Самотність як концентрація особистісної автономії потрібна нам із дитинства, щоб періодично обстоювати на денці душі свою індивідуальність у всіх її гранях. Тож є сенс говорити навіть про "терапію самотністю" - вона допомагає нам спокійно розвести нашу особистісну сутність "по поняттях" і відвести кожному місце на різних рівнях "у глибині душі". Тобто усамітнення передбачає особистісне зростання. Коли самотність - це не свідомий вибір, а відсутність душевної близькості зі світом, вона може живитися страхом перед новими контактами або й остереженням виявити свою неспроможність, "розширюючись за свої межі", і людина ніби "зависає" у своїй нереалізованості.
Про самотність ми говоримо з психологом, молодшим науковим співробітником лабораторії масової комунікації та медіаосвіти Інституту соціальної і політичної психології НАПНУ Наталією Обуховою.
- Наталіє Олександрівно, логічно було б припустити, що, проходячи стадії особистісного зростання, людина здобуває і новий досвід самотності.
- Повністю захищеною і не самотньою людина почувається насправді тільки в материнській утробі. Відомий психолог Ерік Еріксон, до речі автор терміну "криза ідентичності", досліджував стадії психосоціального розвитку особистості, де міститься й наша проблема.
У віці від одного року до трьох у людині закладається базова довіра-недовіра до світу, у ранньому дитинстві - автономія, коли дитина навчається бути самостійною. У віці 3–
6 років розвивається ініціативність дитини, її потяг до трудових занять, розширення контактів із однолітками, тоді ж уперше може виникнути відчуття вини. З шести й до дванадцяти років, із початком шкільного віку, розвиваються працьовитість, суперництво між однолітками, а також між їхніми батьками. Тоді ж може закладатися відчуття власної ущербності та меншовартості (некомпетентності), якщо батьки виховують дитину на відчуттях вини і страху.
Юність (а в американському суспільстві - підлітковий вік) охоплює період із 12 до
19 років. Юні люди оцінюють світ та своє ставлення до нього, придумують собі ідеальні образи і перебувають у пошуку: "хто я, і ким хочу стати". Деякі підлітки переживають пронизливе відчуття власної марності й інколи "шарахаються з боку в бік". У них самотність більш виражена, ніж в інших вікових групах, оскільки в них на першому місці - комунікація.
У молодості (20-25 років) у людини формується початок дорослого життя, і вона настільки поглинена собою, що може дозволити собі уникати міжособистісних відносин. Позитивні якості, пов'язані з цим віком, - кохання та усвідомлене входження в романтичні стосунки.
Зрілість, за Еріксоном, триває з 26 і до 64 років. Основна проблема більш зрілого періоду - вибір між продуктивністю та інертністю. Продуктивність виступає як продовження активної діяльності, пов'язаної не тільки з роботою, а й із розширенням соціальних контактів,
з турботою про дітей, а потім
і про внуків. Людина таким чином намагається реалізуватися. А інертність настає, коли людині здається, що життя своє вона прожила, і тим самим вона знецінює зроблене: самотність стає тією "цукеркою", якою виправдовується втрата смаку до
життя.
Після 65 років настає старість. Переживання внутрішньої самотності більш характерне для 64-річних, ніж для людей старшого віку, у яких настає інколи вимушена соціальна самотність, і вони не можуть на неї вплинути. У старості підсумовується те, що людина зробила за життя. Люди після
70 років більше думають про сенс прожитого, про вічне, про Бога; одні - бояться, інші - намагаються знайти ресурс для втілення своїх ідей. У цьому віці люди, як правило, звертаються до релігії, тривожачись, "як воно буде без нас", і намагаючись усе віддати своїм близьким, щоб ті змогли впоратися з вимушеною самотністю без них.
Людина впродовж усього свого життя проходить етапи власного розвитку і кризові стани, пов'язані з ними. Якщо в цих етапах особистісного розвитку з якихось причин виникає "діра" - "непройдене" доводиться надолужувати все життя, і люди витрачають багато зусиль, щоб заповнити цю порожнечу. Виникає загострена потреба в любові й визнанні саме для заповнення порожнечі, коли в якомусь віковому періоді ми цього не отримали.
Моя клієнтка, дівчинка-підліток, почувається безумно самотньою. "Відсутність комунікації" - її усвідомлений вибір, це впливає на її здоров'я, вона намагається заповнити цю прогалину спілкуванням, і їй інші потрібні для того, щоб отримувати від них відчуття своєї потрібності та значущості. Я запитала її: "А що ти сама збираєшся віддати цим людям?" - "Мені нічого віддавати, - була відповідь. - Та й нецікаві мені вони…"
Порожнечу, що виникає під час внутрішньої самотності, іншими людьми заповнити неможливо.
