Як же було "легко" нашим бабусям - вони не надто переймалися сакральним розумінням щастя, не мучилися думками про сенс життя й не збирали свої дитячі травми на доказ причетності їхніх батьків до їхніх життєвих невдач. Їхній космічний порядок був простим: світу - мир, дітям - спадок, онукам - любов, а всім разом - вічної ситості й здоров'я.
"Ми живемо заради дітей!" - затято повторювали вони, мовляв, ми ж не пожили, не встигли, але вони ж за нас поживуть і неодмінно насолодяться світлим майбутнім! Напрочуд точно, як матрицю, вони передавали цю вічну парадигму страждання своїм дітям як естафету, буквально нав'язуючи їм ті самі принципи: відкладай гроші на "чорний день", він обов'язково настане! Бережи найкраще й нове, і вдягай виключно на свято, і нічого, що один раз у житті, зате ж гарно! Смачна їжа - це тільки для гостей, знай наших! Терпи чоловіка - так, нехай п'яницю й ґвалтівника, терпи, адже бути заміжньою краще, ніж самотньою бідувати, бо - що люди скажуть! Оцінка інших - важливіша за все важливе, заради цього й живемо, щоб людям на заздрість. Терпінням і працею - всього здобудеш!
От і звикли ми навіть труси берегти до свята, і весь час думати, що от коли… паспорт отримаю, школу закінчу, оженюся, вийду заміж, діти підростуть, грошей назбираю, куплю машину, вийду на пенсію, - отоді-то вже точно заживу, і щастя мені буде по повній! Хоча так, велосипеда для щастя поки що не вистачає…
Синдром відкладеного життя притаманний кільком поколінням наших співвітчизників і досі так само ревно передається дітям, як святий Грааль, який, можливо, й призначений для прощення гріхів, але ніяких індульгенцій ні в цьому житті, ні в тому не гарантує. І ми всі так само безглуздо нещасні, просто тому, що те, що має стати відправною точкою нашого щастя, не настає. З кількох причин. По-перше, це може бути нереально, як комунізм, за якого ми мали б жити вже років десь сорок. А він не настав, і принц за кимось не приїхав, поганець такий. А тепер і принци всі якісь не такі й "пряників, до речі, завжди не вистачає на всіх". Найчастіше й цілі всі якісь нереальні, але головне в них - сама їх наявність, прагнути ж кудись треба, от і тягнемося потихеньку до світлого майбутнього, шукаємо "птаха кольору ультрамарин".
По-друге, нам властиво знімати з себе відповідальність і в усіх своїх нещастях звинувачувати будь-кого: державу, уряд, батьків, сусідів, обставини… Тому те, що здається порятунком, ним, по суті, не стає, і двері в нове життя залишаються зачиненими просто тому, що ми не беремо на себе відповідальності їх відчинити. Ми не признаємося самі собі, що живемо погано, що ми нещасні, і причина цих нещасть - ми самі.
Це змушує уникати емоційної близькості з іншими людьми, що ще більше ускладнює проблему. Синдром відкладеного життя стає шкідливою звичкою, подолати яку можна тільки через розуміння, що в житті немає другого шансу й немає репетиції.
Але маятник просто зобов'язаний був гойднутися максимально в інший бік. На зміну "відкладеному життю" прийшов принцип "тут і зараз". У ньому ніби немає нічого крамольного, і навіть понад те, він сам по собі хороший: це ж, мабуть, і є щастя - уміти насолодитися моментом, відчути його, злитися зі світом і природою. Але тут виявилося, що ми живемо в постійному стресі, і саме він, стрес, і є з нами "тут і зараз". І нікуди від нього не подітися, саме з ним життя нам і пропонує злитися.
