Я завжди стверджувала і стверджую, що всі почуття, які ми можемо ідентифікувати своєю свідомістю, важливі для нас і навіть необхідні.
Неможливо жорстко розділити почуття на "погані" й "хороші", адже кожне з них виконує свою особливу роль, адаптуючи психіку до зовнішніх умов, до взаємодії з іншими людьми. Проте ми цілком можемо розділити почуття на приємні й неприємні. І цілком природним чином намагаємося уникати неприємних, докладаючи до цього відчутних зусиль. Але в будь-якому психологічному просторі, де є спілкування - чи то виховання дітей, з'ясування стосунків партнерів, розмова з начальством чи робота психолога з клієнтом, - завжди було, є і буде місце почуттю сорому.
Практично, всі великі психологи вивчали феномен сорому, визначали його роль і призначення, намагалися зрозуміти його руйнівні наслідки для психіки, визнавали станом афекту, частиною суспільної моралі, регуляторним механізмом екзистенційної кризи. Але більшість зійшлася на думці, що найближчим родичем сорому є відчуття страху. Страх, безперечно, важливе відчуття, воно працює на інстинкт самозбереження на біологічному, тваринному рівні. Це жах живої істоти перед можливістю втратити життя. А сором - це страх перед втратою власної особистості, стосунків з важливими людьми.
Так, ми всі боїмося втрати стосунків, вважаючи, що ми, можливо, недостатньо хороші для них: не такі хороші, успішні, розумні, приємні у спілкуванні. Нам усім потрібні любов та розуміння, які й передують прийняттю. Чужа думка про нас - мірило того, наскільки оточення здатне нас прийняти, якщо ми дозволяємо бути собі такими, якими ми є насправді. Чи багато нас готові піти на емоційний ризик і сказати першими, наприклад: "Я люблю тебе", не маючи жодних гарантій на взаємність? Набагато простіше не виходити на це "поле бою" доти, доки не відчуєш себе найкращим і найсильнішим. Але за яких обставин це може статися, і чи станеться коли-небудь узагалі?
Можна довго розмірковувати про відчуття сорому, але всі спроби зрозуміти його суть здатні розбитися об твердження, яке часто доводиться чути від клієнтів у кабінеті психолога: "Мені якось соромно, що в мене все добре", "Мені незручно, що я досяг успіху", "Мені соромно, що я заробляю більше". Якийсь парадокс, усе перевернуте з ніг на голову. І мені завжди здавалося, що за цим прагненням до скромності лежить щось дуже важливе, схоже на сакральне бажання еллінів не розгнівати богів, не дати Всесвіту жодного шансу скасувати мій успіх. Адже, прихований від чужих заздрісних очей, він нікуди не подінеться, хоча цінність його в такому разі істотно знижується. Але так важко відчути цю тонку межу, яку наші предки якось визначали, ховаючи дітей від пристріту, а майно - від заздрості. Вони поселили в наших язичницьких душах страх, що коли ми проявимо граничну щирість, чистоту й відкритість помислів, то лихі люди неодмінно цим скористаються, вирахувавши нашу вразливість і насміхаючись над нею.
Так, сором - це про вразливість. Ми, з одного боку, постійно думаємо, що дуже впливаємо на чуже життя тоді, коли займаємо чиєсь місце, ображаємося, кидаємо сміття на узбіччі дороги, заводимо собаку, вмикаємо гучно музику… З іншого боку, ми часто не можемо попросити елементарних і необхідних нам послуг, наприклад налити нам чаю, коли ми хворіємо, допомогти донести важку сумку, замінити пробите колесо. І в тому і в іншому випадках нам "на допомогу" приходить осуд, який демонструють нам інші, або той, що живе всередині нас самих. Ми вразливі у своєму бажанні бути зі світом у гармонії, адже немає жодних гарантій, що світ взагалі нас помічає. І це робить нас ще вразливішими. Якби отримали ну хоч якісь гарантії любові, то так, звісно ж… Але - ні!
Є ще люди - агресивні перфекціоністи, що живуть у бінарній системі оцінювання: або на "відмінно", або ніяк! Жодних інших градацій оцінювання вони не приймають. Тому все, що не дотягує до вищого бала, для них апріорі погано. Весь цей убивчий перфекціонізм породжений дивною шкалою оцінювання успіхів, де принцип "у нас має бути все найкраще" вріс у систему сімейних цінностей і навіть через покоління може відігравати деструктивну роль. Особливо це стосується школи, що запропонувала оцінку як головне мірило життєвого успіху.
