Локомотив змін набрав такої швидкості, що спинити його вже неможливо. І ось через два роки "революційних вливань" настав час запитань.
Мене досить часто просять прокоментувати результати законодавчих новацій - чи справді ситуація поліпшилась у плані захищеності й стабільності? А для мене чимдалі чіткіше увиразнюється інше запитання: навіщо були потрібні ці зміни і що насправді ми змінювали?
На старті, до 2017 року, ми мали такі основні проблеми:
- визнана законом рівність батьків у вихованні й утриманні дитини на практиці мала дискримінаційні ознаки: дитина найчастіше залишалася проживати з мамою, а батько мав сплачувати аліменти і нерідко обмежувався мамою у можливості спілкуватися з дитиною. Водночас були зловживання з боку батька в наданні нотаріальної згоди на виїзд дитини за кордон, що створювало або посилювало вже наявний конфлікт між батьками;
- обов'язок батьків утримувати свою дитину зазвичай виконувався неналежно, а часом батьки взагалі ухилялися від його виконання. Як наслідок - розмір мінімальних аліментів не відповідав умовам гармонійного розвитку дитини, а кількість боржників поповнювалась у математичній прогресії через відсутність дієвих механізмів впливу, контролю та відповідальності;
- насильство в сім'ї остаточно набуло у свідомості правоохоронних органів ознак побутового конфлікту, на який ніхто не реагував і не надав значення як суспільно небезпечному явищу. Дітей - свідків насильства в сім'ї ніхто й ніколи не розглядав як реальних жертв, а тому не було навіть спроб їх почути і захистити;
- дискримінація жінки в українському суспільстві взагалі не розглядалась як проблема, що потребує врегулювання на законодавчому рівні. Чоловіки її заперечували, а жінкам бракувало наполегливості раз і назавжди витіснити гендерну нерівність із суспільної свідомості;
- зґвалтування, сексуальне насильство і домагання залишалися категорію злочинів, які доходили з обвинувальним актом до суду лише в тих випадках, коли на тілі постраждалої особи були фізичні ушкодження, зафіксовані судово-медичною експертизою.
Звісно, перелік проблем українського суспільства не вичерпувався наведеними вище, але на їх подолання МЮУ кинуло значні ресурси, оскільки за ними проглядалась не менш важлива тенденція - руйнування класичної моделі сімейних стосунків. Шлюб перестав бути метою, цінністю для чоловіка і жінки. Діти перестали бути для них фундаментом для формування сім'ї. Жінки не соромляться бути одинокими мамами, ба більше - вони цього прагнуть. Чоловіки не борються за те, щоб бути головою сім'ї і дозволяють собі не обтяжуватися роботою й заробітками.
Репутація стала немодним явищем, а честь - дивним поняттям, яке важко пояснити сучасному поколінню. До того ж усі стали геть вільними від стереотипів, а тому обирають ту форму інтимного щастя і затишку, яка відповідає власному внутрішньому світу без особливих докорів сумління щодо можливого суспільного осуду. Та чи багато знаємо випадків такого осуду в нашому нинішньому суспільстві? Напевно що ні, бо ж вільними стали всі, і повертатися до якихось там незрозумілих рамок нікому не хочеться.
За наявності таких проблем і зважаючи на нові тенденції та пріоритети в суспільстві, держава повинна була б змістити акценти в системі цінностей, виокремивши: 1) захист інтересів ДИТИНИ; 2) запобігання та протидію НАСИЛЬСТВУ.
Фактично МЮУ так і зробило. За два роки ми отримали кілька пакетів законодавчих змін у контексті програми "Я маю право", де були вирішені актуальні питання боротьби з неплатниками аліментів, збільшення мінімального розміру аліментів, спрощення процедури виїзду дитини за кордон, боротьби з домашнім насильством.
І слід зазначити, що деякі з законодавчих змін є досить вдалими. Нині вони повною мірою застосовуються. Це:
- судовий наказ про стягнення аліментів. Він істотно спростив і пришвидшив процес звернення до суду, отримання рішення та відкриття виконавчого провадження. Справді, за умови правильно складеної заяви стягувач упродовж трьох днів отримує судовий наказ, який і є підставою для відкриття виконавчого провадження та початку процедури примусового стягнення аліментів;
- виїзд дитини за кордон на підставі рішення суду або органу опіки та піклування про визначення місця проживання дитини. Органи опіки та піклування вже напрацювали механізми, які дозволяють упродовж десяти днів розглянути відповідні звернення батьків і винести рішення. Прикордонна служба без будь-яких проблем пропускає дітей за межі України з тим із батьків, який надав рішення про визначення місця проживання дитини разом з ним або ж довідку з виконавчої служби про наявну заборгованість зі сплати аліментів у другого з батьків у сукупному розмірі понад шість місяців;
- реєстр боржників, заборона виїзду за кордон, накладення арешту на майно боржника. Це також механізми досить швидкого реагування виконавчої служби на неплатників аліментів, що на сьогодні ефективно працюють.
