У моєму кабінеті вони традиційно з'являються в супроводі матусь (або інших старших родичів), скромно мовчать і зворушливо кивають у такт словам турботливого супровідника. Вони ні на що не скаржаться, погоджуються з усім, що каже мама, готові визнати себе винними, але більше одного разу до психологів не приходять.
Їх називають ледачими, дармоїдами, недоуками, лежнями й інфантилами, але їм байдуже. На початку 80-х минулого століття їм навіть вигадали діагноз - синдром Пітера Пена. Вони були, є і будуть. Мало того, їх дедалі більшає - дітей, які не хочуть дорослішати. З них виходять ідеальні гравці, алкоголіки й наркомани, але рідко - трудоголіки і вдячні діти, які приводять онуків до бабусь на борщ і вареники. Чимало чоловіків, та що вже там приховувати - і жінок, не готові одружуватися, не готові до батьківства ні в тридцять, ні в сорок років. І часто невиразна готовність з'являється вже тоді, коли в минулі часи ставали дідусями й бабусями...
Треба визнати, що нині дуже складно зрозуміти, де пролягає межа дорослості. Особисто я в дев'ятнадцять років вважала себе цілком дорослою людиною, здатною реально заробляти гроші, самостійно господарювати плануючи витрати, оплачуючи рахунки і навіть відкладаючи на свій розвиток. При цьому я не мала жодної фінансової підтримки з боку батьків. Сучасні двадцятирічні здебільшого живуть на фінансових дотаціях батьків і часто - на одній із ними території. При цьому батьки не тільки підтримують дітей грішми, а й готові заступатися за них своїм авторитетом, не даючи можливості самостійно будувати стосунки, кар'єру і сімейне життя. Точно так само, як бігали в школу захищати дітей від учителів або недругів, вони захищають тепер їхнє сімейне життя й вибирають, з ким дітям дружити і з ким спати.
Зауважу, що нині в усьому світі поняття "підліток" розширилося в обидва боки. Якщо раніше підлітковим віком вважався умовно вік від тринадцяти до вісімнадцяти років, то тепер багато хто стартує в десять, а затягує їх до двадцяти п'яти, з усіма актуальними підлітковими проблемами. Не всіх, але багатьох.
Усупереч поширеній думці, що нині статеве життя починається в молодих людей досить рано, з'явилася стійка тенденція до того, що вік сексуального дебюту теж зростає. І, можливо, не через заглибленість молоді у процеси навчання й вибору професії, а через ту ж таки інфантильність, коли й познайомитися немає бажання і потреби, адже сексуальні стосунки - це теж велика відповідальність, попри те що багато хто про це навіть не підозрює.
То в чому ж проблема? Вони не вміють дорослішати чи не хочуть? Де джерело їхньої асоціальності й мізантропії? Гадаю, причина здебільшого в тому, як ми, дорослі, ставимося до дітей, які ми батьки. Для мене маркером майбутньої інфантильності є батьківські фрази: "Я заради нього..." Далі можуть бути варіанти: "…покинула роботу", "…живу з нелюбим чоловіком", "…наплювала на своє життя", "…не сплю ночами". Тобто першим симптомом майбутньої інфантильності в дитини часто буває саме повна відмова батьків від власного життя й інтересів на користь дитини.
Та буває й інакше: не всі з них мамині синки або татусеві доньки, дехто виростає під опікою бабусь і няньок, маючи абсолютно відсторонених батьків, однак теж не дорослішають, шукаючи в усіх, хто їх оточує, турботливу мамусю, ту, якої не було поруч у дитинстві. У цих випадках до інфантильності може підштовхнути саме очікування дорослими від дитини швидкого дорослішання: "дивися сам, ти вже великий", "ти повинен уже це вміти", "як тобі не соромно - як маленький". Відтак у дитини розвивається гострий протест на дорослішання, і вона максимально зволікає з виходом з комфортних умов дитинства.
Зазвичай діти дуже швидко вловлюють усі вторинні вигоди кожного із цих становищ і розуміють, що саме їхня реальна або удавана безпорадність і є гачком, на якому тримається батьківська любов. Вони максимально використовують батьківську тривогу і гіперопіку, батьківське почуття провини й сорому, а потім уже не можуть ні фізично, ні емоційно давати собі раду, впадаючи в залежність.
