Мені здається, люди навколо те й роблять що "обідають сімейним безлюб'ям", і від цього розбиваються їхні серця, - тому в нас так багато зрілого народу із зайвою "емоційною вагою" на душі.
Пригадується радянський письменник Володимир Маканін, який описував стосунки дорослої людини з родичами приблизно так: ось ти - Жар-птиця, а оточення (їх і близькими не назвеш, хіба що "недалекими", якщо лічити кроки до них по квартирі) хоче якось применшити твою яскравість: воно починає обдирати на тобі пір'я, твоя гола шкіра синіє, тобі пекельно холодно поруч з ним. Тоді воно дбайливо закидає тебе видертим пір'ям, ти задихаєшся, крізь піт тобі важко видихнути, і тут у легені вривається потік свіжого повітря. Рано ти радієш - вони просто відірвали тобі голову…
Спроби тиску - аж до шантажу - старих батьків на дорослих дітей, спільне "волочіння сімейної лямки" зрілим подружжям, комунально-ідеологічні чвари сестер і братів, безвідповідальна несумісність (окрім постільного простору) пар у цивільному шлюбі, які вже мають дітей "в анамнезі" і навіть "у прогнозі", - все це перетворює і так обридле від звички сімейне вогнище на крематорій. Спробуй зчисть зсередини кіптяву - під нею неминуче виявиться іржа. Помічали, якими новими, через прання, залишаються бирки всередині поношених і розтягнутих речей? А сенс за такими доглядати? Коли стосунки в сім'ях стають вимушеним спілкуванням, ідеться не про банальний "побут", а про великі світоглядні розбіжності її членів.
Якщо ж, переживаючи в сім'ї постійний "розлитий" стрес, ви боретеся за свою гідність, намагаючись залишатися спокійним, якщо ви незворушно протистоїте тим, хто хоче бачити у вас не зрілу особистість, а "бунтівного підлітка-переростка", це означає, що вашим партнерам у цих самих лютих чварах не вдалося прищепити вам відчуття вини з абсурдним "катарсисом" у причепі, і ви все ж таки вільні від цих людей.
Душі глибокі опіки
Вийдіть на вулицю, озирніть сусідів і полічіть, скільки серед них авторитарних сімей: там люди не можуть дозволити собі бути безпомічними, оскільки "старші" не здатні співчувати, а такі люди й себе не жаліють. Тому скандали тричі на день свідчать про життя "на моральний знос" біля таких ущербних вогнищ.
Ось типаж звідти - Стара Діва віком за п'ятдесят. Крім хапально-жувального рефлексу, живого в ній уже нічого не залишилося. Порівняно з іншими теплокровними людьми, вона є порожнім хітоном від невідомої комахи, яка почувалася людиною ще в минулому житті, коли була героєм "Перетворення" Кафки. Така "героїня" сварлива, обмежена, примітивна, зловтішна й беземоційна (а саме люди, позбавлені живих емоцій, найчастіше бувають бездуховними). У колишньої однокурсниці народився внук - "він може легко стати наркоманом", незнайомий поділився своїми враженнями від політики - "це провокатор".
Зі Старими Дівами ніхто не дружить, поодинокі знайомі й колеги заледве терплять їхні "звіти про виконану роботу", до чого зводиться все спілкування. До речі, робота в таких людей зазвичай є формальним "начотництвом". Як плоди безперервного (!) сімейного дресирування і муштри, виморочені з самого нутра, Старі Діви не знають, чого хотіти від життя, не знають, що означає відчувати і збагачуватися теплом інших людей. Але вони по-своєму щасливі: перебувають у добрі-зневоленні, рухаючись, як фунікулер, по одній, часто іржавій рейці, прокладеній по цій подобизні буття старими батьками ще в затерті роки. До речі, батьківської похвали Стара Діва потребує по десять разів на день: "Я закінчила звіт", "Я за ваші гроші купила хліба"… Дедалі більш уривчасто й грубо вона веде переговори з потенційними роботодавцями - звісно, закінчуються вони нічим. Головна "перевага" Старої Діви - вона ніколи не позаздрить вам на ваші інтереси або на розвинені емоції: на вдалу сім'ю, успішних дітей, на мир і спокій у стосунках із людьми. Усе це існує для неї лише "в теорії" і тому не становить цінності.
