Сучасні діти не вміють терпіти й чекати. А ще вони не вміють хотіти і мріяти.
Ні, вони, звісно, хочуть, але прямо зараз, негайно, цієї миті. І жодних цілком аргументованих заперечень батьків про те, що в цю секунду це неможливо і доведеться трохи почекати, абсолютно не приймають. І найдивніше, що це практично не залежить від віку дитини. Здавалося б, дитина, яка вже розумом здатна усвідомити простір і час, можливість дії, мала б сприйняти "ні" адекватніше. Але діти будь-якого віку технічно включають звукову сирену - і батьки тут-таки покірно виконують бажане. Найцікавіше, що дитя, отримавши це бажане, не завжди заспокоюється, а, скоріше, шукає нове бажання, чим, власне, доводить, що й бажання не було. Був негайний порив, який є основою будь-якої маркетингової стратегії і за який борються всі рекламні зубри світу…
Та чому так чинять батьки, адже очевидно ж, що це вчить дитину маніпулювати й атрофує вміння мріяти, хотіти й бажати? Найчастіше так вигадливо спрацьовує почуття провини за недоданий дитині особистий час, який батьки так самозабутньо намагаються компенсувати дітям іграшками, їжею або новими гаджетами. Це й почуття сорому, спонукуване вічним запитанням "А що скажуть люди?" - адже якось незручно зажити слави поганих батьків, жадібних, безпомічних, жалюгідних перед проявом усемогутньої дитячої істерики. Ліпше відразу її погасити, а далі якось там розберемося. І простір дитини повниться непотрібними брязкальцями, неперетравленими враженнями, їжею і речами, з яких жодної користі й цінність яких вона навіть неспроможна оцінити. Все дістається сучасній дитині - варто їй лише пискнути. Щоб не заважала, замовкла і відчепилася. Терпіння в сучасному світі - майже раритет...
Дорослі, до слова, теж дедалі частіше втрачають здатність терпіти, не словом, а поведінкою вказуючи дітям шлях до "істини". Ми несамовито лаємо радянські черги й період суцільного дефіциту, який пізнала тоді кожна доросла людина. Але, звертаючи свої погляди до раціонального й упорядкованого Заходу, ми геть не помічаємо, що тільки пострадянські громадяни лізуть без черги на паспортний контроль в аеропортах, тільки наші пхаються з тацею ближче до каси в ресторанах швидкого харчування, тільки наші займають місце відразу в трьох чергах, "забивають" сидіння сумкою в залі очікування і за столиком у "Макдональдсі". Тільки ми метушимося й біжимо в ту чергу, яка рухається швидше. Тільки наші застеляють лежаки рушниками на всіх турецьких і єгипетських курортах о сьомій ранку, а потім сплять до одинадцятої… Чи можемо ми навчити дітей розумного терпіння?
Розмірена Європа вміє чекати. І їхні діти без напруги очікують замовлення в ресторані, майже непомітно й терпляче чекають своєї черги на підйомник, але ніхто з дорослих не робитиме зауваження чужій і своїй дитині, якщо вона, поки чекає, рухається, стрибає або співає, адже це природно і не має викликати напруження. Чекати - не означає сидіти тихо й непомітно. Чекати досить важко. Це - напруження, воно потребує виходу. Але вихід не в тому місці, де є негайне задоволення, а там, де ми можемо отримати задоволення від самого процесу очікування. Складно? Так! Але риси характеру не постійні й залежать від контексту, в якому перебуває маленька людина. Якщо дорослі демонструють терпіння й спокій, то й дитина вчиться цього, і сам дорослий тільки виграє: він майже завжди може допити каву, насолоджуючись моментом.
До речі, про насолоду моментом. Ще в минулому столітті Якоб Морено, засновник психодрами, запровадив поняття "тут і зараз", яке з успіхом підхопили гештальтисти на чолі з Фріцом Перлзом, зробивши його головним принципом гештальттерапії. Нині цей принцип застосовується також у клієнтцентрованій психотерапії і НЛП, він є основним для учасників психологічних тренінгів, і в чистому вигляді означав фокусування на тому, що відбувається саме в психотерапевтичному просторі, а не в житті.
Та нині під ним найчастіше розуміють фокусування уваги на теперішньому моменті, на тому, що відбувається в цю хвилину в цьому місці. "Насолоджуйся моментом - і буде тобі щастя!" - декларують неофіти від психології, уявляючи себе просунутими буддистами. Чи варто думати про майбутнє, коли світ прекрасний "тут і зараз" А от, повірте, варто! Саме ті, хто живе "тут і зараз", вирубують ліси, засмічують океани пластиком, марнотратно використовують воду й енергію. Думати про майбутнє нормально, це не скасовує сьогодення, а навіть понад те - наповнює його змістом.
Сумно, що цей чудовий принцип, який використовувався саме в процесі психотерапії, так перекрутила наша свідомість, що він перетворив життя багатьох батьків на чистісіньке пекло... І, замість жити й радіти, багато хто з них перетворюється на "задовольнителів" негайних бажань своїх дітей, та й власних, позбавляючи себе мрії і планів на майбутнє. І там, де важливо поміркувати, оцінити ризики й спланувати, багато хто намагається сформувати у свідомості хибну реальність, прив'язану до речей, їжі та відчуттів, які не насичують, а, скоріше, іще більше роз'ятрюють голод.
