Цю статтю я хотіла б розпочати з подяки вчителям, яких зустріла на своєму шляху. Завдяки їм я полюбила школу і стан "учитися", вони мали терпіння і повагу до мене як особистості, змогли не зламати, розгледіти і допомогти, їхні душі були живими, уміли плакати й сміятися, співпереживати й виявляти своєчасну суворість.
Вони вважали мій успіх і своїм успіхом, приймали дітей "близько до серця" і були так близько, що можна було відчути їхній спокій, що неможливо було по-дитячому не закохатися, але ніколи не змушували страждати, бо вміли тактовно й тонко дотримуватися субординації. Не принижуючи, не нав'язуючи, не втрачаючи ні своєї, ні дитячої гідності. Вони були! І вони є! Упевнена, що й зараз серед сучасних учителів є чимало людей, відданих професії, і багатьох з них я знаю особисто.
Але, на жаль, у моїй практиці психолога дедалі більше й більше звернень від батьків "незручних дітей", які стали "незручними" виключно тому, що поруч з ними не виявилося людини, закоханої у свою професію, справжнього Вчителя.
Так боляче інколи чути історії, сповнені розпачу й образи: "Мене виганяють зі школи!". І, як на мій особистий і професійний погляд, парадокс полягає в тому, що діти, які потрапляють на прийом з подібними зверненнями, якраз заслуговують на те, щоб школа боролася за них, за їхню присутність, їхній інтелект. Але школа наполегливо просить залишити її, школі не потрібні "незручні діти". На жаль, найбільш затребуваними критеріями є: спокійна вдача, посидючість, виконання шкільних вимог, а не здатність мислити й ухвалювати рішення. "Незручних дітей" від вигнання зі школи не рятують ні розум, ні перемоги в олімпіадах, ні високий статус батьків. Бо "тиша й спокій у класі" - той дохлий кит, на якому тримається традиційна освіта, що забезпечує благопристойність і вмиротворення океану, пафосно іменованого "хороша школа". З дітьми, які не вписуються у регламент, ніхто не хоче і не буде панькатися - "нам за це не платять!".
А буває, платять. Тоді вчитель "намалює" оцінку, але опікуватися учнем і тягнути його однаково не буде. Чому? Та тому, що це каторжна робота, її треба любити, отримувати від неї задоволення, порівнянне із задоволенням, отримуваним від перших кроків власних дітей. Я знаю таких закоханих у свою справу людей, але їх катастрофічно мало! А дітей, які потрапляють під критерій "незручних", катастрофічно багато. Причому з кожним роком дедалі більше. І думати, що ця тенденція зміниться, - утопія.
Чому їх так багато? Хто вони, ці діти? На жаль, але кількість дітей, які потрапляють у школу вже з "діагнозом", зростає через кращу (порівняно з минулим століттям) поінформованість батьків. Це не говорить про те, що раніше дітей, наприклад, з дефіцитом уваги було менше, просто ніхто не намагався повісити на дитину ярлик. Діагноз сьогодні ставлять мало не в пологовому будинку, бо "складні пологи" - уже привід розуміти: надалі щось може піти не так. У багатьох батьків діагноз викликає суперечливу реакцію, небажання прийняти його виливається в нездатність з ним упоратися. І батьки роками нічого не роблять, а потім просто користуються діагнозом, виправдовуючи виниклі проблеми. Адже що, по суті, дає діагноз-ярлик? Можливість списати все на нього, не спробувати подолати, а саме списати. Погано пише? Таж у нього ж дисграфія! Не може швидко читати? У нього ж дислексія! Неуважний - синдром дефіциту уваги. Не може нормально спілкуватися з дітьми - аутист. І за таких глобальних можливостей Інтернету мало хто з учителів намагається зрозуміти, як із цим бути, що робити і як, зрештою, допомогти дитині із цим упоратися. Залякані батьки, почувши діагноз, переступають поріг школи в такому пригніченому стані, що їм, більше ніж дитині, потрібні допомога й підтримка, бо вчитель для таких батьків стає не другом, а каральним органом: "Ви винні! Не займалися! Прогаяли! Спадковість…".
Я знаю кілька родин, де діти досягли небувалих успіхів (при зовсім катастрофічних, з погляду медицини, діагнозах) тільки тому, що батьки не опустили рук. Бо їм стало мужності вчасно звернутися до фахівця, почути його рекомендації і не заплющувати очей на проблеми, а вирішувати їх.
Є ще одна категорія "незручних" дітей. Діти-бунтарі. Вони мають свою думку, йдуть проти часто абсурдних і нерозумних шкільних правил, не терплять несправедливості й байдужості. Вони можуть порушувати субординацію, за яку, зазвичай, невтомно борються вчителі; вони вчать тільки те, що вважають цікавим; а ще кажуть уголос незручну правду й готові захищати її навіть кулаками. Такі діти подолали свій страх або шукають способів подолати, але це часто не подобається дорослим. Адже залякана, принижена дитина зручна, легко піддається маніпуляціям, покірна. Та, на жаль, зовсім не критична, а отже, не здатна сприймати нову інформацію, яку намагаються вбити їй у голову.
