Зізнаюся: з дитинства ніхто мене не вчив, що з поганого фільму треба йти, а нудну книжку можна не дочитувати. Ну, і несмачну їжу можна не доїдати, навіть якщо вона неймовірно корисна й приготована дбайливими руками наших близьких. І спати треба тоді, коли хочеться, а не коли треба. І в друзі вибирати людей, які цікаві, а не "розумних і правильних", які подобаються мамі.
Та ці мудрі слова Жванецького я почула вже тоді, коли й сама дійшла до цього своїм особливим складним шляхом, який згодом переріс у досвід.
З дитинства, якраз навпаки, мене привчали, що все треба доробляти до кінця, і від цього є якась користь. Багато книжок я натужно дочитувала й кіно, знуджена, додивлялася - навіть те, яке відверто "не заходило" через вік або просто через невідповідність моєму смаку. У школі я навіть вела читацький щоденник, не з веління вчительки, а з власного бажання - мені здавалися значущими мої читацькі перемоги, адже кількість прочитаного і переглянутого можна було перетворити на статистику, а потім подумки повісити собі медальку - "За корисність".
Можливо, це якось і позначилося на моїх досягненнях - підрахувати це й вивести формулу навряд чи можливо. Але я особисто знаю людей, таких собі "ковтачів книжок", на яких абсолютно не позначилася та безліч усотаного "корисного" і не привела їх до життєвого успіху. Проста формула наповнення людини корисною інформацією, як бочки водою, не працює. На жаль, але в питаннях корисності прочитаного і побаченого математика безсила, і два помножити на два не завжди буде чотири.
У суспільстві поширений стереотип, що, приміром, будь-яке читання приносить користь і читати треба аби тільки читати, що це корисно само по собі. Але маємо розуміти, що читання, як і перегляд фільмів, - усього лише спосіб споживання інформації, і оскільки такий контент нині представлений у величезній кількості, зовсім мало що варте того, щоб згаяти на нього дорогоцінний час. До того ж користь приносить лише те, що ми здатні відрефлексувати - обговорити з тими, хто має схожу, а ліпше - якраз зовсім іншу думку, з тими, хто готовий разом із нами осмислити й перетравити нову інформацію. Ось де створюється ґрунт і народжується простір для розвитку критичного мислення, уміння відрізнити правду від неправди, а смисли - від порожнечі! От у цьому просторі були б цікавими й навіть корисними дискусійні клуби, де, незалежно від віку, смаків і поглядів, можна було б шукати наповнення.
Я часто піддаюся спокусі порадити комусь книжку, фільм або виставу, відгукуючись на прохання в соцмережах. І практично завжди буваю розчарована своєю порадою, бо людина найчастіше каже, що не відчула того, що відчула я від цього твору, а в мене немає простору пояснити їй свою позицію і своє бачення в бажанні обґрунтувати свою рекомендацію. Для себе я зробила висновок, що радити марно, ліпше шукати точки дотику вже з тими, хто читав або дивився те, що читали й дивилися ви. Тобто сенс для мене - у пошуку готових однодумців.
Ефект очікування й довіри до того, хто рекомендував, часто перевищує винятковість твору, що призводить до гарантованого розчарування. Цей ефект у психології відомий як селективне сприйняття, коли з усієї отриманої інформації ми виділяємо лише те, що відповідає нашим очікуванням, а решту нещадно критикуємо. І тоді залишається дати всього одну пораду: просто читайте, просто насолоджуйтеся, і не бійтеся покинути читати книжку на п'ятій сторінці, якщо це не те, що ви хотіли прочитати і вас це не захопило.
Особисто я вибираю книжки, читаючи їх прямо в магазинах, розгорнувши на першій і ще на якійсь сторінці. І мірилом мого бажання купити книжку є не рекомендація чи користь, а задоволення, яке я відчула спонтанно, тут і тепер. Хіба можна виміряти користь від інтелектуального чи естетичного задоволення, хіба можна виміряти гумор чи драматизм користю? Ми всі напрочуд різні й тому здатні робити все нові й нові відкриття, де немає гарантованої користі, а є лише задоволення і радість від причетності.