Адекватна людина завжди пам'ятає досвід минулого і націлена на майбутнє, адже погляд у майбутнє допомагає правильно зорієнтуватися в реальності. Якщо ми житимемо тільки тут і зараз, то ми житимем імпульсивно, а отже - робитимемо вчинки, про які потім пошкодуємо. Діяти за цим принципом хоча й заманливо, але часто не дає бажаного результату. Саме під його впливом люди влазять у борги, наплювацьки ставляться до свого здоров'я, нерозважно розлучаються, роблять спонтанні й непотрібні покупки. Немає нічого жахливого в тому, що нам хочеться подбати про своє майбутнє. Це не про запаси консервів у коморі, а про раціональне планування й розподіл ресурсів, особливо часу, головного й незамінного ресурсу. І цього маємо навчати дітей.
Дітям дедалі складніше й складніше себе контролювати і чекати, але природа все-таки заклала це вміння. Саме воно дозволяло нашим пращурам учити своїх малят полювати тихо сидячи в засідці, і чекати врожаю, зриваючи тільки дозрілі плоди… У тому, що діти не можуть чекати, часто винні ми - дорослі. При цьому психологи зовсім не вважають, що в дітей нескінченні запаси терпіння, і не розраховують на те, що малята, не пискнувши, висиджуватимуть симфонічні концерти й офіційні прийоми. Але коли йдеться про стандартне очікування, це має бути хоча б кілька хвилин. Однак навіть здатність почекати такий маленький проміжок часу радикально змінює життя батьків і оточуючих людей. Для цього треба виробити внутрішній ресурс, що дозволяє впоратися з негайними розчаруваннями. А це непросто зробити дитині, яку самі батьки весь час обманюють, підсуваючи їй неправильні послання про те, що ну от "якось потім", "скоро" або "зараз", зовсім не маючи під цим розуміння якогось конкретного часу.
Для того щоб навчити дитину очікувати, треба не засмічувати її свідомість неправильним поняттям "нескінченність". Маленька дитина не дуже може зрозуміти, що означає наше доросле "ніколи" або "коли-небудь". Наприклад, поняття "за рік" дітям трьох-п'яти років охопити доволі складно. І навіть "за місяць". Тому дуже важливо вчити очікувати, ґрунтуючись на невеликих проміжках часу і даючи підказки, які допомагають, наприклад, організувати вдома пісковий годинник або таймери зі звуковим сигналом.
Якщо запитання стосується покупок або потреби поїсти, важливо знайти усталені правила, які можуть полягати в тому, що ви, наприклад, купуватимете дитині іграшки раз на тиждень, або раз на місяць, або тільки на свята, список яких буде чітко позначено й регламентовано. Це не тільки навчить дитину правильно планувати час, а й дасть можливість планувати грошові витрати і акумулювати ресурси. Уміння накопичувати гроші в скарбничці - теж цілком про вміння чекати. Якщо запитання стосується їжі або очікування часу прибуття в поїздці, то не варто робити з часу гуму, а важливо чітко назвати час, показавши дитині на годиннику часову позначку.
До речі, дитині значно легше чекати, коли вона може спостерігати за процесом готування їжі або за рухом автомобіля в заторі, за допомогою, приміром, навігатора. Часто діти якраз хочуть спостерігати, і не треба їм цього забороняти, як роблять це чимало дорослих, намагаючись позбавити дитину підтримки. Особисто я в дитинстві займала чергу, запам'ятовувала "тітоньку" і стояла біля прилавка, спостерігаючи, як продавець зважує і відпускає товар. І час для мене пролітав майже непомітно. В умінні очікувати дуже допомагає режим дня, який у сучасних батьків давно не в пошані, бо все підкоряється їхнім власним ритмам, пов'язаним з їхніми власними спонтанними бажаннями й діями.
Нещодавно спростували так званий стенфордський зефірний експеримент, під час якого автор намагався довести, що діти, які вміють відмовитися від негайного задоволення заради більшої вигоди, також успішніші і досягають ліпших результатів у житті. У первісному вигляді, під час експерименту дітям пропонували одну цукерку, але якщо дитина погоджувалася почекати, то до цієї цукерки дитина могла отримати ще одну. Попервах вчені навіть довели, що здатність чекати задоволення була пов'язана з тим, що ці діти мали вищі інтелектуальні здібності.
Повторення цього експерименту зовсім недавно дало інший результат - здатність чекати ніяк не пов'язана з розумовими здібностями. Так, можливо це так і є, і в сучасних умовах від людини робота вимагає зовсім інших навичок і вмінь, які, можливо, й не пов'язані зі здатністю відкласти або очікувати задоволення. Але погодьтеся, з людьми, які вміють чекати, сімейне життя набагато комфортніше, з ними приємніше дружити, їм легше довірити свій секрет, адже вони зуміють зберегти його в таємниці, вони вселяють більше довіри й менше схильні до прокрастинації - відкладання справ на потім. І хай про що там говорять різні експерименти, але успіх все-таки приходить до тих, хто обирає непростий шлях дисципліни й терпіння замість легкого шляху задоволень і розваги.
Вибір, як виховувати дітей, робити вам, але дві цукерки завжди буде ліпше, ніж одна, як не крути. Та й отримувати задоволення можна не тільки від зефіру. Але якщо навчити дитину терпіння, у неї завжди буде шанс не кваплячись, із насолодою і задоволенням з'їсти обидві зефірки…