От і привіт тобі, неврозе! А при неврозі ми або постійно заглиблюємося в аналіз минулого, своїх колишніх помилок і промахів, нездійснених мрій і не доведених до кінця планів, або весь час тривожимося про майбутнє, намагаючись зазирнути в нього, читаючи прогнози астрологів і футурологів, ворожачи на кавовій гущі або просто чекаємо дива. А виходить, про теперішній час і нинішній свій стан начисто забуваємо. Ми просто не живемо за таких умов у сьогоденні. А минуле гнітить, і майбутнє лякає, адже до нього неможливо підготуватися в епоху, коли складно навіть уявити, що нас усіх чекає. Ми й мріємо про нього, і боїмося його, підкріплюючи цю амбівалентність читанням на ніч "радянських газет", тобто Фейсбука.
І це "тут і зараз" стає методом-милицею, втім, як і популярне "позитивне мислення". За певних обставин тимчасово трохи допомагає, але не лікує, не має тривалої дії, не народжує довіри й нічого не гарантує. Та й якось мало цього всього для щастя. "Тут і зараз" - це щастя алкоголіка, який сьогодні вирішив напитися дорогим віскі в шикарному ресторані, прогулявши всю зарплату, а завтра прокинувся з головним болем і фінансовими проблемами. Ну ніяк не вийде в адекватної людини про майбутнє не думати! Хоча на якийсь час це, звичайно, від негативних думок відволікло.
Нещодавно я цікавилася у своїх друзів, що вони вважають за необхідне дати своїм дітям у житті. Що є найголовнішим для їхнього щастя? Переважна більшість хотіла вручити дітям гарантоване майбутнє: якісну освіту - як можливість мати гарну роботу, матеріальні блага й можливості їх реалізовувати, різні навички й уміння, які їм знадобляться в житті, компетентності й стратегії, які навчать їх вирішувати можливі проблеми.
Як часто нам здається, що це все й гарантує нашим дітям щастя! Але ми зовсім забуваємо, що це все дається й виховується на прикладах, де позитивним підкріпленням будуть ті відчуття, які дитина зісканує зі своїх найближчих людей. І батько, який приносить у сім'ю достаток, може бути глибоко нещасною людиною, яка зробить такими ж нещасними своїх близьких, тому що нещастя - заразніша штука, ніж щастя. І залишається тільки ростити дітей у страху перед непередбачуваністю, що знову ж таки щастю зовсім не сприяє й лише сіє тривогу.
Тож важливіше не вручити, а самим мати те, чим нам хочеться ділитися. А чи щасливі ми самі? Чи можемо ми цим щастям ділитися, маючи такий мізерний багаж? Що ми можемо передати нашим дітям? Як ми маємо навчити їх щастю? Що їм сказати? Як навчити? Куди це щастя покласти, щоб точно взяли?
Рецепт напрочуд простий: треба самим бути щасливими. Але вміти бути щасливим - не означає постійно бездумно радіти, стимулюючи себе й збуджуючи, як це намагаються робити батьки, нещиро демонструючи перед дітьми якийсь агресивний захват. Це швидше означає уміти ловити моменти тихого й безмовного щастя і насолоджуватися їхньою присутністю, уміння їх поширювати, буквально як аромат, який не вловиш в Інстаграм і який не вимагає споглядання. Це вміння бути включеним, залученим, чутливим, уміння насолоджуватися, яке можливе тільки тоді, коли ти пізнав себе. Коли єдиним позначальником є ти сам, і тобі не потрібні постійні свідки, котрі аплодують "лайками" твоєму успіху. Це важко, як важко було зрозуміти мавпочці з мультфільму, що удав їй передав гарячий привіт. Слоненя так і не змогло це пояснити нетямущій мавпочці, не знайшло для цього інструментів. А їй у свою чергу було непросто усвідомити, що гарячим може бути не тільки пісок, а й те, що ти відчуваєш усередині. Ділитися тим, що всередині, неможливо, якщо те, що всередині, нам не належить.
Не треба жити заради дітей, заради дітей потрібно самим бути щасливими.