Парі, яка збирається взяти шлюб, часто здається, ніби спільне життя відразу після розпису в РАЦС перетвориться на казку.
І справді, перший час після весілля молодята щиро радіють не лише одне одному, а й новим зобов'язанням і відповідальності. Закоханість згладжує всі гострі кути, недоліки партнера видаються милими, а домашня рутина - квінтесенцією сімейного щастя. Однак за кілька років усе може змінитися - і в багатьох випадках колись такі бажані стосунки перетворюються на тягар. Одні пари успішно долають труднощі - самостійно або за допомогою психологів, інші розлучаються, а деякі так і живуть роками з постійним відчуттям невдоволення, образи на світ за те, що їхній шлюб виявися далеко не таким казковим, як гадалося.
Із тим, що "кожна нещаслива сім'я нещаслива по-своєму", сперечатися складно, однак чимало у невдалих шлюбах і типових проблем. І хоча деяким ніяк не можна запобігти, частину помилок, що змушують нас згодом розчаруватися в подружньому житті, ми робимо самі, абсолютно цього не усвідомлюючи. Перші роки після весілля - якраз той час, коли нібито створюється власна модель сім'ї, але часто така модель геть не життєздатна. Через брак досвіду спільного життя й упевненість у тому, що "ну в нас, звісно, все буде добре", молодята дуже рідко залучають до формування своєї сім'ї раціо, натомість охоче запозичують і батьківські помилки, і суспільні стереотипи, і книжково-кінематографічні штампи. Чи можна уникнути цих помилок? Звичайно, особливо якщо знати, де саме прихована пастка.
Усе для нього/неї
Поки панує закоханість, ми всіляко намагаємося зробити коханим приємне. Хіба ж складно щодня приносити дружині в ліжко філіжанку кави? Хіба важко прасувати чоловікові сорочки, щоб він виглядав чепурним красунчиком? Нащо напружувати кохану проблемами з автосервісом - я сам усе зроблю. Хіба ж я не хазяєчка - готуватиму щодня, аби любий не їв учорашнього. Варіантів проявити турботу про партнера безліч, і це може лише тішити, особливо якщо таке ставлення є з обох сторін. А от якщо в парі один лише дарує, а інший лише приймає - конфлікти не за горами.
Якщо не брати до уваги історій про неземне вічне кохання, виявляється, що із часом люди починають дивитися на свої стосунки тверезіше. І навіть найтурботливіший партнер рано чи пізно запитає себе: "А чому ця гра лише в одні ворота? Хіба я не маю права поніжитися в ліжку замість бігти готувати сніданок?" або "Чому лише я в цьому домі вирішую всі проблеми?" тощо. Добре, якщо прохання про певний перерозподіл обов'язків буде одразу озвучене й обговорене, але чимало людей просто мовчки й далі робитимуть те саме, що й раніше, однак замість радості відчуватимуть роздратування і невдоволення.
"Дівчата, от ви всі пишете, що чоловіки вам допомагають удома. Як вам це вдалося? Я раніше все робила сама, а тепер у мене проблеми зі спиною, не можу нахилятися й важке брати в руки, а чоловік наче не чує моїх прохань - на підлозі вже сантиметровий шар пилюки. Що робити?" - бідкається на форумі Ольга. Замість конструктивних відповідей вона отримує докори: "А не треба було від самого початку все тягти на собі". І хоч Олі вони ніяк не допоможуть, зерно істини в них є - чоловікові, який за 7 років шлюбу жодного разу не торкався побутової хімії, може бути складно перелаштуватися. Або ж він просто не хоче напружуватися, бо звик, що вдома все робиться без його участі, і вважає, що краще почекати, поки дружина одужає, аніж самому братися за хатні справи.
"Ти мені - я тобі" - принцип, що видається молодятам занадто цинічним. Однак саме він найкраще виправдовує себе в довготерміновій перспективі: коли кохання вже не таке шалене, як колись, ми найбільше цінуємо в сім'ї підтримку й розуміння. Тож не варто на самому початку шлюбного життя перебирати на себе якомога більше обов'язків (хоча вони ще зовсім не сприймаються як обов'язки). Більш-менш справедливий розподіл сімейних турбот не лише допоможе уникнути суперечок з приводу того, хто на кого витратив найкращі роки, а й дасть змогу після народження дітей, зміни робочого графіка чи виникнення проблем зі здоров'ям перерозподілити сімейні обов'язки без значних конфліктів.
Краще промовчу
Розмовляти, розмовляти і ще раз розмовляти - золоте правило вдалого шлюбу. Невисловлена вчасно образа, прихована злість, невдоволення, яке ми тлумимо в собі, - усе це не зникає, а лише накопичується і накопичується, перетворюючись на безліч докорів, що рано чи пізно вириваються назовні й перетворюють звичайну суперечку на грандіозну сварку. В найтяжчих випадках люди навіть під час розлучення так і не наважуються сформулювати суть претензій, змушуючи партнера перебирати варіанти "що ж було не так".
