Кожна людина хоче справедливості, особливо щодо самої себе.
Кожній людині важливо "не обділити" себе в можливості мати й збереженні того, що вже має. Принцип справедливості закладається в кожній нормі права, але коли доходить до застосування цього принципу, справедливість у кожного своя. Яскравим прикладом суб'єктивної справедливості є поділ майна між тими, хто ще донедавна обіцяв одне одному ділити на двох і радість, і горе, і вмерти в один день. Підступний Прокіп Сірко тихенько нашіптує кожному невеличку поправку до обітниці: "дасть Бог, помремо - тільки вона раніше, а я пізніше".
Тож давайте дамо бій Сіркові й розглянемо всі деталі поділу майна, що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Одразу наголошу, що поділу за правилами спільної сумісної власності підлягає як майно подружжя, так і майно жінки й чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в іншому шлюбі.
Важлива деталь: ті, хто проживає однією сім'єю без реєстрації шлюбу, обов'язково не повинні перебувати в шлюбі з іншими особами. Приміром, у моїй практиці була справа, коли чоловік і жінка проживали разом 11 років, виховували двох спільних дітей, але чоловік упродовж перших восьми років перебував у зареєстрованому шлюбі з попередньою дружиною. Коли дійшло до поділу майна, то все набуте ними в перші вісім років і зареєстроване за чоловіком, автоматично було визнане спільною сумісною власністю між ним і його колишньою дружиною, бо саме з нею він перебував у зареєстрованому шлюбі. Ця обставина дуже ускладнила доказування факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та участі жінки в набутті спільного майна з чоловіком, який вісім років був офіційно одружений з іншою. Хоч як дивно, але найкраще почувалася в цій ситуації саме колишня дружина - чоловікова зрада матеріально збагатила її.
Перед тим як починати ділити, потрібно розуміти, яке ж саме майно підлягає поділу і що таке спільна сумісна власність подружжя.
Власність і право власності є одним з основних прав кожної людини. Захист права завжди починається з права індивіда, права однієї людини на будь-що, а вже потім розглядається спільне право, яке може утворюватися лише за попередньою добровільною згодою кожної людини.
Отже, будь-яке право власності передбачає можливість власника вільно, на власний розсуд володіти, користуватись і розпоряджатися своїм майном. Тому, коли пара вирішує проживати спільно - з реєстрацією шлюбу чи без, то обоє можуть упевнено розраховувати на непорушність своєї особистої приватної власності. Так, глава 7 Сімейного кодексу України, яка, до слова, передує главі про спільну сумісну власність подружжя, досить чітко й однозначно визначає майно, яке, незалежно від шлюбних стосунків, залишається особистою приватною власністю дружини і чоловіка. Саме це майно не підлягає поділу між ними:
1) майно, набуте до шлюбу;
2) подароване або успадковане майно;
3) майно, набуте за кошти, які належали кожному з них особисто;
4) приватизовані житло, земельна ділянка;
5) речі індивідуального користування, в тому числі коштовності;
6) премії, нагороди за особисті заслуги;
7) кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка належала дружині чи чоловікові, а також як відшкодування завданої їй або йому моральної шкоди;
8) страхові суми, одержані за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них.
Отже, якщо ні чоловік, ні дружина не зробили "широкого жесту" і не передали своєї особистої приватної власності у спільне користування або спільну сумісну власність, то перелічене вище майно до скону залишиться лише їхнім і в разі поділу абсолютно справедливо не буде враховуватись як майно, що підлягає поділу.
Коли ми з'ясували, що належить особисто чоловікові й дружині, можемо однозначно говорити, що все інше майно буде спільною сумісною власністю. Закон визначає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині й чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Спільна сумісна власність за умовчанням передбачає, що частки чоловіка і дружини є рівними, але не встановленими. Оскільки в разі встановлення часток така власність називатиметься спільною частково.
Спільну сумісну власність досить часто визначають "принципом рівності часток подружжя", бо рівність у правах та обов'язках подружжя закладається законом. Але в питаннях рівності подружжя я все ж таки наголошувала б на спільності, бо союз чоловіка і жінки це не контракт за домовленістю. Це єдина мета - створення сім'ї; єдині цілі - ведення спільного господарства, народження й виховання дітей. А тому майно, яке дружина і чоловік набувають в інтересах їхньої сім'ї, є спільним сумісним саме через спільну мету і цілі. Важливо пам'ятати, що спільне сумісне майно подружжя може бути визнане таким лише тоді, коли його набули за спільної згоди та участі подружжя й виключно в інтересах сім'ї.
