Відгримів Майдан. Здавалося, ще трішки - і ми на всіх парах влетимо в Європу.
Але не так сталося, як гадалося. Ворог засів там, де його не чекали, - в нашій власній голові. Потворна соціальна система Радянського Союзу залишила в спадок величезну кількість ментальних звичок, що перетворилися на своєрідні пастки. Саме вони гальмують нас на шляху до інтеграції в європейську спільноту.
Схильність до крадіжок "нічийного" майна в українців з'явилася під впливом лютого голоду. Не так просто було сумлінним роботящим людям, що поважали чужу й свою власність, переступити через багатовікові принципи і принести щось чуже до господи. Та коли вдома сидять голодні діти, довго думати не доводиться. Українське село, яке недарма називають колискою духовності, з глибоким презирством ставилося до крадіїв. У дореволюційний час порядні батьки забороняли дівчатам навіть розмовляти з нечистими на руку парубками. Але минуло якихось два десятиліття, і тих-таки дівчат вели на розстріл, бо знаходили в них у пелені колоски з колгоспного поля.
Психологи стверджують, що свої негативні риси потрібно сприймати так само доброзичливо, як і позитивні. Річ у тому, що агресивність або, наприклад, брехня в якийсь період життя допомогли нам вижити. Крадіжки суспільного, колгоспного, заводського та іншого майна в радянський час відіграли безумовно позитивну роль - допомогли вижити цілому народу. В тотальному дефіциті й з мізерними зарплатами важко було будуватися, купувати нові речі, а то й просто нагодувати родину. Всі, хто мав доступ, не стидалися залазити в державну кишеню, колгоспний сад чи на будівництво неподалік. Хтось більше, хтось менше - всі годувалися з цієї бездонної годівниці. Бідаками були ті нещасні, хто такої можливості не мав.
Та часи змінилися. Змінилися безповоротно. А ми залишилися такими, як і були. І тепер це справжня катастрофа державного масштабу. "Гуртове - що чортове", - кажуть у народі. Ні, гуртове - це наші сучасні лікарні, відремонтовані школи, омріяна рівна, без вибоїн, дорога й ошатні хідники. І поки ми цього не зрозуміємо, всією країною і кожен окремо, нам не зійти з нульової точки розвитку.
"Ми дуже багаті, треба лишень не красти", - кажуть українці і… знову цуплять те, що погано лежить. Крадуть усі. Ремонт у будь-якій бюджетній установі перетворюється на джерело прибутку для величезного кола осіб, уповноважених державою і громадянами зовсім на інші функції. Власники мереж магазинів за голову хапаються від здатності наших людей виробляти нові схеми власного збагачення на рівному місці і при досить добрих зарплатах. Інколи доводиться звільняти працівників цілими змінами. Доходить навіть до того, що викопують кущі й дерева в приватних підприємців у садках, хоч крадії чудово знають, як ці люди тяжко працюють, і розуміють, що все вони придбали за власні кошти.
Усвідомлення того, що ми обкрадаємо самих себе, наразі досить тяжко входить у нашу свідомість, але таки вже десь у "передпокої" колективного розуму. Не за горами час, коли кількість перейде в якість і поняття "виживання" й"вкрасти" перестануть бути рівноцінними. Принаймні дуже хочеться в це вірити.
Наступним гальмівним ментальним спадком радянщини можна назвати ставлення українців до роботи. Ми всі вміємо неперевершено працювати вдома, але що з нами стається, коли ми виходимо на роботу, де нам платять зарплатню? Кілька років тому мережею поширювалося відео, на якому роботодавець у нецензурній формі намагався домогтися від своїх працівників відповіді, чому вони, отримуючи добрі гроші, нічогісінько не роблять. Громадськість звично засудила грубіяна, але його було щиро шкода, бо не секрет, що для переважної більшості цінність роботи лише в зарплатні й спілкуванні з колегами. Від самого процесу ми задоволення не отримуємо.
Про дефіцит кваліфікованої робочої сили в Україні часто й багато говорять. На це нарікають роботодавці. А корені потрібно шукати в радянських звичках роботи й освіти. Широко вживаний у ті часи вислів "трудовий подвиг" асоціюється з чим завгодно, але не з емоцією радості. Батьківщина покликала на цілину чи в шахту - і радянська людина пішла, щоб виконати наказ партії й заодно не померти з голоду. Героїзму вистачало ненадовго. Наступні покоління вже неможливо було підняти гаслами. Про роботу говорили так само, як про в'язницю, - від дзвінка до дзвінка. На ній заробляли зарплату, а по-справжньому жили кожен удома, у своїй родині.
Радянська система не передбачала справжнього результату. Для чого сумлінно працювати, якщо можна написати красивий звіт, вставити в нього потрібні цифри, і цього цілком вистачить? Інерція змальованого явища величезна. Вже безмаль 26 років минуло, як сконав Радянський Союз, а державні структури продовжують нарощувати паперову масу звітів, довідок та іншого непотребу. Будь-яка бюджетна структура змушена відривати від прямої роботи людей заради того, щоб вони відповідали на безкінечну кількість листів і вимог. Бунтувати неможливо. Система виплюне відступника, попри справжню якість його роботи.