Звичка замовчувати проблеми з'являється саме на початку стосунків, коли нам страшніше розчарувати партнера, ніж проковтнути образу. Додамо до цього прагнення створити бодай ілюзію ідеальної сім'ї, в якій не буває сварок, - і ось за кілька років перед нами вже досить типове подружжя, яке, замість обговорювати невдоволення, раз або два на рік вихлюпує одне на одного відра претензій, розібратися в яких так і не виходить.
У суспільстві вже тривалий час співіснують два полярні твердження: "дорослі люди не змінюються" і "чоловіка/дружину можна перевиховати". Істина, як завжди, десь посередині. Кардинально змінити особистість зрілої людини навряд чи вдасться, якщо, звісно, не вдаватися до насильства, медичних препаратів і маніпуляцій свідомістю. З іншого боку - ми цілком можемо змінити власну поведінку, набути нових якостей або навіть поступитися деякими принципами - якщо самі прагнемо цього і розуміємо потребу в таких змінах. Перші роки шлюбу - час, коли завдяки закоханості люди готові пережити певне притирання, але успішним воно буде лише тоді, коли ми розуміємо, що саме й для чого маємо "притирати". А як про це дізнатися без відвертих розмов?
Краще
поживемо з батьками
Хоч як неприємно це чути прихильникам традицій і "старих часів", але епоха розширених сімей минула. За даними перепису населення 2001 року, найбільший відсоток сімей в Україні становили нуклеарні сім'ї - себто ті, що складаються з подружньої пари з дітьми чи без дітей. Однак певний відсоток молодят усе ще робить вибір на користь проживання з батьками, і дуже часто принаймні один з партнерів про цей вибір згодом шкодує. Аргументів "за" життя великою родиною може бути чимало - фінансова неспроможність жити окремо, бажання заощадити гроші на іпотеку, потреба в допомозі з малими дітьми, необхідність догляду за літніми родичами тощо. Однак не менше буде й аргументів "проти", серед яких один з найголовніших - неможливість побудувати повноцінну власну сім'ю.
У варіанті "жити з батьками" найчастіше виграє той, хто залишається жити у власному домі. Все звичне й знайоме, завжди є до кого звернутися по допомогу й підтримку, є все необхідне для життя. З погляду іншого, все не так райдужно - окрім підлаштовування під кохану людину, доводиться вживатися у будні чужої родини, ділити житло, продукти й фінанси з новоспеченими родичами. Якщо йдеться про величезний будинок, де дві сім'ї можуть почуватися абсолютно вільно і збиратися час від часу на спільну трапезу, - це одне діло, так само як і співмешкання разом з ідеальними батьками, які дають молодій сім'ї можливість жити автономно і вчитися на власних помилках. В усіх інших випадках конфліктів не уникнути, бо навіть найбільш приязне старше покоління має своє уявлення про те, як мають жити молодята, і не завжди може втриматися від того, щоб поділитися своїм цінним досвідом.
Окреме проживання дозволяє уникнути ситуацій, в яких один із членів подружжя почувається загарбником території, зайдою або й неповноцінним чоловіком чи дружиною. І труднощі самостійного життя з більшою вірогідністю зблизять молодят, аніж конфлікти зі старшим поколінням. А з появою дітей часто стає очевидно, що потенційну допомогу бабусі й дідуся перекреслює їхнє прагнення навчити недосвідчених батьків правильно піклуватися про дитину, виховувати й розвивати малюка. Тож навіть якщо варіант залишитися в батьківському домі видається найбільш раціональним і привабливим - пригадайте, що за результатами Всеукраїнського дослідження "Фактори сімейного щастя", проведеного 2013 року, в кожної третьої пари аргументом при розлученні було активне втручання батьків у її сімейне життя.
"Досвідчені" подружні пари часто кажуть, що родина - це постійна робота над стосунками і самим собою. Робота вдячна, але не завжди проста. Про це ж кажуть і ті, хто й без офіційного шлюбу живе разом протягом тривалого часу, - і цей матеріал не для них, бо в таких пар з одруженням зазвичай не змінюється нічого, крім появи штампів у паспортах. Але молодята, які досить швидко вирішили побратися, рідко коли дослухаються до таких нудних сентенцій - у них же все буде інакше, вони ж бо житимуть щасливо, допоки смерть їх не розлучить. Не читатимуть вони й книжок про психологію стосунків і навряд чи аналізуватимуть стосунки в знайомих родинах, аби запозичити для себе найкраще й уникнути чужих помилок. Тож, можливо, якщо трохи більше обговорювати засади вдалого, на нашу думку, шлюбу - і не тоді, коли вже все йде до розлучення, а, навпаки, - до одруження, то й сімейних проблем в Україні трохи поменшає.