Подружжя має право укладати між собою будь-які договори і на власний розсуд розпоряджатися своєю особистою приватною власністю. Тобто чоловік і дружина можуть стати засновниками якогось товариства, вкласти в статутний фонд свої власні кошти й отримувати прибуток від діяльності товариства. Але дохід цього товариства, якщо інше не обумовлене сторонами, є спільною сумісною власністю подружжя, який вони вкладатимуть у свою спільну сім'ю, а їхні особисті кошти, вкладені у статутний фонд, стають власністю цього товариства.
Зупинимося на доходах подружжя. Закон визначає, що спільною сумісною власністю подружжя є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним з подружжя. Якщо одним з подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Водночас, якщо річ, яка є особистою приватною власністю одного з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів). На практиці це становить неабияку проблему, бо виокремити дохід від особистої речі зі спільної сумісної власності досить складно.
Так, в одній зі справ про поділ майна подружжя частка чоловіка у спільній власності була збільшена на підставі того, що спірна квартира була набута за кошти від продажу його особистої приватної квартири. А відтак поділу як спільна сумісна власність подружжя підлягала лише ½ від усієї квартири, оскільки іншу половину суд визнав одноосібною приватною власністю чоловіка на тій підставі, що вона була набута за його власні кошти від продажу особистої приватної власності. При цьому чоловік мав у особистій приватній власності нежитлове приміщення, яке здавав в оренду. Згідно з наведеними вище нормами кошти, отримані від оренди власного приміщення, мають бути особистими коштами чоловіка. Але, якщо дружина брала активну участь в утриманні, управлінні або догляді цього приміщення - власними коштами, власною працею, або створенням умов для чоловіка (вела господарство, виховувала дітей тощо), такий дохід від оренди може бути визнаний спільною сумісною власністю подружжя. Так от, у цій справі дружина подала суду договори з будівельниками, касові ордери, за якими намагалася довести суду, що вона за кошти своєї матері (300 тис. грн) зробила капітальний ремонт у приміщенні, яке є власністю її чоловіка, а отже, має право не лише на половину доходів від оренди, а й на право власності на частку цього приміщення.
Справді, слід зауважити, що в разі істотного збільшення вартості майна чоловіка або дружини за час шлюбу в результаті спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у випадку спору може бути визнане рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Подані в згаданій справі докази могли б бути визнані судом, і принаймні на дохід дружина точно могла б розраховувати. Але вона припустилася важливої помилки: договір про надання послуг був укладений з особою, яка за кілька місяців після його підписання померла, а всі касові ордери були заповнені начебто нею власноруч і датовані вже після смерті цієї особи. До того ж померлий якийсь час був коханцем тещі, про що зібрано численні докази. Після звернення до правоохоронних органів з письмовою заявою про підробку документів та після звернення до суду з клопотанням про витребування оригіналів касових ордерів та договору для проведення почеркознавчої експертизи дружина відмовилася від спору за дане приміщення.
Я не випадково наводжу тут приклади з судових справ, бо саме рішенням судів досить часто й встановлюється згадана на початку справедливість. Бо процес поділу майна подружжя, попри надану йому законом можливість домовлятися, погоджувати й укладати договори, нерідко закінчується саме в суді.
Законом подружжю надано право ділити майно як у шлюбі, так і після його розірвання. Сторони мають право домовитися про режим спільного користування своїм майном і про поділ майна в натурі. Для поділу майна подружжя передбачено можливість укладання договору між обома, в якому сторони визначають або частки у спільному майні, або ж визнають особисте приватне право власності кожного з них за конкретним об'єктом спору. Щодо нерухомого майна, то такий договір має бути виключно нотаріальним. Зрештою, коли подружжя не може дійти згоди й порозумітися щодо справедливого поділу майна, воно звертається до суду.
Судова практика з роками чітко визначилась із критеріями, за якими суди визнають те чи інше майно спільною сумісною власністю подружжя:
1) час набуття спірного майна - у період проживання однією сім'єю з реєстрацією або без реєстрації шлюбу;
2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття) - спільні кошти й праця подружжя;
3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя, - майно подружжя набувалося в інтересах сім'ї.
У судовому порядку, після того, коли суд визнає майно спільною сумісною власністю подружжя, відбувається його поділ у натурі. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Так, якщо після розлучення неповнолітні діти залишаються проживати з одним з батьків, то при поділі майна подружжя ця обставина обов'язково буде врахована, що може істотно збільшити частку у спірному майні одного з них.
Підсумовуючи, зазначу, що справедливість у сімейних спорах - і майнових, і не майнових - є досить суб'єктивною, оскільки саме сторони визначають свій особистий внесок у спільну сім'ю, її розвиток і своїх дітей. Кожна сторона у спорі схильна переоцінювати свої досягнення і не визнавати зусиль іншої сторони. Особливо складно розв'язувати ті спори, де один з подружжя мав дохід і утримував сім'ю, а інший сидів удома і дбав про господарство, піклувався про дітей. У таких справах доводиться оцінювати неоціненне - любов, турботу, хвилини щастя й підтримки.