На ювілей голови сімейства з'їжджаються численні гості, серед яких і його дорослі сини. У розпал торжества старший син виголошує шокуючий тост: він повідомляє всім присутнім, що ненавидить свого батька за те, що той чинив над ним сексуальне насильство і що саме батько винен у самогубстві його сестри, яка також зазнала насильства з його боку. Але після тосту гості продовжують поздоровляти ювіляра, ніби й не почули висловленого вголос жаху. Так починається данський фільм "Торжество. Догма №1" (Festen. Dogme №1). На жаль, точно так само наше суспільство реагує на всі заяви дітей, про те, що над ними чинили сексуальне насильство, - вдає, що цього немає.
Темою фільму, що отримав торік "Оскар", теж стала реальна історія насильства над дітьми, яке чинили дорослі. Фільм "У центрі уваги" (Spotlight) заснований на реальних подіях, пов'язаних зі скандалом навколо сексуальних домагань у католицькій церкві, що стався в Бостоні. Жертвами сексуального насильства з боку священиків стають діти, переважно сироти. Маючи майже необмежену владу над душами, католицькі священики чинять неприпустимі дії над своїми підопічними, завдаючи їм серйозних психологічних травм. Ці історії стали відомі через роки, а багато їх і донині заховані в пам'яті вже підлітків і молодих людей, бо розповідати про це було страшно й соромно.
Про наслідки таких травм знято ще один фільм, також заснований на реальних подіях, - "Загадкова шкіра" (Mysterious Skin). Він розповідає про двох юнаків, які в дитинстві зазнали насильства з боку тренера з бейсболу, і про те, як по-різному склалися їхні долі. Сприйняття цієї події з дитинства у героїв різне. Перший уявляє ґвалтівника як ідеального коханця, а згодом сам стає геєм і надає сексуальні послуги чоловікам у своєму місті, знову й знову потрапляючи в ризиковані й небезпечні для життя ситуації. Другий хлопець малює у своїй збудженій і травмованій свідомості образ свого викрадення за участі інопланетян, чим викликає підозри в ненормальності, часто через це стає посміховиськом серед однолітків. Так спрацював його особистий захисний механізм: він витіснив один спогад, замінивши його іншим - несправжнім, намагаючись витравити у свідомості той біль, який заподіювало йому зваблення...
Тоді, коли люди, прикриваючись хибним поняттям толерантності, намагаються бути лояльними до педофілії й сексуального насильства, я рекомендую їм подивитися ці фільми, щоб вони хоч на хвилину спробували уявити собі реальні почуття й біль травмованої насильством дитини.
Світ давно вже стурбований темою сексуального насильства над дітьми, і тільки ми живемо в прекрасному середньовіччі, де задовольнити свою хіть за допомогою дитини, на жаль, не вважається злочином. Із кожним роком кількість звернень до психологів з цією проблемою неухильно зростає не тільки через те, що люди почали розуміти її суть, а скоріше через те, що проблема, яка виникла в дитинстві, заважає людині щасливо жити. Так, у кабінетах психологів спливають епізоди двадцятирічної давності, які виявляються причиною нинішніх проблем, пов'язаних зі створенням сім'ї, близьких та інтимних стосунків, народженням дітей. Часто людина, витіснивши з минулого травматичні спогади, живе начебто нормальним життям, але чомусь уникає близькості, тілесності, публічності, оповита страхами й почуттям провини, а в результаті - самотність, біль і роздратування.
Чомусь батьки думають, що небезпечніше для дитини зустріти ґвалтівника на вулиці, що якісь брудні, немиті чоловіки полюють на їхніх дітей, коли ті десь далеко від дому, поза контролем довірених дорослих. Але, хоч як це сумно, проблема полягає в тому, що в більшості випадків сексуальне насильство над дітьми чинять дорослі члени родини або хтось із друзів або найближчого оточення, тобто добре знайомі дитині люди. І це понад половина випадків!
