Крихка річ - самооцінка. Але не тільки крихка, а ще й, очевидно, абсолютно кругла, бо скочується з будь-яких поверхонь і розбивається на друзки.
Розбивається, і зібрати її заново з цих дрібних уламків уже, практично, неможливо. А якщо комусь і вдається зібрати, то всі ці місця нерівних, кострубатих стиків виднітимуться завжди, як шрами, чим ти їх не маскуй і не підфарбовуй. Проблема тільки в тому, що дитина, народившись, отримує цю крихку кулю в дар, довіряє її найближчим людям - своїм батькам, а вже вони вирішують, оберігати її та берегти як зіницю ока - чи грати нею у футбол. Ось така складна вийшла метафора.
Самооцінка - одна з головних властивостей особистості, яка формує уявлення людини про себе, свої вчинки, зовнішність, яка впливає на сприйняття й оцінку власних чеснот і вад. Самооцінка нам потрібна для здатності розвиватися, вірити у власні сили і йти вперед, не боятися робити власні життєві вибори. Самооцінка дає можливість критично оцінювати ситуації, впливати на них і на своє життя, приймаючи важливі рішення, відповідати за них, змінювати їх за потреби, визнаючи свої помилки. Вона навіть впливає на вміння людини говорити "ні" у певних обставинах, коли це потрібно. Адже якщо дівчина вірить словам матері, що її "ніхто заміж, таку нечупару, не візьме", то ймовірність вийти невдало заміж, аби тільки довести щось мамі, значно підвищується.
Надлом у дитячій свідомості відбувається дуже просто. Одна моя знайома поділилася зі мною жахіттям свого дитинства: одного разу, коли їй було приблизно років 5–6, вона підслухала розмову мами й бабусі, в якій вони обговорювали перспективи її заміжжя. Бабуся нарікала: "Боже, хто ж її візьме заміж з таким-ось носом!" Чи слід казати, що з мрією про зміну форми носа вона не розлучалася ніколи, заміж вискочила за першого, хто брав, а фотографії у профіль були заборонені її особистим кодексом. З її самооцінкою відбувалися такі дивні метаморфози, що встежити за перебігом її думки було досить важко. Її комплекс міг вигадливим чином примусити її не піти на захід тільки тому, що там буде людина з великим носом, із якою її можуть мимоволі порівняти. Дякувати турботливій бабусі!
Я не хочу з усього вивести формулу "в усьому винні батьки", - мені видається зайвим той тягар відповідальності, який покладають на батьків уже дорослі діти, не враховуючи свого власного внеску у свій розвиток, освіту й емоційне залучення в життєві ситуації. Але у справі формування самооцінки все ж таки внесок батьків - найістотніший. Бо базисом будь-якої самооцінки є думка батьків про свою дитину. Їхній захоплений чи осудливий погляд стає джерелом великої кількості інформації для малюка, кожне їхнє слово - це закон, кожне зауваження - керівництво до внутрішніх і зовнішніх змін, навіть якщо ці зміни - у гірший бік. Ці всі взірці, на жаль, ніколи нікуди не подінуться, і ми несемо їх усе життя, інколи передаючи і власним дітям. Звісно, в тому разі, якщо не усвідомили всієї їхньої деструктивності й не змінили пріоритетів.
Ерік Берн, автор знаменитої концепції сценарного програмування та теорії ігор, вважав, що життя кожної людини програмується до п'ятирічного віку, і всі ми потім живемо за цим сценарієм. Він відзначав: "Бути вродливою (як і мати успіх) - це питання не анатомії, а батьківського дозволу". Він підкреслював, що тільки у відповідь на схвальну усмішку матері дитина може повірити в себе, у власні сили, красу й розум. План на майбутнє, вважав Ерік Берн, складається за сімейними інструкціями, які видно тоді, коли людина відповідає на запитання: "Що батьки говорили тобі про життя, коли ти був маленьким?" Стане дитина переможцем чи невдахою, залежить від того, що знала дитина про себе до шести років.
Скільки дітей отримують у спадок фрази: "Ти нікому, крім мами, не потрібен", "У кого ж ти така вродилася… страшненька, тупенька, криворука, незграбна" (потрібне підкреслити), "Тобі, щоб чогось досягти, треба вдесятеро більше старатися, з твоєю зовнішністю", "У тебе, як завжди, вийшло жахливо", "Ти сам ні на що не здатен", "Ось виростеш - зрозумієш, що це все для твого ж добра". У результаті - тотальне заниження самооцінки, віри у власні сили та можливості. Як боляче багатьом потім це згадувати, і ще важче - подолати!
Проблеми, звісно, виникають і з завищеною самооцінкою, але й вони найчастіше - теж результат попереднього знецінювання, з яким доросла людина так вигадливо впоралася. Тобто в цьому випадку, долаючи батьківські негативні установки, людина намагається перевищити свої успіхи і здібності, щоб зберегти себе. Фактично, працює компенсаторний механізм: я доведу вам, що я кращий, ніж ви про мене думаєте. Такі дорослі часто стають демонстративними нарцисами, а їхнє життя перетворюється на пекло постійної боротьби з відчуттям власної меншовартості. Методи боротьби приводять людину до постійного повторення сценарію, який вона вже проходила з батьками. Але стрибнути вище себе вдається не всім.