У нашій країні, якщо ти не вписуєшся в якийсь уклад, у стереотипи оточення, ти вже почуваєшся самотнім, суспільство тебе не сприймає. Будь-яка відмітна риса "білих ворон" відторгається ним. Для дорослої людини це менш болісно, оскільки вона живе усталеною системою цінностей, а підліток боїться втратити свою індивідуальність, боїться "заразитися" чужими рисами загальної маси - і відсувається подалі. Підліток переживає внутріособистісний конфлікт: "я не потрібен суспільству - але воно потрібне мені", - він балансує між страхом "зараження" і втратою соціальних контактів.
Якби люди турбувалися про те, щоб виростити людину, здатну жити своїм життям, у нас було б вільне суспільство.
Слід пам'ятати, що кожна людина шукає нішу для презентації себе - для демонстрації такої собі результативності
своєї діяльності. Деякі люди бояться здатися не дуже розумними й тому обтинають свої контакти з іншими.
- Самотність - стан крайнощів: вона на благо чи на шкоду?
- Самотність - це соціально-психологічне явище, емоційний стан, пов'язаний із відсутністю в людини близьких людей, позитивних емоційних зв'язків із людьми або ж зі страхом їх втрати. Є два феномени самотності: позитивна - це усамітнення, і негативна - це ізоляція. Усамітнення дозволяє регулювати оптимальний рівень міжособистісних контактів і сприяє саморозвитку та самовизначенню.
Усі відкриття були зроблені людьми в стані усамітнення, а не глибокої самотності.
Мені подобається вислів Елберта Гріна Хаббарда: "Справжня самотність - це присутність у твоєму житті людини, яка тебе не розуміє".
Перебування в суспільстві, де тебе не розуміють, найбільше характеризує соціальну самотність. І якщо говорити про самотність, коли людина перебуває в оточенні багатьох людей, - це справді найбільш складне й деструктивне відчуття, яке може викликати у нас психосоматичні захворювання. Тому що людина вкрай рідко буває ізольована від суспільства - хоче того чи ні, вона проходить процеси соціалізації: дитсадок, університет, робота. Ізольованість настає, коли людина перебуває в місцях позбавлення волі, та й то - в одиночній камері. А так ми переважно оточені людьми. Навіть самотні старі оточені сусідами та соціальними працівниками.
Про повну соціальну ізоляцію можна говорити тільки у випадку з дітьми-мауглі, які, пройшовши цей шлях, не можуть вписати в соціум і прийняти його норми, - зазвичай вони гинуть. Якщо дитина жила на вулиці зі зграєю собак - вона все одно бачила моделі поведінки людей у місті; я знаю випадок, коли такого хлопчика всиновили, і тепер він навчається в університеті.
У нас цілий світ соціально ізольованих людей, які живуть у теплотрасах, - там свої субкультура, закони й принципи; вони почуваються самотніми саме в нашому суспільстві з його цінностями. Тому процес соціальної включеності людей, які опинилися "на дні", досить трудомісткий і складний, і в нашого суспільства не вистачає ресурсу для цього.
- Чому найгостріше самотність відчувають інтелектуали?
- Чим більш інтелектуальна людина, тим гостріше вона переживає самотність, тому що для неї визнання себе надзвичайно багато важить, - вона бачить себе тільки у відображенні інших. Оскільки в неї не припиняється процес самовизначення, самоідентифікації й пошуку сенсу життя.
Коли нашим цінностям немає відповідника в соціумі, ми почуваємося соціально самотніми. Ми перебуваємо в ілюзії, що нас не сприймає оточення, насправді ж - це ми не відкриваємося світу. І ми не можемо змиритися з тим, що кожна людина - інша, і в неї можуть бути погляди, відмінні від наших.
Відчуттям соціальної самотності рухає бажання: "я хочу заповнити "діру", щоб мене любили, визнавали", а це означає, що людина хоче використовувати людей для підвищення своєї самооцінки. І вона найчастіше не запитує себе, що сама може запропонувати іншим, окрім тієї самої зяючої "діри".
І тут усамітнення може мати терапевтичний ефект, який полягатиме в усвідомленні своїх потреб та шляхів їх реалізації.
У такому разі допоможе тільки культивування в собі любові - чим більше ми любимо життя, чим більше ми помічаємо гарного навколо, чим більше ми творимо, створюємо нові шляхи й контакти, тим більше ми здатні віддавати самому життю. Саме любов до життя, до ближнього, до природи, тварин, сонця заповнює ці "діри" і пробіли - й ми не зациклюємося тільки на відносинах, на комунікації, коли хочемо отримувати визнання.
- І тут постає запитання: я хочу, щоб мене любили, тому, що ніхто не любить, - чи хочу любові або дружби конкретної людини? Проблема тут у вибірковості.
- Вибірковість необхідна. Люди інколи усамітнюються - вони бояться втратити своє "я", "занурюючись" в інших. Якщо наш світогляд і цінності стійкі, ми чітко самоідентифіковані, втратити себе неможливо: поринаючи в незвідане, ми вибираємо - "взяти його чи покласти на місце". Ми біжимо до інших людей, оскільки в нас у самих - порожньо, - чи нам потрібно щось нове від життя.