Її антипод - Обгорілий Сірник. Цій героїні 46 років, за фахом вона журналіст. До диплома йшла довго, вступила в університет із заводу, поневірялася по гуртожитках, переймаючи обличчям "селеві потоки" життєвих труднощів, часто бувала навіть голодна й виявилася оглушливо бездарною у професії. Батьки, що живуть у селі під Києвом, постійно казали їй, що вона ні на що не здатна, хіба вийти заміж, для того, щоб комусь прислужувати. М'яка й невпевнена в собі, Сірник намагалася "випалити" навколо себе подобизну теплого простору: влаштувалася в рекламний відділ одного пересічного телеканалу, зняла кімнату в комуналці. Кімнати змінювалися частіше, телеканали - трохи рідше. І ось вона зустріла свій чоловічий ідеал - чоловіка такого ж незахищеного й непрактичного, як сама: він постійно ходив по радіостанціях і пропонував демоверсії своїх пісень - пісні були поза часом і поза стилем… Вони стали жити разом, інколи жити було ніде - тоді навіть ночували в лісопосадці… Ідея - вела. А потім її чоловік помер, згорів від раку. Уже 6 років Сірник не приймає втішань - "я не хочу, щоб хтось розводив концентрацію мого болю"… Вона тепер продає на Андріївському узвозі на диво куці самов'язані речі, спілкується з випадковими перехожими, незнайомцями - потрохи, дозовано. Грошей на власний куток не має, їздить ночувати в область до батьків, які "догризають" її тим, що вона бездара, марна й нікчемна. У вихідні вона фарбує сарай і пасе кіз. У неї затяжна апатія. Але їй не боляче…
Люди, яких духовно не покалічили авторитарні сім'ї, по-справжньому самодостатні. Вони цінують свободу, оскільки на звичних з дитинства вогнищах "начертане" кримінальне гасло: "Не вір, не бійся, не проси". Згадується рядок з листа справжнього кримінальника: "Я не зв'язаний - закутий, не зобов'язаний - прив'язаний", а між скованістю і прив'язаністю у таких сім'ях може пролягти справжня партнерська ненависть.
Життєвий "декаданс": сенс у нісенітниці
Оксані 25 років. Вона дипломований маркетолог, але займається-мається "езотерикою": карти впереміш із іконками, кришталеві кулі… Грошей це не приносить ніяких - просто привід полякати долею знайомих, аби заходили від нудьги…
У неї трирічні двійнята, яких вона не знає як виховувати й не уявляє чим годувати. І подобизна великого "припорошеного" кохання.
- Я росла в сім'ї, де всю владу тримала в руках мати-бюджетниця. Батько теж був деспотом, але деспотом-підкаблучником (вибухова комбінація, правда?). Потім він із сім'ї пішов, я вступила на навчання. Але перетиснена пружина завжди вистрілює в обличчя тим, хто затискає її життя. Закохалася в "чорного ріелтора" Юру, який "виселяє п'яниць на село". У нього мати була злобна й черства, прямо "дивізія "мертва голова" якась. Тому він усе робив, щоб від неї піти й не залежати, - і найщасливішим часом вважав рік, проведений у СІЗО на Лук'янівці за обвинуваченням у бандитизмі. Він часто дратувався й бив своїх жінок, застрягаючи у їхніх підбрів'ях срібною "печаткою". А мене не бив, і мені, заученій та з дефіцитом спілкування, це видалося за честь…
Народила я сама. У пологовий будинок раптом прийшов батько - і я повірила в містику. Після цього повернувся і Юра - "синам у морду подивитися". З нами він не живе, грішми не допомагає, інколи приходить "на постій", коли, мабуть, моя черга з його жінок підходить… І в мене чоловіки бувають, без зобов'язань.
