодят стелили в комірчині на соломі - хата була зайнята весільними столами. В узголів'ї ставили мішки з зерном - на багатство. Та багатство молодій парі належало ще заробити - щоденною працею. Все, минула молодість!
Це молодших неодружених подружок молодої через півмісяця після Покрови, 1 листопада, чекали кузьминки - дівоче свято, назване так на честь покровителів шлюбу, святих Кузьми і Дем'яна. А потім, у дні несуворого різдвяного посту, парубки і дівчата вечорничили, ворожили на Катерини, жартували на Андрія, закохувались - і, як не могли дочекатися до наступної Покрови, то мали шанс відгуляти весілля взимку - від Водохреща до Масниць. Мороз, правда, тисне, але ж молода кров гріє, сніг тріщить, сани аж свистять, молоді в кожушках - а решта все, як восени. Весілля!
…І коли сьогодні хтось і справляє таке весілля - а це буває, - то гості виходять з нього як заворожені. Ніяких "Папа, виводі нєвєсту по-американскі", "Мамаша, трижди, трижди надягайте їй хустку, а вона хай пручається", "Ловіть букет, дєвушкі!", "Женіх, зубами рві підв'язку!" Нічого такого. Просто - казка.