Що ж до всіх інших змін - говорити про їх ефективність і дієвість поки що не доводиться. Особливо болісно це констатувати у сфері протидії домашньому насильству.
Чому так відбувається? Тому що на стадії виконання законодавчих змін держава виявилась елементарно не готовою ні технічно, ні кадрово. Є можливість винесення судом обмежувальних приписів, ця процедура цілком і повністю врегульована цивільним процесуальним кодексом, але таких приписів дуже мало. І все через те, що постраждала особа, звернувшись до суду, повинна довести факт домашнього насильства, а для цього проти кривдника мають бути або постанова Нацполіції про притягнення його до адміністративної відповідальності, або терміновий заборонний припис. Останніх поліцейські поки що не виносять, через те що до осені 2018 року не було розроблено структурного документа, а коли його отримали, то постало питання умов і системи оцінювання ризиків, на підставі яких поліцейські ухвалюють рішення про наявність або відсутність ознак домашнього насильства. На кінець 2018 року оцінку ризиків склали, але й досі практичного застосування механізмів протидії домашньому насильству ми не отримали. І якщо всі ці, так би мовити, технічні проблеми із часом можна вирішити, то найбільше протистояння змінам ми й досі отримуємо на людському рівні. Стереотипи не подолані! Насильство в сім'ї все ще залишається дозволеним за замовчуванням. Так само як і зґвалтування, сексуальне насильство і домагання. Тобто все те, де постраждалою особою у більшості випадків є жінка. Чого не вистачає нам для того, щоб це визнати, прийняти, стерти стереотипи і по-справжньому протидіяти домашньому насильству?
Була невеличка надія на те, що Україна все ж таки ратифікує Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (так звану Стамбульську конвенцію). Натомість законотворці фактично перенесли всі норми Конвенції до українського законодавства, але так і не знайшли в собі мужності визнати, що жертвами цих протиправних дій у своїй переважній більшості є жінки. І що ці явища відбуваються на ґрунті гендерної нерівності й гендерних стереотипів у нашому суспільстві.
І ситуація не зміниться. Тому що "на захист сімейних цінностей і проти нав'язування гендерної ідеології" виступили 160 церковних громад, 130 громадських організацій і голова РНБОУ Олександр Турчинов. На підтримку позиції останнього, викладеної в його статті "Неомарксизм, або Подорож у безодню", громадські активісти та представники церкви заявили, що "Однією з реальних загроз сучасності для нашої країни є катастрофічне скорочення населення, а міцна повноцінна сім'я, що здатна народити, захистити та виховати дітей, - сьогодні один із найважливіших факторів національної безпеки".
У підсумку нетерпимі до "гендерної ідеології", а конкретніше до одностатевих пар, закликали президента та уряд "зупинити нав'язування суспільству гендерної ідеології та сприяти створенню центрального органу виконавчої влади, відповідального за формування та реалізацію державної сімейної політики". Виходить у тому, що в Україні знецінились інститути шлюбу, сім'ї та батьківства, винні одностатеві пари?
А чи не замислювались борці за "міцну українську сім'ю" над тим, що проблема низької народжуваності в Україні пов'язана, наприклад, з високим рівнем алкоголізму й мізерною заробітною платою?!
Допоки в цьому протистоянні одні в слові "гендер" убачатимуть виключно одностатеві стосунки, то інші, в особі МЮУ, не зможуть ефективно протидіяти домашньому насильству. Бо такими заявами і маніпуляціями повністю нівелюється справді титанічна робота над проектом "Я маю право".
Тож яка вона, "ідеальна" модель української сім'ї? Це сім'я, де жінка - це дружина, а чоловік - це чоловік; де вона народжує і виховує, а він ходить на роботу і заробляє гроші; де діти народжуються під її відповідальність, але отримують його прізвище; де все майно реєструється на нього, бо ж він заробляє; де вони не укладають шлюбного договору, бо вона боїться його втратити, а йому цього просто не треба, бо і так усе його; де він голова, якому дозволено підвищувати голос і навіть ударити; де вона завжди мовчатиме, бо її ніхто не почує і не захистить.
Запам'ятайте і не переплутайте. І буде вам щастя. Головне - щоб без усяких там одностатевих стосунків.