Усамітнення - це і є вибір, коли ти соціально ізолюєшся на певний час. А самотність - це внутрішнє переживання. Періодично всі ми відчуваємо самотність або страх, але їх треба приймати, а не рятуватися від них втечею.
- Очікування втрати страшніше, ніж відчуття самотності. Недарма у нас в юності розпадається багато зв'язків - ми самі перериваємо їх, боячись розчарування, і на певний час залишаємося самотніми.
- Якщо стосунки будуються на страху втратити партнера - щастя не буде. Так само і з народженням дітей не уникнути глибинної самотності, - ми даємо життя окремим від нас людям, і вже від них залежатиме, наскільки вони будуть включені в життя батьків: якщо дитину виховали бабуся й дідусь, їх вона й доглядатиме в старості, а батьки будуть уже під опікою внуків, а якщо внуків немає, їм світить самотність: що посієш, те й пожнеш.
- Я не можу зрозуміти: люди, які люблять виговорюватися стороннім, - самотні, чи їм подобається створювати навколо себе "ефект поїзда", а самі вони чудово знають, що зі своїм життям робити?
- Самотність ще пов'язана зі страхом розкритися перед людьми, які дадуть оцінку людині та її діям. Внутрішня самотність непомітна для інших. Інколи вона переступає всі видимі бар'єри самозбереження - і людина прощається з життям… Настільки поглинає її нестерпне відчуття власної непотрібності, марності, невідображеність у чужих життях. Слід бути уважним до інших, до близьких людей - особливо коли це діти й підлітки, треба включатися в їхнє життя і відстежувати внутрішні процеси, що відбуваються з ними.
- Тобто трагедія справжньої самотності - в її "немаркості"… А як же "заразна" самотність - люди, які нав'язують вам свою присутність з тим-таки бажанням "вилити" на вас свої почуття, бо більше ні на кого?
- Людина, яка хоче заповнити порожнечу, чіпляється до оточення для заповнення своїх "дір", і туди все провалюється. Користі в цьому немає. Людина завжди залишається сама собою, і зазирнути в себе завжди страшно, адже власне "я" не завжди нам подобається. Тому нам легше думати про інших, хто не приймає нас і винен у нашій самотності, ніж нарешті прийняти власне "я".
- Є самотні люди, які живуть у фантазіях. Для них це сон наяву, значиміший, ніж тьмяні реалії. Чи прирікає життя в ілюзіях на самотність.
- Є люди, яким спати цікавіше, ніж жити. Сон - це частина нашого реального життя, де людина не буває самотньою, де можна зустрітися з усіма, з ким хочеш, де можна реалізувати всі свої мрії і бажання. Для деяких людей особливо приваблива їжа - вона заміняє друзів, коханців, і залежність від їжі треба лікувати.
Діти, коли їм самотньо, кажуть: "Мені нудно", - і їм легко допомогти, організувавши їхню діяльність. Самотній дорослій людині необхідна допомога фахівця, щоб розібратися, що з нею коїться. Якщо вона у глибокій екзистенційній кризі, коли вона втрачає попередній сенс життя, а нового не знаходить, - без допомоги фахівця їй не "випливти". Якщо це ситуативна самотність - допоможе підтримка друзів.
Ми всі дуже різні. Але навіть самотність кожен із нас переживає з різною інтенсивністю і вкладає в неї свій індивідуальний смисл. Часто люди не розрізняють переживання усамітнення, яке виникає через нашу вибірковість і є цілющим, та переживання самотності, яке болісне. "Діри" зникають, коли ми розуміємо свої потреби, причини своєї покинутості, і таким чином наша позиція стає усвідомленою, і ми заповнюємо цю порожнечу усвідомленим вибором задоволення цих потреб.
Допомога іншого була б тут бажаною, оскільки, проговорюючи проблему, людина отримує зворотний зв'язок. А самотність - це саме неотримання зворотного зв'язку. Приймаючи себе, ми можемо інтегруватися в реальний світ, який не відповідає нашим уявленням, і не боятися, що він нас поглине. Щойно ми перестаємо боятися втратити контакти, близьких людей - ми стаємо щасливими. Коли в нас низька самооцінка, ми сприймаємо себе недолугими, мовляв, і не відбулися ми, і спілкуватися не вміємо, - зрештою, ми починаємо приписувати іншим готовність нас покинути. Для підвищення самооцінки нам потрібні наші близькі друзі, прийняття суспільством наших переконань та цінностей.
Добре б усім нам додати до своїх особистісних рис трохи здорового егоїзму, - такі люди не заморочуються тим, що про них думають інші і як вони їх сприймають, їм досить комфортно наодинці з самими собою, і це дозволяє їм реалізуватися й бути.
Творчість - чудові ліки від самотності. І, хоч як дивно, повторювані, доведені до автоматизму дії - в один той самий час усаджувати себе за вивчення іноземної мови, прибирати квартиру, вигулювати собаку - реально допомагають упоратися з відчуттям самотності багатьом людям. Страх самотності породжує саме відчуття внутрішньої самотності та незахищеності.