Хоч як би ми прагнули індивідуалізму, людина - істота соціально залежна.
Від початку особистість формується в родині, далі розвивається і навчається в ширших групах соціуму - школі, садку. Ми звикли вважати життєво важливими потребами ті, що пов'язані з тілом (їжа, безпека). Але потреба в стосунках не менш необхідна.
Ми навчаємося "правил" стосунків з дитинства, на прикладі близьких нам людей. Спочатку такий досвід засвоюється несвідомо, а ближче до підліткового віку ми поступово робимо висновки, які моделі поведінки нам подобаються, а які - ні.
Здорові стосунки - це не даність, це робота над собою обох партнерів. Щоб вона була ефективною, маємо розуміти, навіщо ми приходимо в ці стосунки, і що ми в них приносимо.
Хай які ми альтруїсти, але, спілкуючись з іншими людьми, ми шукаємо не тільки можливість дати наш ресурс іншій людині, а й спосіб задовольнити свої потреби. На жаль, ми не завжди усвідомлюємо ці потреби, тому й задовольнити їх виходить теж не завжди. Напевно, саме в цьому криється корінь багатьох проблем, які виникають у стосунках. Як тільки ви почнете входити в стосунки з людьми усвідомлено, якість цих стосунків істотно зміниться.
У транзактному аналізі одним з ключових понять є погладжування. Цим словом називають одиницю визнання, уваги. Погладжування є життєво необхідними для кожної людини, бо вказують на те, що людина існує. Прикладом погладжування може слугувати простий погляд, жест, вітання або реакція на нас іншої людини. Протилежністю погладжування є ігнорування. І це одна з форм емоційного насильства.
Погладжування можуть бути позитивними (це позитивні знаки уваги, які несуть у собі позитивний емоційний заряд) і негативними. Логічно було б припустити, що, приходячи в стосунки, ми прагнемо позитивних погладжувань. Але все набагато складніше.
Потреба у визнанні формується протягом життя і визначається тими погладжуваннями, які ми отримували раніше. Якщо людина отримувала більше позитивних - у стосунки вона прийде по них, а якщо переважало насильство і позитивного емоційного досвіду було дуже мало, відповідно, запитати його людина не зможе.
До прикладу: жінки, які постраждали від насильства в дитинстві, найчастіше неусвідомлено будують стосунки з чоловіками, схильними до агресії. Ця форма погладжувань їм добре знайома і вони легко можуть її розпізнати. Крім того, вони точно знають, як адаптуватися до таких погладжувань.
Таким чином, коли ми приходимо в стосунки, то насамперед хочемо визнання. А визнання, яке ми отримуємо або не отримуємо в підсумку, залежить від нашої власної усвідомленості й здатності визначати потребу у визнанні й хотіти відповідних погладжувань. Досить лише зрозуміти, чого саме ви хочете від партнера в стосунках, щоб отримувати це. Якщо ж є відчуття незадоволення і немає розуміння його причин, ви ризикуєте отримати безліч "не тих" погладжувань.
Результат цього я постійно чую на прийомі: "Він не приділяє мені уваги", "Їй узагалі однаково, як я почуваюся". Хочете уваги, зрозумійте, в якому вигляді, і запропонуйте партнерові, як би він міг вам це дати. І не забувайте щиро цікавитися вашим партнером, його потребами й почуттями. Не забувайте, взаємини - це відповідальність двох.
Ще одна найважливіша потреба людини в стосунках - це належність. У найкращому значенні цього слова. Так чи інакше, людині дуже важливо не просто бути, а бути частиною чогось. Приміром, сім'ї, народу, колективу або компанії друзів. А коли ні - ми говоримо про ізоляцію, яка робить нас непристосованими.
Належність може існувати на двох рівнях - взаємовідповідальності та взаємоприв'язаності. Найбільш емоційно забарвлений рівень, а отже більш відчутний, - це прив'язаність.
Чому це так важливо? Прив'язаність - це довіра, безпека і контакт. У прив'язаності формується відчуття безпеки й таке важливе відчуття, як "я не один". Це відчуття присутності й співчуття іншої людини - протилежне самітності.
Існує дуже важлива психологічна теорія - теорія прив'язаності Боулбі, яка пояснює, яким чином наша рання прив'язаність до батьків впливає на механізми формування стосунків з людьми. Через прив'язаність формуються способи контакту і здатність до близькості. Цього ми навчаємося з дитячого віку, коли вчимося доступними дитині способами заявляти про свої потреби. Залежно від того, як реагує мама (своєчасність, адекватність) на потреби дитини, формується певний різновид прив'язаності.
Усвідомлення і прийняття своєї природної потреби в прив'язаності вирішує відразу кілька проблем:
- формування близькості. Якісні стосунки неможливі без відчуття безпеки в емоційній і фізичній близькості, а це відчуття можливе при внутрішньому дозволі собі відчувати прив'язаність, скорочувати дистанцію;
- формування довіри. Якщо ми дозволяємо собі і партнерові формувати здорову прив'язаність (не співзалежність), ми організовуємо простір для двох і простір для кожного окремо. Це і є зона довіри в стосунках;
- відчуття безпеки. Прив'язаність формує довіру й близькість, а це у свою чергу дає нам відчуття безпеки в контакті з людиною.