Взагалі, школа завжди була інститутом притягування всіляких штампів, зокрема й формули "як тобі не соромно!". Найчастіше ця формула озвучувалася саме в публічному просторі, де суб'єктові сорому належало зашарітися, потупити погляд, перепросити всіх за своє безглузде існування. Для формування відчуття сорому школа - ідеальний плацдарм. У ній є всі атрибути, потрібні для створення граничної вразливості: страх перед публічним неприйняттям і відкиданням, негнучкі критерії оцінювання вчинків із жорстким поділом на "хороші" й "погані", необхідність відмовитися від ідентичності й унікальності. Якщо в цю систему потрапляє особистість із досвідом неприйняття батьками, ми однозначно отримаємо сором'язливу дитину, що перебуває на межі приниження. І тут-то її неодмінно приведуть до психолога, щоб розібратися, чому ж вона така сором'язлива і невпевнена в собі.
А розбиратися правильно було б із батьками. Адже це їхнє посилання є основою, на якій будується фундамент ставлення до себе, саме вони є дзеркалом, яке відображає почуття й особистість дитини. Було помічено, що люди, котрі часто соромляться, в дитинстві були позбавлені схвалення і прийняття з боку дорослих важливих людей. Тому що сором саме і блокує здорове дитяче збудження та інтерес до іншої людини, що є основою довіри. Він блокує бажання, вносить заборону на взаємність. Але перед соромом завжди йде емоційна відчуженість дорослого, недооцінка, покарання, байдужість і безтактність. Дитина приймає себе як недостойну, непідходящу. Навіть хороші вчинки можуть зазнавати жорсткої критики. Чи не звідси прагнення до перфекціонізму, де мати все найкраще стає надзавданням, недосяжною мрією, яку краще нікому не демонструвати, а то ще наврочать? Сором зазвичай супроводжується нездатністю мислити логічно, бо на рівні почуттів, у стані афекту блокується наша здатність відстежувати причинно-наслідкові зв'язки й робити належні висновки. Саме тому діти часто просто "німіють" і не здатні на щире каяття та вибачення, коли охоплені соромом.
Інколи дуже важко згадати те батьківське послання, яке вперше викликало сором. При цьому людям властиво приписувати важливим постатям - начальникові, чоловікові або дружині, і навіть психологові - ті ж осуд і відкидання, які були з самого початку розпізнані і йшли від батьків. Проте заперечення й уникання сорому заважає нам сприймати реальність. А з реальністю краще дружити.
Чи можуть у сорому бути нормальні, помірні форми? Так, і, більше того, вони обов'язкові для багатьох систем моральних цінностей, де сором - це страх перед осудом людей, а совість - це страх перед Богом чи законом. У такій ситуації відчуття сорому викликає цілком стерпний дискомфорт, але людина може пережити цей стан, усвідомлюючи його конечність. А для того, щоб послабити його деструктивний вплив, чинить дії, спрямовані на зменшення цього дискомфорту. Замість того, щоб заперечувати сором, людина прийме його як сигнал до зміни, змінюючи свою поведінку і, як наслідок, уявлення про себе.
Та якщо людина починає жорстко заперечувати наявність у себе відчуття сорому, то, з високою ймовірністю, вона може перетворитися на особу з роздутим відчуттям гордощів і власної значущості й скрізь уперто доводитиме, що вона чогось та варта! Тут і до нарцисизму рукою подати. І до агресії. Адже дуже часто агресія - це захист від нападу сорому: "Якщо ти примусиш мене почуватися ніяково, я обов'язково нападу!" Перфекціонізм, пихатість, проекція сорому на інших - це все людина використовує, щоб не зустрічатися зі своїм соромом. Сором позбавляє нас спонтанності, права на помилку, а отже - і можливості її виправити, здатності на близькість, інтимність, довіру. Сором - прямий шлях до самотності.
Часто психологові важко працювати з такими людьми, бо саме він і стає першим об'єктом для знецінювання та розчарування. І якщо психологові вистачає мудрості розпізнати це та сміливості з цим упоратися, то людина здобуде унікальний досвід - зрозуміє, що стосунки можуть тривати навіть після знецінювання. Залишаючись поруч, можна повернути людині право на любов і прийняття.
У моїй практиці була дівчинка, яка з порогу почала зі мною конфронтацію, хоча мама привела її із запитом про сором'язливість. Після численних спроб "бути жахливою дитиною" і випробовування мого терпіння до її витівок, яких вона більш ніде не могла собі дозволити, вона мені чесно зізналася: "Як ви могли мене терпіти, таку мерзенну й грубу? Мені так за себе соромно!" Але це вже був конструктивний сором - який усе-таки нам потрібен, щоб ми могли не з'їхати з котушок…
Сором, як і будь-яка емоція, виконує важливу регуляторну функцію у стосунках. Справді, інколи стає незручно, що ти не можеш вчинити з людьми так, як вони чинять із тобою. Бо соромно. Але це майже єдиний спосіб зберегти стосунки…