Диплом я захистила успішно, але працювати мені нудно. Я не люблю писати, не люблю комп'ютер. Мати купує мені в секонд-хенді труси. Постійно докоряє, що я нікчема, ні на що не здатна і нікому не потрібна. Одного разу я з нею побилася, і вона викликала мені "дурку" - якось там вирішували з нею за хибний виклик… З одного боку, я занурююся в авантюризм, у компанії, в містику, а з іншого - зариваюся в книжки про психотравми. Прочитала в Михайла Литвака: "Щастя - це, швидше, побічний продукт правильно організованої діяльності". Тільки що це таке - діяльність?
"Ввімкніть "поворотник"!
Часто те, що нас не вбиває, - просто нас не вбиває, і продовжуєш жувати вуздечки життєвої ненорми. Але інколи, коли зустрічаєш "поворотних" людей або переживаєш події, котрі по-справжньому мобілізують у кризі, виділяєш у житті головне - те, що перестає робити тебе інфантильним, залежним від сімейних забобонів. Робить тебе сильнішим. Найкращий спосіб абстрагуватися від
проблем - розв'язати їх (хоча б у проекті на найближче майбутнє), задля власної гідності, а інакше невирішена ситуація просто розчавить вашу особистість.
Ось історія 47-річної Аліни. У неї маленький бізнес у столиці, маленька квартира, помірковане щастя з чоловіком і 12-річний син.
- Сама я з депресивної провінції. Мати в мене лиха. Весь час запитувала, з самого дитинства: "Ти хочеш жити в моєму будинку?". Я відповідала: "Ні". Але в ті часи дітей на вулицю не виганяли… Я вирвалася навчатися в обласний центр, там і залишилася після інституту. Але мені трапився начальник-самодур, що знищував у зародку мої ідеї, і я знову повернулася в провінцію. Мати їла мене поїдом, скрупульозно підрахувавши, скільки куснів хліба й сиру передала мені на навчання (а грошей, отже, без ліку). В один момент відчуження помножилося на спустошення від втрачених амбіцій, і я виїхала в дідову порожню хату в селі, і цілу добу (не скажу, день чи ніч була за вікном, бо просто не бачила, й читати навіть розучилася на нервовому ґрунті) наважувалася порізати собі вени довгим ножем зі скляною ручкою… Думки навідувалися всякі: а якщо раптом врятують - нікому, а раптом? - а я сухожилля переріжу, і руки на все життя батогами зависнуть… Вдруге зважуватися? Але ж треба, треба, переконувала я себе, - а свідомість не хотіла звужуватися до крайньої точки, за Бердяєвим, коли суїцид неминучий, вона все розширювалася, і якось я вижила…
Виїхала в обласний центр і пішла торгувати на базар. З матір'ю бачилися рідко. Уже в 33 роки сказала їй: "У жінок не відзначають вік Христа, але він у мене поки що дітородний"… На що мати продемонструвала, наскільки ненавидить у мені жіноче начало: "У тебе - діти? Якого хріна мені вони здалися, я їх уже ненавиджу! У тебе мужики всі ханиги були, у тебе взагалі нікого не повинно бути, а то знайдеш алкоголіка або альфонса!".
Врешті-решт, я зустріла свого чоловіка, ми об'єднали бізнеси й переїхали в Київ. Для цього заощаджували навіть на хлібі. Коли мати приїжджала на 10-річчя внука, я навіщось розповіла їй про спробу суїциду - саме про "відхідняк", про те страшне, крижане відчуття, коли здається, що тобі на цвинтарі прогули ставлять. Воно тривало в мене весь тиждень, хоча я ніж зі столу так і не взяла…
Мати відмахнулася: "Це нісенітниця! Це не варте моєї уваги!".
Вона й далі живе в провінції. Брат каже, що хворіє.