Дуже часто це бувають люди, яким якраз і довірили виховувати або доглядати дитину. І в цьому випадку дорослий може буквально втертися в довіру до дитини, а отже - створити рівень інтимності, який дитина побоїться порушити або зруйнувати. Часто такий дорослий може обумовити з дитиною, що їхні стосунки слід тримати в секреті, що він виявляє маляті величезну довіру і що за це вона має бути вдячна. Іноді дорослий може залякати дитину, погрожувати ганьбою, публічним покаранням і навіть загибеллю батьків, що може стати причиною високого рівня тривожності дитини, якої не можна не помітити.
Тривога - один з найважливіших симптомів того, що в житті дитини і її стосунках з людьми щось не так. Часто з'являються й тілесні реакції - онанізм, агресія й аутоагресія (агресія спрямована на самого себе), порушення сну й усілякі компульсивні дії: ритуали, покликані запобігати або мінімізувати побоювання, такі як постійне миття рук і вмивання, спльовування слини, звичка весь час зачиняти двері, запинати штори, повторювати слова, рахувати вголос.
Діти, яким бракує любові й уваги батьків, які почуваються непотрібними, відринутими, полишеними на самих себе, які позбавлені опіки й контролю, більше зазнають сексуального насильства. Але й діти з надмірним контролем, яким не дозволяють жодної самостійності й позбавляють можливості отримати потрібний для їхнього віку досвід, теж доволі вразливі. Якщо в родині панують маніпулятивні стосунки, що вже само по собі є емоційним насильством, у дитини залишається значно менше шансів протистояти насильству ззовні. До речі, практика показує, що більша частина педофілів і ґвалтівників сама в дитинстві зазнала різного роду насильства.
З чого починається насильство? Діти хочуть подобатися, хочуть, щоб їх любили. Вони хочуть зробити своє життя максимально красивим і публічним, щоб привернути до себе увагу. Тому їм рідко спадає на думку приховувати інформацію про себе: вони охоче розповідають незнайомцеві, де і з ким вони живуть, у якій школі навчаються і що люблять їсти на сніданок. Часто саме таку просту інформацію, сказану мимохідь, сама дитина забуває, а дорослий ґвалтівник потім не тільки її може використати, а й вчасно піднести дитині "сюрприз", купивши, приміром, її улюблене печиво. Дитина вже давно забула, що й кому вона розповідала, але "вгадування її бажань" справить належний ефект на незміцнілу психіку. І дитина потрапляє у пастку "довірливі стосунки". Саме з невеликих і безневинних секретів і починається серйозне насильство. Спочатку "не кажи мамі, що я тебе пригощав морозивом", а потім "не кажи мамі, що я тебе торкався тут". Під страхом покарання, ганьби, викриття дитина ретельно зберігає таємниці, які зберігати смертельно небезпечно, бо ґвалтівники знають: їм загрожує найсуворіше покарання, і його треба уникнути.
Точно так само ґвалтівники й педофіли, як павуки, розставляють свої липкі тенета в Інтернеті, у соціальних мережах, шукаючи вразливі місця, дефіцит у стосунках, вишукуючи дітей, позбавлених підтримки, дітей, що перебувають у сумнівах і тривогах. Можливість вільно розмовляти з дитиною, не викликаючи жодних підозр, у мережі набагато вища, зберегти анонімність набагато легше, а отже й можливості для спокушання практично безмежні.
Обмежити насильство ми можемо тільки тим, що створюємо з дитиною зону довіри, коли по найважливішу й інтимну пораду вона прийде до рідних, навчаємо її критично мислити, ставити незручні запитання дорослим, вміти вчасно сказати "ні", "не хочу", "не буду". І навчаємо цього на власному прикладі, коли не забороняємо їй сперечатися й ставити нам запитання, не погоджуватися й мати власну думку, ухвалювати рішення й нести за них відповідальність. І саме тоді ми можемо бути за дітей спокійні, а не тоді, коли ми за ними стежимо й підглядаємо.