Буває, я дискутую з молодими людьми про те, на що їм хочеться витрачати час, і в наших суперечках предметом обговорення стають не тільки книжки, кіно чи театр, а й люди, які нас оточують. Виявляється, дуже багато часу ми витрачаємо, щоб підтримувати непотрібні зв'язки, контакти, які не приносять нам радості й не наповнені любов'ю й близькістю. І ми знаходимося поруч із зовсім чужими людьми, часто навіть живемо з ними під одним дахом тільки зі страху залишитися самотніми. Ми навіть можемо талановито раціоналізувати наш спільний шлях по життю, наприклад, віком або потребою мати гарантовану склянку води в ту саму мить, тобто й тут шукати "користь".
Дехто, звісно, доводить, що живе спонтанно, не думаючи про завтрашній день, а дехто справді в усьому намагається знайти користь, і навіть виміряти цю корисність для свого майбутнього. І якби це була користь, умовно, для робочого процесу, професійного зростання, здоров'я - це було б, мабуть, зрозуміло. Але дуже часто ми тримаємося за те, що зовсім не варте нашого часу й сил, а, скоріше, призводить до внутрішніх розчарувань, ба більше - спустошує.
У цьому всьому почесне місце займають і "корисні зв'язки", що рудиментом дісталися нам від радянського часу тотальних дефіцитів. Так, у ті часи це було цілком виправданим, адже саме ці зв'язки могли забезпечити безбідне життя по бартеру: ти - мені, я - тобі! Нині ж ці задушливі "корисні зв'язки" втратили будь-який сенс, а цінність спілкування, як на мене, стала іншою. Але ми по інерції намагаємося бути в потоці людей, яких тримаємо при собі ніби на "чорний день": а раптом знадобляться?
Я вважаю, що до всього корисного й некорисного треба ставитися як до музики: навряд чи ви слухатимете те, що не дає вам насолоди, і легко вимкнете мелодію, яка вас дратує. Чому ж не закрити книжку, яка дратує, або не піти з лекції, вистави, фільму, який не приносить радості пізнання? Чому б не розлучитися з тим, із ким життя втратило радість, хто став просто гарантією нашої "несамотності"? Адже користь є лише тоді, коли вона йде пліч-о-пліч із задоволенням.
Учені давно дійшли висновку, що насправді найліпша мотивація - почуття задоволення від того, що робиш, і від уже зробленого, а в спілкуванні користь завжди починається з задоволення і бажання витрачати час на це спілкування.
Так, я значно пізніше почала цінувати час, ніж зрозуміла, що в мене в запасі його не так уже й багато. Нас у дитинстві не вчили ставитися до часу як до ресурсу. Просто нарікали, що життя коротке. Тому кожен дорослий по-своєму й у свою пору вчиться цінувати саме час. І ми, навіть усвідомивши свої прогалини в стосунках із часом, однаково чомусь не вчимо наших дітей ставитися до часу як до важливого складника розвитку.
Ми змушуємо їх (так само, як і нас свого часу змушували) робити багато зайвих, нецікавих і непотрібних речей, змушуємо нудитися, не даємо свободи у виборі занять, обмежуємо їхнє право самостійно планувати сьогодення й майбутнє. Ми повторюємо своє завчене "треба", самі ж себе за це зневажаємо, але зійти з цієї дороги не маємо ані сил, ані сміливості. Ми не маємо часу просто сісти й подумати, і ми не даємо цієї можливості нашим дітям. Ми не вміємо і не вчимося споглядати, спостерігати, досліджувати світ і навіть просто роздумувати. І часто саме діти у своїй безпосередності зупиняють нас і змушують бути в сьогоденні, змушують відчувати момент, жити без видимої користі й радіти тому, що маємо, як це вміють вони.
Звісно, дуже важливо навчитися отримувати користь саме від часу, даючи собі можливість робити улюблене справу, вибирати, розчинятися в кожному моменті, уникати нудьги, але при цьому нікуди не поспішати, бо ми вчасно зуміли зробити правильний вибір. Це можливо лише за умови, що ми відмовимося від бажання все робити виключно заради користі, і саме тоді у всьому неважко буде розгледіти справжній сенс.