Головне на шляху виходу з сімейної кризи - не вважати рідними або "надміру своїми" сторонніх людей. Здорова дистанція з людським світом, а не емоційна залежність від нього, щадно діє на психіку. Якщо ви плануєте розрив із родичами або партнерами - це будуть ваші проблеми. Головне - не зав'язнути надовго у в'язкому "колоїдному розчині самоти", втрачаючи темп і динаміку життя. Ти страждаєш, тебе скривдили, про це знає півміста знайомих, хтось вибирається на допомогу: "зараз приїду - тільки машину на СТО зажену і дитину зі школи заберу; ще почекай, старшій доньці зателефоную - в неї захист диплома сьогодні"… І розумієш, що ти під власною психологічною "анестезією", а решта світу живе у своєму ритмі.
"Мій мозок перебуває
у прострації - недостатньо інформації"
40-річна Ліза працює вчителькою і живе з батьками. Якось вона зуміла "пронасолоджуватися" життям у всіх його проявах, наче сонячним світлом. Відтак, за душею немає ніякої опори, крім як сама собі.
- Я просто зажилася з батьками під одним дахом. Я жива людина, але в мене завжди була від них особистісна автономія, "обгороджена колючим дротом". А тут - спустошує сам факт перебування поруч, коли тобі просто нав'язують якусь дику залежність, причому від чого - незрозуміло. Скандали на рівному місці: наче асфальт дибиться, а з-під нього хльостає не окріп, а розжарена лава… Якби в мене була психіка "багажу": компактного, контактного, зручного в транспортуванні, - у мене все одно були б із ними тертя. Постійно "впускати родичів через близькі печери свідомості, а випускати через далекі" мені набридло. Як вийти з цієї ситуації - не знаю, грошей на окреме житло немає.
Настали канікули, і я подалася розвіювати свою депресію серед людей. Мені просто були потрібні навколо добрі люди. Уважний кондуктор в автобусі, що пояснює дорогу іногороднім. Милі сімейні люди в зоопарку, які з просвітленими обличчями кричали мені: "Та подивіться ви на ведмедя, ось він вийшов на сонечку погрітися, у нього вуха круглі і колір палево-кремовий…". Заспокоїли душу різнобарвні рибки й ручна черепаха в океанаріумі; тропічний сіро-червоний метелик, що прилетів знайомитися з моєю червоною блузкою, розчулив як лапками, так і вусиками неймовірної довжини… Захотілося сісти на дієту ігуани - з яблук і капусти. Оранжереї ботанічного саду трохи "структурували мислення"… Це була публічна самотність, але виявилася вона життєствердною. Зі сміхом, а не з болем читалися про себе вірші московського поета Андрія Орлова: "Просто мне сейчас жутко и весело, как куску оголенного провода…", "Я к уткам хочу, гады! Чтоб стала мечта - былью! Свободы хочу ради! И чтоб за спиной - крылья! И чтоб вместо ног - лапки, И чтобы как все - крякать, И чтоб - не нужны тапки, и чтоб - нипочем слякоть!". Я зрозуміла, що мене по житті ніщо не тіснить, крім власних ребер, та й то тому, що я ніколи не потребувала визнання з боку родичів. Я стала вільнішою й рішучішою. Загадка - чому, вийшовши з авторитарної сім'ї, я вкрай погано субординована. І зі світом я тепер на "ти".
Жертви "убитого побуту"
Їх звуть Оля і Стас, вони 30 років подружжя. Їй 49 років, йому - 59. Вони багато років живуть у різних кімнатах і не уявляють, як можна працювати на одній роботі, хоча обоє - бухгалтери.