І якщо навіть підліток, дорослішаючи, спробує вийти з-під батьківського впливу, мати (а в окремих випадках і батько) дуже швидко, через почуття провини, повертає його на звичне місце. Дуже добре пам'ятаю на прийомі худеньку скрипальку, чия мама так настрахала дівчинку, що та буквально повірила: якщо вона покине грати на скрипці, мама неодмінно цієї ж миті помре. За будь-якої спроби дитини саботувати музичні заняття мама театрально хапалася за серце, розбризкувала по дому валокордин, завданням якого було відновити з допомогою різкого запаху, що запам'ятовується, покірність доньки. Запах почав спрацьовувати як тригер, і в будь-якій ситуації викликав почуття провини й покірності долі. Самостійно донька в цій сім'ї нічого не вирішувала, але докори з цього приводу сипалися градом. Дивно тільки, що мама привела доньку до психолога саме з запитом: "несамостійна й ледача". Але дівчина, а їй на той момент було вже 24, зізналася, що мамі просто не подобається, що вона краде в неї гроші. Химерно склався пасьянс у цій сім'ї...
В одному з найважчих фільмів, які я бачила, - Six Ways to Sunday (у нашому прокаті - "Кров з молоком"), головний герой, вісімнадцятирічний сором'язливий Гаррі, живе зі своєю матір'ю. Він живе з матір'ю в одному помешканні, з матір'ю в голові і з матір'ю в ліжку... При цьому Гаррі - безжальний убивця, готовий прикінчити навіть найліпшого друга. Але матуся... У фільмі є епізод, де ми бачимо, як Гаррі лягає спати, й турботлива матінка відбирає в нього відвертий журнал і вимикає світло, і, коли згодом Гаррі купує собі будинок, перше, що він хоче контролювати, це кнопку вимикача світла біля свого ліжка. Яке ж яке було розчарування Гаррі, коли ввечері, повернувшись у новий будинок, він не знаходить біля ліжка вимикача! І ми бачимо, як дріт пуповиною тягнеться до материного ліжка. Цей дріт червоною ниткою проходить крізь життя багатьох дітей, які дорослішають, але так залежні від своїх матерів. Та з Гаррі все було зовсім погано, не дай Боже нікому.
Зазвичай батьки, чиї діти не можуть подорослішати, дають своїм чадам дуже суперечливі настанови. Тут поруч можуть бути "вирішуй сам" і "тебе не питали", "чому в тебе немає друзів?" і "не дружи із цим хлопчиком", "нам байдуже, як ти вчишся" і "чому з контрольної не 12?", "чому ти не одружуєшся?" і "о дев'ятій будь вдома, щоб тато не хвилювався". У цьому батьківському метанні дитина, щоб якось вижити, має просто завмерти й стояти на місці не рухаючись і майже не дихаючи. І в тій умовній зоні спокою розвиток майже зупиняється, перетворюючи людину на удавальника й лицеміра, не здатного нести відповідальність не те що за інших, а й за себе самого. Пізніше вони страждають на прокрастинацію, не вміють дотримуватися обіцяного слова, купують багато дорогих, але непотрібних речей та іграшок - і абсолютно нестерпні в шлюбі, бо проповідують життя без зобов'язань.
Нині навіть кумири, як у дітей, так і в дорослих, з ознаками підліткових дивацтв. Повальна підлітковість - це все-таки деформація особистості, криза в доволі запущеній стадії. З одного боку дорослий, що не відбувся, - це результат невдалого сімейного життя його батьків, а з іншого - один з наслідків культивування споживацьких цінностей у суспільстві, де нагодувати й одягти важливіше, ніж вислухати й зрозуміти. Сім'я, хоч і формально, будується на дитиноцентрованості, але, по суті, орієнтується тільки на зовнішні потреби дитини, даючи їй лише хліб і видовища.
Сучасні діти дуже часто мають вигляд дорослих і граються в дорослих, записують блоги, беруть участь у конкурсах нарівні з дорослими, займаються торгівлею і рекламують себе.
Що ж тоді воно таке - дорослість? З погляду психології, дорослість - це здатність відповідати за свої вчинки, критично мислити, робити відповідальний вибір і керувати своїм життям. Дорослість - це здатність брати на себе роль чоловіка, дружини, батька, соціальні ролі працівника й громадянина, здатність переборювати свій страх перед життям. І, треба сказати, багато хто дає собі із цим раду й благополучно дорослішає, насолоджуючись своєю самостійністю і заслужено пишаючись життєвими перемогами. Виходить, надія є. А нам, батькам, так важливо не зіпсувати життя дитині у спробах убезпечити її від власних страхів і комплексів. Бо дуже часто діти залишаються з усіма нашими проблемами, переданими їм у спадщину, а убезпечити їх виходить лише від життя в реальному світі. І вони тікають - кожен у свій Неверленд...