Пандемія коронавірусної інфекції (COVID-19) несподівано й стрімко перевернула всі наші уявлення про передбачуваність світу. Образно кажучи, всім відому модель Маслоу не просто впустили, а розкидали її рівні навсібіч, наче кільця дитячої пірамідки.
Тривожно? Так. Страшно? Звісно, є й страх, він обґрунтований і конкретний, - дуже не хочеться мати справу з невивченою досі хворобою. Таких метань безліч, і поширюються вони, згідно з законами фізики, індуктивною хвилею. Хочеться негайного порятунку та повернення в хай і недосконале, але попереднє, вже знайоме коло нескінченних турбот, дій і прагнень. Але світ не буде таким, як раніше, і навіть таким, як учора. Банальна сувора істина, наче закритий назавжди кордон, що не допускає повернення, але дає безліч варіантів виходу в невідомість.
Оперативно виконуючи актуальні рекомендації ВООЗ, у перспективному векторі вже зараз варто поміркувати про ті можливі завдання, які належить вирішувати людині, котра перебуває в ізоляції, в особистісному екзистенційному смислі.
Які ризики нас очікують?
Етимологічно, термін "ізоляція" походить від італійського "isolare", що дуже точно описує смисл слова - відділення, роз'єднання, самотність. Справді, карантинні заходи не тільки обмежують переміщення та іншу логістичну активність, а й розривають соціальний гомеостаз. Попередня, здавалося б - стійка динамічна рівновага порушена й відновиться не скоро. Цю правду доведеться прийняти, пройшовши всі класичні кроки - від заперечення до примирення з реальністю.
Етапи, які, ймовірно, проходитиме Homo isolatus, можна описати так:
- досить швидко (але не безболісно) вирішаться проблеми першого кола, пов'язані з побутовою сферою, і трохи триваліший період знадобиться на переформатування або пошук нових видів професійної самореалізації. Вийти з так званої зони комфорту доведеться, практично, всім, крім хіба що тих, хто й раніше працював у дистанційному форматі і звик до такого режиму;
- попередній, нібито усвідомлений ескапізм опиниться під великим питанням. Усі напрями, пов'язані з наповненням особистого простору (культура, література, соціальні мережі, добродійність, спорт, гральна сфера й навіть релігія), не зможуть сповна задовольнити покладені на ці сфери надії. Отже, з'являться претензії. Традиційно вони спрямовані від великого до малого. Від пошуку всесвітньої змови, обвинувачень уряду у всіх мислимих та надуманих гріхах до критики вищої ланки (генерал, директор, начальник, менеджер, водій маршрутного транспорту), закінчуючи близьким, найчастіше - сімейним колом;
- найцікавіший наступний етап, який наважуся описати цитатою з Данте: "Земне життя пройшовши до половини, я опинився в похмурому лісі". Це та сама зона ризику, коли під похмурим лісом ми розуміємо особистий, персональний простір, де виявляється не тільки самотність, а й інші вічні, невирішувані екзистенційні питання.
Чим обґрунтовані такі припущення
Насамперед загальним невротично-тривожним тлом, створеним зовнішніми обставинами. В Україні - це війна, яка триває роки й так чи інакше торкається всіх, навіть тієї категорії, яка вперто прагне відгородитися від реальності. Критичне, аналітичне ставлення до того, що всотується в інформаційному полі, могло б принести не менше користі, ніж профілактичні заходи у сфері фізіологічного здоров'я. Але люди у швидкісному потоці не встигають вникати навіть у реально корисні конструктивні рекомендації і певний час діятимуть за інерцією, як раніше.
Далі, зменшивши масштаб, звернемося до базових інстинктів (від харчового, інстинкту самозбереження до самоствердження), що нині умовно наситилися благами цивілізації. Вони не бажають вимикатися й ретельно шукають, а часом навіть створюють привід для автоматичної діяльності самостійно, незалежно від реалій. Якщо навколишнє середовище константно тривожне, інстинктам є де розгулятися. Однак, "перемігши всіх ворогів" зовні, усунувши перепони до відносного благополуччя в більш камерному просторі - в домівці, вони неминуче рушають глибше, в екзистенційні висі.