Розповідає Оля:
- Я - незаконнонароджена донька незаконнонародженої матері. Дивно, що наш син одружився зі своїм першим коханням. Зі Стасом ми з одного села. Я поскаржилася йому після школи, що немає в мене батька, фігури, яка веде по житті, і він забрав мене в Київ, де вже працював, влаштував на курси та в гуртожиток. У нього був тоді "пунктик" стосовно незайманих. "Використавши" мене, він перемкнувся на сусідку, яка тільки здавалася цнотливою. Я з вечора готувала їм курку, а вранці приходила прибирати. Все ж таки Стас мене оцінив і одружився. Був він хлопець зроду спритний: завіз рефрижератор картоплі в Мурманську область - "москвича" купив. Але тривалий час ми жили в одній кімнаті з сином та свекрухою. Правда, від виховання сина я самоусунулася, коли йому було 10 років: його "підім'яла під себе" свекруха, а я обурилася й відійшла вбік. Хоча раніше мені подобалося дивувати малого новою інформацією…
А потім виявилося, що у Стаса є ще одна квартира, трикімнатна, і я про неї 5 років не знаю, оскільки він у ній "фестивалить" періодично… Я ні слова не сказала, ми просто переїхали, залишивши квартиру синові та його сім'ї…
Розповідає Стас:
- Олі була потрібна патернальна фігура, я втомився замінювати їй батька. Одного разу вона прийшла з роботи п'яна, синові тоді було років 9, - я їй дав по вилиці. І нарвався на такий розпачливо хворий погляд… Заприсягся, що більше пальцем не торкнуся. А сусідка, схожа на блондинку з групи ABBA, на ґрунті побуту стрибнула з восьмого поверху, чоловік невдовзі одружився, але та, перша дружина, його звеличувала, а друга "опустила під себе". Тож зміна дружин себе не виправдує. Тримаюся одного берега. Тим більше що Оля така роботяща.
Тут жертви обоє. І Оля, яка з дедалі більшою увагою ставиться до старих чоловіків, і Стас, який не отримав у шлюбі реалізації з пристрастю та інтригою… Це не партнери, а "штучні супутники" по житті, на яких часто перетворюються родичі, а не творці сімей.
Коментар психолога
Олена Хоріна,
психолог, член Української асоціації транзактного аналізу:
- Усі ці страшні й реальні історії - про те,
як сім'ї не виконують функцій, задля яких були створені.
Функціональні сім'ї створюють клімат і умови, де добре всім разом і кожному: всі члени сім'ї розвиваються й отримують від життя бажане, знаходять свою справу, коханих, створюють із дорослішанням свої окремі життя та сім'ї. Сімейні системи будуються на основі здорових, продуктивних стосунків пари, де є місце взаємній турботі, любові, повазі, здатності бути окремими, автономними, дорослими, на вмінні подбати про себе, заробити гроші, і при цьому мати спільні інтереси, цілі; коли пара здатна зачати й виростити здорових, щасливих дітей. Для того, щоб отримати право водити автомобіль, необхідно закінчити курси водіння, вивчити правила дорожнього руху, набути практики водіння, нарешті - скласти іспит. Для створення сім'ї та народження дітей досить бажання. Це трохи дивує, чи не правда? Чому елементарна грамотність необхідна для найпростіших завдань і зовсім не передбачена для створення сім'ї та народження, виховання дітей?
Ці історії про те, як сім'ї перетворилися на емоційну в'язницю, де люди відбувають довічне ув'язнення. Вони дисфункціональні й просто небезпечні для психічного і фізичного здоров'я дітей. Як небезпечна в'язниця. Надії на амністію або помилування немає, як немає ідеї втечі, бунту чи просто виходу на волю. Неактуальні варіанти розвитку, отримання корисного ресурсу, хоча б і в таких умовах: у в'язниці багато читають, тренують тіло, вивчають іноземні мови, осягають Біблію, пишуть щоденники, грають у театрі, отримують вищу освіту тощо. Все ж таки у в'язниці є якась структура: режим дня, чітко окреслені права та обов'язки, перелік покарань і заохочень. У нездорових сім'ях цієї структури немає, все звалено в одну купу: від території мешкання до холодильника, квартплати і черговості прибирання квартири. Як немає чіткого, хоч і умовного місця/простору для кожного члена сім'ї, немає чітких меж відповідальності і прав, немає логіки в отриманні заохочення/покарання, прийняття і визнання, немає межі, за якою дорослі діти здобувають право на своє життя.