Коли ми приходимо в стосунки з людиною, ми очікуємо, що вона наблизить нас до цих почуттів. Але якщо ви самі не дозволяєте собі довіряти, бути близьким або формувати надійну здорову прив'язаність - жодна людина не зможе дати вам це.
Добре, коли ми приходимо в стосунки з усвідомленими потребами і здатні просити їх задоволення в партнера, даючи йому щось натомість. Але частіше буває інакше. Проблема в стосунках на різних стадіях виникає тоді, коли ми приносимо в них неусвідомлені й нереалізовані потреби з минулого. Різниця в тому, що це не потреби нинішнього дня, і задовольняти їх повинні не ті люди, які поруч із вами зараз, а ті, від яких ви не отримали задоволення раніше.
Відповідальність за наше життя і здоров'я несемо ми самі. Відчуття базової безпеки, тобто довіра до світу і здатність просити про допомогу формуються не зараз і не нинішніми обставинами.
Воно закладається в той період, коли ми ще несамостійні й безпорадні, відчуття базової безпеки закладають в нас батьки.
Якщо в той значимий період відчуття базової довіри до світу не було закладене, ми йдемо по життю озираючись і не довіряючи світу, людям і собі. Ми ніби застрягли в дитинстві, боїмося зробити самостійно крок і шукаємо підтримки дорослого. Цілком природно, що, перебуваючи в стані маленької дитини, ми шукаємо того, хто дав би нам відчуття безпеки.
Та це дуже погана мотивація для побудови стосунків, бо не так багато людей готові бути для вас другими батьками. Та й не повинні ними бути. Якщо ви хочете входити в стосунки для того, щоб покласти відповідальність за важливі рішення, які стосуються вас, на іншу людину, ви шукаєте не партнера, а матір або батька. І партнер, швидше за все, не захоче цієї відповідальності, він обере бути з вами на рівних.
Що робити в цьому випадку? Насамперед необхідно розібратися з власними пріоритетами і потребами. Якщо відчуваєте, що шукаєте в іншій людині одного з батьків, можливо, вам слід спочатку розібратися в собі. Ви можете проаналізувати це самі, але краще звернутися до фахівця й опрацювати те, що називається дитячими фіксаціями, - вашими незадоволеними потребами з ранніх періодів життя. Тоді у вас є шанс побудувати здорові й повноцінні стосунки, в яких ви з партнером будете на рівних і щасливі: ніхто не почуватиметься ображеним, і ніхто не братиме на себе зайву відповідальність.
Дублювання дитячо-батьківських стосунків у подружньому житті - дуже часта причина розлучень. Зазвичай чоловіки кажуть, що жінка займає дитячу позицію і відмовляється брати на себе найменшу відповідальність за стосунки або спільне життя. Так само буває з жінками, коли вони почуваються мамою для своїх чоловіків. У якийсь момент обом це може обриднути, бо потреба в стосунках між чоловіком і жінкою в іншому.
Перенесення дитячо-батьківських моделей стосунків у життя пари часто позначається й на сексуальних стосунках. Нерідко зникає сексуальний потяг або його не виникає від початку. А психосоматично це може датися взнаки психогенною безплідністю.
Ще однією не найкращою мотивацією для побудови стосунків є бажання відокремитися від батьків, піти з сім'ї. Сепарація від батьків - це не обов'язково піти від них фізично. Насамперед, це зниження значимості прив'язаності та формування психологічної автономії. Хоч би якою була відстань між вами і батьківською сім'єю, поки психологічно ви не виростете настільки, щоб могти давати собі раду, прийняття й визнання самостійно - незалежності і свободи ви не отримаєте. Голоси батьків та їхні життєві настанови лунатимуть у вас у голові щоразу, коли ви вирішите ухвалити самостійне рішення. Іноді це буває корисно, але здебільшого це вносить сум'яття й сумнів у ваші рішення. А людина, до якої ви втечете, рано чи пізно почне виконувати батьківську функцію. Спричинене це буде знову ж таки дитячим становищем уразливості, в якому зафіксована частина вашої психіки.
Якщо перебування в батьківській сім'ї спричиняє дискомфорт і викликає бажання втекти в шлюб, це свідчить про те, що є нездорова прив'язаність, симбіоз або співзалежність. Такий стан справ нормальний у підлітковому віці, але якщо вам уже під 30, і ви усе ще не відчуваєте в собі сили відокремитися, задумайтеся, наскільки ви справді хочете отримати цю свободу. Скоріш за все, емоційно ви не зовсім готові до відокремлення і не маєте досить упевненості у своїх силах. Це також може говорити про те, що існує фіксація в якомусь ранньому періоді, де вам не надали права на самостійне рішення у важливий для вас період. Повернення у ваш справжній вік, психологічна зрілість і ваше право на автономію вирішить цю проблему.
Ви, як і ваш партнер, маєте право на те, щоб виконати у стосунках роль партнера, а не батьків чи дитини. Інша людина має таке саме право на особистий простір, як і ви. Навіть якщо у вас є ранні фіксації, це не означає, що у вас немає дорослої частини особистості, яка потребує нормальних, здорових стосунків. Прислухайтеся до цієї частини, якщо хочете побудувати гармонійні стосунки, а з наслідками раннього досвіду ліпше розбиратися в кабінеті психолога.