Способи боротьби з бунтарями вчителі й адміністрація школи обирають досить жорсткі. Один з них - "праведний гнів батьків". Суть його можна сформулювати максимою римського сенату "поділяй і володарюй", бо найкращий метод управління розрізненою державою - розпалювання й використання ворожнечі між її частинами. Як правило, ініціатором такого "батьківського гніву" є сам учитель. Боячись обґрунтованих і реальних претензій особисто до нього, він особистими дзвінками і впливом на "довірених осіб" з числа особливо тривожних мам або батьківського комітету намагається розпалити між батьками ненависть, тонко розуміючи, на які страхи батьків можна натиснути. А страхів у мами школяра - греблю гати! Особливо якщо вона вже оснащена "діагнозом".
Друге джерело формування "праведного батьківського гніву" - сама перелякана мама, у якої, як їй здається, не найбільш успішна/слухняна/розумна дитина (потрібне підкреслити). Знемагаючи в тривозі, вона ініціює цькування будь-якої хоч трохи активної дитини, таємно сподіваючись, що такий сценарій дасть їй і її чаду змогу уникнути тієї ж долі. По суті, її внутрішнє гасло: чого боюся, те й намагаюся нав'язати іншим, а заодно подивлюся, як вони дають собі раду з проблемою, а отже, матиму сценарій, як діяти, коли що… Ця мама не розуміє одного: саме її дитина виявиться вигнаним з колективу "хуліганом". Така діалектика школи.
Другий метод профілактичної роботи з "незручними" - залякування виключенням на підставі "Статуту школи" або інших нормативних документів, яких найчастіше ніхто в очі не бачив. Рідко адміністрації шкіл мають сміливість ознайомити батьків і учнів зі Статутом. До речі, залякувати дітей виключенням зі школи - улюблений прийом багатьох учителів. Це батіг, що діє безпрограшно, причому як на дітей, так і батьків. Це якийсь глобальний вселенський страх жителів пострадянського простору, де школа вважалася еталоном соціальної адаптованості, а вступ у піонери й комсомол - його вершиною. Тут варто згадати - закон не допускає виключення дитини зі школи без надання їй альтернативної можливості навчатися. Такими можуть бути: районна школа за місцем проживання, домашнє навчання, в якому вам не можуть відмовити за наявності діагнозу, і екстернат як форма навчання поза школою. До речі, київські екстернат-школи переповнені! Думаю, не варто пояснювати, чому.
Є ще один спосіб позбутися такої дитини - повне ігнорування її як особистості. Якщо в такого учня адекватні батьки, вони самі заберуть його зі школи, де він є трієчником-невидимкою, особливо якщо дитина не без здібностей. Але терпіти байдужість - вище дитячих сил.
"Але ж є шкільний психолог!" - резонно скажете ви. Він може допомогти, розібратися, він же фахівець! На жаль, я знаю приклади, коли шкільні психологи просто виконували замовлення адміністрації на виключення дитини. Ці випадки поодинокі, але треба розуміти - шкільний психолог часто, на жаль, безсилий. Якщо погортати посадову інструкцію шкільного психолога, одним з пунктів у ній буде робота з педколективом, тобто безпосередньо з учителями. Запитайте вчителя, чи давно він був у психолога? Обговорював з ним особисті проблеми? Радився, що робити з тим чи іншим учнем? Чи знає він узагалі психолога в обличчя? Та він посміється в найкращому разі з вас, а в гіршому… А в гіршому скаже, що психолог у школі - це несерйозно, дівчинка недосвідчена, усе розповість директору, з нею ніхто не ділитиметься проблемами. І взагалі вона тут тимчасово. Та й вивчали ми цю психологію в педінституті, самі розберемося, не святі горщики ліплять. А шкода. Серед моїх колег, які працюють у школах, величезна кількість справжніх професіоналів.
У мене є безліч версій, чому вчителі часто такі байдужі. І, повірте, зарплата - не найвагоміший аргумент на користь байдужості. Мені здається, на самому початковому етапі, а саме в педагогічних вишах, зараз не дають у достатньому обсязі пропедевтики (правильного входження у професію). Коли майбутній педагог може усвідомити, у чому суть професії, де її межі, які якості необхідні для її опанування, що він отримує як нагороду, а що може безповоротно втратити. І, ймовірно, уже на цьому етапі людина мала б можливість змінити свою долю і долю сотень дітей, які зустрінуться їй на шляху, - боязких і бунтарів, добрих і скривджених, яких люблять і недолюблених. Адже фізика, біологія, математика і навіть психологія - це науки, а от педагогіка, безперечно, - дар Божий і мистецтво. Мистецтво бути Людиною.