Ці кровоточиві історії про те, як, зневірившись знайти хоч якесь прийняття батьків, діти залишаються у рабстві назавжди. Їх ненавидять ті, хто дав їм життя, але не дав простору бути собою, бути щасливими, бути вільними і створювати СВОЄ життя. І це закономірно, адже раби не можуть навчити дітей бути вільними, їм навіть на думку не спадає, що їхні діти можуть отримати свободу. А тому діти повинні служити сімейному рабству за традицією, просто тому, що "я так вирішив(ла). І крапка!". Слід сказати, що діти - народ творчий і винахідливий, вони знаходять лазівки, намагаються підлестити, схитрувати, щоб як-завгодно отримати дозвіл вийти на волю.
Інколи дітям рабів вдається втекти в інше життя, де так само зле, але по-іншому. Якщо неугодну дитину вигнали з "сім'ї" на вулицю - то це один із продуктивних варіантів. У такого відщепенця з'являється шанс "знайти свою зграю". Шлях, звісно, буде довгим, як у гидкого каченяти, не завжди результативним, оскільки зустрічатимуться відомі ситуації й персонажі. Кожному психотерапевту зрозуміло, що гидке каченя підсвідомо відтворює ситуації свого звичного способу життя, і зовсім незрозуміло й непомітно зневіреному бродязі. Адже він не може створити інших ситуацій, де є ресурс, бо просто не вміє, не знає, як це зробити. Тому і йде упосліджуватися до курей, гусей, свиней, людей і таємно сподівається, що його приймуть хоч десь, хоч ненадовго, хоч не поб'ють, не нацькують собак. Приниження й нахабство з боку чужих людей сприймаються болісно, але не так боляче, як від своїх членів родини. "Гидкі каченята" в житті готові платити яку-завгодно ціну, тільки б їх прийняли. Вони працюють не покладаючи ні рук, ні ніг, ні живота свого - за прийняття. Вони беруть більше й отримують менше, і раді, що їх не оштрафували, не вигнали з роботи, не покалічили їхню душу! Їм заплатили жалюгідні копійки і зробили тисячу принизливих зауважень - все одно це краще, ніж терпіти стусани й уколи від домочадців. Гидке каченя в казці знайшло свою зграю, коли було готове померти від власних нікчемності й потворності, і, як у казці, було прийняте своїми - прекрасними білими птахами, які впізнали його. А в житті білого лебедя швидше замажуть брудом, щоб "применшити" його, примусити плазувати, обріжуть крила, щоб сичав, як гусак. Нічого йому літати!
Варіантів виходу з рабства на волю небагато: або чоловік/дружина, які повторюють моделі поведінки батьків, або робота, яка дає хоч щось. Ідея про те, що можна змінити життя радикально, вийти з в'язниці й уникнути іншої в'язниці з іншим фасадом, видається фантастикою. І все тому, що в картині світу людей із дисфункціональних сімей немає жанру "жити добре і щасливо", наче пута каторжника продовжують сковувати руки й ноги, хоча їх фізично вже й немає. Ще - такі люди переживають величезну кількість почуттів, які затоплюють, не проживаються, пригнічуються, витісняються і часто блокують будь-який рух, дію на кшталт: "я застрял, как пчела в сиропе, и не выбраться мне уже…."
Відомий юнгіанський аналітик написав, що дії й активність починаються там і тоді, коли прожито море почуттів. А хто про це знає, крім професіоналів? Хто хоче про це дізнатися, коли навіть не уявляє, що з ним (з нею) відбувається?
А чи існують свобода, щастя, справжня сім'я, кохані чоловік/дружина, гарні й здорові діти, благополучне життя, достаток, цікава робота і взагалі СВОЄ життя? Так, усе це є. Для початку варто себе запитати: як я можу прийти до себе справжнього (справжньої)? Чого я хочу від людей, від стосунків, від життя? Що можу запропонувати? Якщо не зумієте відповісти самі на всі ці непрості запитання, спробуйте розібратися спільно з досвідченим психологом, психотерапевтом.