Але й тут уважне око бачить полегшення й поліпшення. Частина установ спрощує свою документацію до необхідного мінімуму. Писанина відбирає час і сили, потрібні для роботи, а це негативно позначається на якості, що в свою чергу загрожує втратою клієнтів. Якість із кожним днем нарощує свою цінність через постійне зростання конкуренції у всіх без винятку галузях. Ніхто не погодиться на неякісні послуги, якщо поряд можна заплатити гроші й отримати потрібний результат.
Ми не бажаємо брати на себе відповідальність за те, що відбувається за межами нашого будинку чи квартири. Українці з любов'ю плекають свої гніздечка, але втрачають будь-який інтерес до краси й порядку на вулицях у містах і селах. Якщо озирнутися на нашу історію, зрозуміємо, чому так. Перше, що зробила радянська влада, - зруйнувала громади. Так було легше керувати. Кожна людина і кожна родина опинилися у своєрідному вакуумі червоного терору. Безпечно було тільки вдома. Все, що поза межами, - нічийна або ворожа територія.
Понівечені ліфти й під'їзди, сміття на тротуарах і узбіччях доріг, вирубані ліси, стотонні фури на щойно відремонтованих трасах (не моє - не шкода) підтверджують те, що українці залишаються відчуженими від своєї країни. Їх хвилює тільки те, що вдома. Потрібен час, щоб ми нарешті відчули себе господарями на своїй землі.
Колись, у дореволюційні часи, громади збиралися й вирішували, що мають зробити, аби місце їхнього проживання було зручнішим і гарнішим. Досі по селах можна знайти школи, які будувалися толоками, всіма жителями села. На щастя, їх не спіткала доля спалених поміщицьких шкіл і вони збереглися до наших днів. Тобто люди вміли організовувати спільне життя. Куди все це зникло після революції? Пішло за димом. Самостійність каралася, і навички спільного життя громад були безповоротно втрачені.
Ми досі не вміємо жити громадою. Недовіра, невміння заявляти про свої потреби, юридичне невігластво зводять усе нанівець. Немає ще розуміння, що від рішень громади залежить життя всіх, тому більшість відсторонюється від процесу. Доходить до анекдотичних ситуацій. Наприклад, встановлення газових лічильників на багатоквартирні будинки. Індивідуальний газовий лічильник по кишені не кожному пенсіонерові, тому було запропоновано поставити загальний лічильник на будинок безоплатно. Деякі будинки погодилися, громади інших відмовилися категорично, бо "хтось суп раз на тиждень варить, а хтось цілими днями від плити не відходить".
Газове управління попереджало, що змушене буде брати плату за нормами споживання на одну людину, але активісти не слухали і чергували біля труби, щоб не дати врізати лічильник. Закінчилось усе сумно. Будинки з загальними лічильниками платять по 7-10 грн на місяць з квартири, а ті, що відмовилися, - більше ніж по півсотні гривень з людини. А всього лише потрібно було вивчити норми закону і діяти відповідно до них, а не емоцій.
Цей приклад нагадує про ще один ментальний вірус, залишений нам у спадщину, - презирливе ставлення до закону. Аргументом мешканців проти загального лічильника була справедливість. Розмови про закон і право вони ігнорували. Українці не надто хочуть чути про закони, якщо вони якимось чином ущемляють їхні права.
Зупиніться на світлофорі і порахуйте, скільки людей перейдуть на червоне світло. В кожного порушника знайдуться свої аргументи: вільна дорога, я поспішав, автомобіль був далеко, "а що тут такого?". "Синдром світлофора" присутній у всіх сферах нашого життя. Саме він змушує нас давати хабарі, незаконно копати бурштин, безсовісно перевантажувати фури, хоча на словах усі ми йдемо в "європейське майбутнє". Якщо дуже хочеться, вигідно або треба - українці на закон не зважають.
А тим часом право - одна з основних цінностей сучасного світу. Дотримання закону гарантує загальну безпеку, а його ігнорування вносить хаос і спричиняє війну. В наш час варварами вважаються і викликають огиду не ті, хто не миє рук перед уживанням їжі, а ті, хто плює на закони. Небажання дотримуватися законів викидає за межі цивілізації не тільки окремих людей, а й цілі країни, бо спілкуватися з варварами було небезпечно тисячу років тому, небезпечно й нині. Світ відгороджується від них і правильно робить.
Засвоїти поняття верховенства закону навіть над справедливістю критично важливо для громадян нашої країни. За законом може бути довго і без гарантій, але без закону буде те, що маємо зараз. Усі ми хочемо змін. Але чи всі ми готові починати з себе? Не кивати на верховну владу, президента чи уряд, а для початку навести лад у своїй голові, на своїй вулиці чи в містечку. Саме так будується європейська країна. Ми не можемо прийти в Європу. Ми можемо побудувати її в себе.