У батьків є два шляхи: запобігти насильству або боротися з його наслідками. Звичайно, хочеться запобігти, виробивши разом із дитиною правила її безпеки. У цій зоні є багато упереджень, сорому й страхів у самих батьків, які були виховані в умовах, де не практикувалося довірливих стосунків із дітьми, де тема сексу була табу. Але якщо ви вирішили поговорити про це з дитиною, важливим правилом має бути відповідність того, що ви говорите, віку дитини, а отже й її розумінню того, про що йдеться. Занадто відверта розмова не за віком може налякати дитину.
Важливо виробити в дитини розуміння того, що її тіло належить тільки їй, будь-які дотики до її тіла інших людей неприпустимі, й про такі втручання важливо повідомляти дорослим, навіть якщо це був медичний огляд у школі, тим більше якщо такі дії не застережені й не передбачені правилами.
Маркером того, що щось іде не так, для дитини мають бути слова про те, що взаємодію з дорослим варто зберегти в таємниці. Тобто важливо привчити дитину, що в неї не може бути секретів з дорослими людьми, які не є його батьками.
До сексуального насильства, крім особистої участі в статевому акті, належать: демонстрація своїх статевих органів дорослими дитині й примушування до цього самої дитини; доторкання до інтимних зон без медичної потреби; поцілунки й інші різновиди сексуальної стимуляції; розповіді про сексуальні дії; фотографування оголеного тіла; втягування у проституцію; оголення перед дитиною статевих органів і сідниць; підглядання за дитиною під час відправлення природних потреб і будь-яка дія з дитиною, що використовується для сексуальної стимуляції.
Якщо насильство вже сталося і ви про це довідалися, важливо не панікувати, не соромити й не сварити дитину, а все-таки звернутися до професійного психолога, який оцінить глибину проблеми і зможе розробити програму реабілітації. Що молодша дитина, то більша ймовірність того, що вона витіснить епізод насильства зі своєї пам'яті, а отже зможе надалі вести повноцінне життя.
І ось іще про що треба сказати в рамках цієї статті: діти можуть брехати. Мені відомі випадки, коли, наприклад, дівчинка 13 років звинувачувала вітчима в сексуальному домаганні, описуючи мамі всі подробиці свого "зваблення", хоча згодом з'ясувалося: дівчинка свідомо вигадала всю цю історію, щоб у маминих очах вітчим виглядав жахливим монстром і мама з ним розлучилася. На жаль, і такі випадки не поодинокі. Діти можуть бути досить "заповзятливі", коли йдеться про конкуренцію в зоні особистих інтересів і приязні. Так, бувають випадки, коли дитина сама фантазує або, маючи досвід спостереження за сексуальними стосунками дорослих, проектує ці стосунки на себе. Так, діти справді можуть брехати, але це не привід знехтувати їхні розповіді й фантазії і не перевірити факти. Ба більше, це привід уточнити, чому все-таки виникли такі фантазії або звідки взялося бажання дискредитувати дорослого. У цьому разі не зайвим буде звернутися до психолога й усе-таки з'ясувати причини таких дій.
Суспільство має усвідомити, що відповідальність за будь-яку форму насильства проти дитини завжди лежить на дорослому. Якою б провокаційною чи легковажною не була поведінка дитини або її зовнішній вигляд, ніхто не має права на насильство. На жаль, діти далеко не завжди є лише пасивними об'єктами сексуальних домагань. Часто дитина з розбудженою сексуальністю може сама провокувати й заохочувати дорослого до еротичних контактів. Але дорослі повинні знати, що за будь-які дії сексуального характеру проти дитини передбачено кримінальну відповідальність. Якщо доросла людина чинить такі дії, вона - злочинець. Бо насильство залишає в душі дитини відчуття провини, бруду, безсилля й зради. І ми просто зобов'язані захистити наших дітей, прямуючи шляхом усвідомлення й освіти.