Самооцінка - наріжний камінь усіх тренінгів особистісного зростання. Її підвищення й утримання потребує грошей, енергії, часу та душевних ресурсів. На жаль, на таких тренінгах часто навчаються просто сліпо вірити у власні сили, намагаючись шляхом самонавіювання реабілітувати мертве тіло самооцінки. Це часто призводить до втрати адекватного сприйняття реальності, до ілюзій, які потім усе ж таки руйнуються, психічно виснажуючи людину. Невиправдано висока самооцінка - причина залежностей, наприклад ігрової, коли людина вірить у магічний успіх виграшу, не маючи на те реальних підстав. Вона може братися за завдання, які значно перевершують її знання, навички та вміння, тим самим прирікаючи себе на неуспіх, що, своєю чергою, може закласти базу для деструктивних думок про те, що "мама таки була права, я - нікчемний невдаха".
Ознаки низької самооцінки часто помітні в типових фразах і поведінці людини. Такими маркерами є фрази: "Я вам точно не заважаю?", "Ви мені лестите" (у відповідь на комплімент), "Тільки ви нічого не подумайте", "Я не впевнений, що в мене вийде", " Навряд чи", "Це для мене дуже дорого"...
Людям з низькою самооцінкою часто властиве постійне відчуття вини, яке може переслідувати їх усе життя. Вони рідко ризикують, а якщо ризикують, то можуть зірватися в невроз або хворобу.
Такі люди часто потай або явно заздрять іншим, мають нав'язливі, але нездійсненні бажання, наприклад схуднути чи змінити якось свою зовнішність, вони часто просять порад, яких потім не дотримуються, а якщо дотримуються - то для того, аби було кого звинуватити, коли щось піде не так. Вони рідко озвучують свої бажання, їм важко комусь відмовляти, навіть якщо згода шкодить їхнім власним інтересам. Вони часто недоречно вибачаються, наче саме їхнє існування може створювати комусь дискомфорт. Із них виходять чудові перфекціоністи, яким життєво важливо все робити ідеально, а при неможливості досягти ідеальності вони впадають у депресію й нищать себе.
Тому дуже важливо, виховуючи дітей, уміти бачити в них краще, помічати успіхи, вчити давати раду невдачам, підтримуючи, а не критикуючи.
Мушу зазначити, що виховання дитини в умовах любові зовсім не виключає критику в тих випадках, коли вона необхідна. Ми не можемо виростити адекватну людину в умовах незаслуженої похвали й загального потурання, але батьки просто мусять навчитися відрізняти конструктивні реакції від знецінення, яке, до речі, вважається психологічним насильством. При правильному вихованні та ставленні до критики слід враховувати кілька важливих правил:
Ми завжди маємо оцінювати й критикувати не особистість дитини, а її конкретний вчинок, не ставлячи знаку рівності між ними. У такому разі, по-перше, дитина здатна нас почути. По-друге, ми уникаємо штампів і ярликів, які боляче ранять дитину і стають відображенням її особистості.
Дитину не можна карати й критикувати за один і той самий вчинок більше одного разу. Тобто якщо ми вказали дитині на її помилку, не треба щоразу нагадувати їй помилку й "тицяти носом". Такими діями ми укріплюємо дитину у впевненості, що в неї ніколи нічого не вийде і краще за це більше не братися.
Покарання (картання) має бути безпосереднім, тобто зразу після провини, і не має бути принизливим (тим більше - фізичним!). Тобто не можна, одного разу промовчавши, в той момент, коли вам щось не сподобалося, згадати зовсім недоречно епізод із минулого й ткнути його дитині. Так само не можна покарати дитину через певний час за погану оцінку, позбавивши її, наприклад, походу в кіно, якщо це ніяк не обговорювалося заздалегідь.
Якщо дитина заслужила похвали, її обов'язково треба похвалити. Скупість у цьому питанні може призводити до небажання взагалі хоч якось старатися. Якщо оцінку дуже хочеться "притримати", то, можливо, вам слід розібратися зі своїми власними тарганами, адже причини такої поведінки можуть критися глибоко у вашому власному дитинстві. Не можна хвалити дитину з жалості або бажання їй сподобатися.
Щоб дитина повірила у власні сили, можна просити в неї допомоги або поради, як у рівної. Бути в ролі учня інколи дуже важливо й корисно і для дорослих. Якщо дитина вас критикує - дослухайтеся, постарайтеся не ображатися, адже саме ваш приклад навчає дитину поважати чужу думку та спокійно ставитися до критики. Вчіться визнавати й свої помилки перед дитиною.
Справжнє почуття власної гідності формується не в результаті постійних батьківських оплесків, не в результаті частих і незаслужених компліментів, - воно є частиною поваги до особистості дитини, її потреб, бажань і почуттів. Воно є й частиною усвідомлених самообмежень та відповідальності за свої дії, думки, вчинки, які можуть народитися тільки в безпечному полі любові та довіри. Як важливо, щоб кожна дитина читала в очах батьків щодня й хоч раз у житті почула: "Малий, ми тобою пишаємося! Ми віримо в тебе! Ти зможеш!"