Що ми маємо на увазі під самотністю в період кризи
Певна річ, не йдеться про ситуативні пориви побути самому та банально відпочити від купи справ. Швидше, це про такі явища, як дауншифтінг, Slow Life, більш складні - внутрішня еміграція, есканізм і, звісно ж, екзистенційна самотність. Усі ці варіанти можливі, коли фундаментальні уявлення про світ дають тріщину й потрібна тотальна інвентаризація власного життя.
Батьки-засновники екзистенційної парадигми стверджують, що люди споконвічно самотні, й ніхто в усьому білому світі не здатний розділити їхні почуття, страждання та переживання повною мірою. У цих нерадісних, на перший погляд, постулатах є й дуальний напрям, що тамує смуток. Його яскравим представником вважається Кларк Мустакас. Саме він автор терміну loneliness anxiety (метушня самотності), коли така метушня - захисний механізм, який спонукає людину шукати співпраці з побратимами для вирішення істотних, життєво важливих проблем, тобто соціалізуватися. Справжня ж самотність - це раптове зіткнення з буттям vis-à-vis, розуміння безпорадності перед процесами, на які неможливо вплинути. І якщо в особистості немає душевного, психоемоційного, духовного "бронежилета", раніше створеного, ретельно підігнаного за розмірами устремлінь і бажань, можуть статися спотикання, зісковзування в аутофобію (боязнь самотності), в різні форми депресії та інші негативи.
Як готуватися, що робити
Звернемося до вищезгаданого Мустакаса, який колись написав: "Кожне справжнє переживання самотності передбачає суперечність або зіткнення з самим собою... Це побачення з самим собою, саме собою радісне переживання. І побачення, і конфронтація з самим собою - суть способи підтримання життя і внесення пожвавлення у відносно застійний світ, це спосіб вирватися зі стандартних циклів поведінки" (Moustakas, 1972). Тобто коли основні потреби для виживання вже задоволені, а порожнеча, вир самотності, утворений вибухом усіх шаблонів, болить і не дає заснути, - це не привід рефлексувати вічно і копати яму глибше. Аналіз і перегляд власних ресурсів - так. Використання самотності, екзистенційних роздумів як регулятивної функції для оптимізації життєвої стратегії, соціальних контактів, зв'язків (часто вже неактуальних і зовсім безглуздих) - безперечно, так. Каналізувати нагромаджені й невідреаговані емоції - обов'язково. Акуратно і грамотно, бажано в супроводі фахівця (психолога, психотерапевта, коуча).
Парадоксально, але коронавірус виконує роль специфічного тригера, допомагаючи запустити багато процесів, болісних, проте досить перспективних і прогресивних. Можливо, нашій психіці доведеться використати всі чотири механізми захисту: ізоляцію, фіксацію, відволікання та сублімацію. Шлях цей не тільки важкий, а й проактивний, він допомагає впоратися з психологічною аномією, розвиватися, творити, будувати і з гідністю прийняти ризики постійного оновлення нестійкого довкілля.
Оскільки Україна шість років несе на собі трагічний тягар війни та супутніх їй драматичних наслідків, COVID-19, з одного боку, масштабував загальне тривожне тло і оголив додаткові системні проблеми. З іншого - показав парадоксальну, вочевидь набуту за ці роки якість, явно демонстровану частиною населення, - resilience або стійкість, життєстійкість. Це вселяє надію.
Зберігаємо здоровий глузд, піклуємося про себе та близьких, вмикаємо критичне мислення, гнучкість і креативність. Вимушена карантинна ізоляція - це насправді чудова можливість віддалитися від метушні й зайнятися по-справжньому важливими, героїчними справами. Наприклад, самим собою.