Важко витягувати людей із ями минулого, не завжди в цьому є потреба, але дедалі частіше в кабінетах психологів усіх "конфесій" - від гештальтистів до психоаналітиків - з'являються дорослі діти, які сидять у батьківських гніздах, намертво прив'язані якірним ланцюгом обов'язку.
Той, хто вважає, що це не причина засмучуватися, ніколи не був пригнічений синівським чи дочірнім обов'язком, який зовсім не пов'язаний із відчуттям вдячності. Вдячність від початку штука неоднозначна, бо коли її чекати, то це і є не вдячність, а конкретний товарний обмін, а отже, цінність такої вдячності зводиться до нуля. Проте люди найчастіше віддають перевагу саме товарному обміну, навіть не замислюючись над тим, як легко й невимушено вони на нього погоджуються. А обмін же цей не був погоджений обома сторонами, оскільки одна з них - дитина, яку вже точно не запитували перед народженням, чи готова вона принести батькам на смертному одрі цю горезвісну склянку води.
Звісно, всі батьки потай мріють бути на старості в оточенні успішних дітей, які на перший поклик, подих, порух руки готові бути вдячними, догідливими, корисними. Так, далеко не кожен може ставитися до дитини, як до гостя в домі: виростити й відпустити. Але, слава Богу, світ здебільшого складається з цілком адекватних, дорослих, незалежних людей. І все-таки ціна питання досить висока, щоб завести розмову про обов'язок перед батьками та неврози, з ним пов'язані.
Спочатку трохи про історію питання. Якщо спробувати досліджувати традиційну сім'ю ще років 200-300 тому, то виявиться, що дитяче життя коштувало так дешево, що народити дитину "для себе" було просто життєвою необхідністю. До того ж інституту пенсії, практично, не існувало, і найнадійнішою "пенсією" на старості (а вона наставала значно раніше, ніж нинішній пенсійний вік) були діти, яких у сім'ї підростало семеро по лавках, для надійності. Загалом, слід віддати належне традиційному укладу, - обов'язки між дітьми були цілком розподілені. У казках, практично, всіх народів світу відбито ці рольові традиції: "Старший умный был детина, средний сын - и так и сяк, младший вовсе был дурак". Тобто так уже склалося, що старший (або найрозумніший) міг бути поза родиною, робити кар'єру, іти "в люди", середній і всі, хто після нього, - як карта ляже, але один із нащадків, зазвичай наймолодший, залишався в рідній домівці. Хоч як дивно, часто це був, за визначенням, "найдурніший", однак найласкавіший і найслухняніший син, такий син не мав прагнути зробити кар'єру, втекти з рідної домівки, оскільки з самого початку впоратися без батьків теж не міг. Він-то і був "пенсією" батькам. Йому належало згодом доглядати за ними, залишатися при них, піклуватися, якщо треба - добувати їм і собі хліб насущний. Хліб, який, у буквальному сенсі, міг бути ріллею й городом біля хати або крамницею та майстернею при батьківському домі. Якщо він одружувався, цю долю зобов'язана була розділити і його дружина. При високій народжуваності вибирати було неважко, і навіть рання дитяча смертність не дуже ламала такий уклад.
З появою пенсії як окремого інституту все істотно змінилося. До речі, соціологи часто саме наявністю пенсії пояснюють зниження народжуваності в Європі, адже який сенс ростити й годувати людину, щоб потім відпустити й не отримати дивідендів у вигляді турботи та якісного догляду. Такий догляд у цивілізованих країнах можна просто купити за гроші. А ростити дітей - це нелегка праця. У нашій же країні, де пенсія якісно не виправдовує очікувань і не покриває видатків, ситуація залишається колишньою, хоча дітей у сім'ях за останні 100 років поменшало в рази.
Ось зі зниженням народжуваності усе й набрало іншого вигляду. Цінність дитини, якій тепер доводиться давати раду всім завданням - бути і зовні, і всередині сім'ї, відійти, але встигати піклуватися, - зросла до межі невротичної залежності у батьків. Страх залишитися на старості без тієї-таки горезвісної склянки води став таким нав'язливим, що батьки в паніці почали шукати найнадійніші способи ввести дітей у протилежну залежність, і назву цьому придумали - "вдячність", хоча по суті це трепетно виплекане глибоке відчуття вини.
Над цим відчуттям вини батьки "трудяться" довго і вперто. Спочатку його краще виплекати в собі, інакше нічим буде ділитися. Особливо стараються мами, які вирішили виховати дитину самі, так би мовити - "для себе". Також працює формула "утримати чоловіка" або "забрати чоловіка з іншої сім'ї". Але навіть якщо утримати дитиною чоловіка не вдасться, то автоматично включається безвідмовна мантра "я сама тебе виростила, все для тебе робила, жила тільки заради тебе" і додаткова мантра - "всі чоловіки сволочі", яка надає особливого ореолу страждання образові жінки. Чи сумнівається хто, що це все так довго і вперто транслюється дитині, що та просто зобов'язана відчути вину за своє недоречне народження, і єдине, чим вона може спокутувати цю вину, - то тільки синівською (дочірньою) любов'ю, відданістю та цілодобовою присутністю десь поблизу.
Трапляється, що спочатку поява рятівної дитини справді об'єднує батьків у пориві виростити та виховати. Але й тут є підводні рифи. Виявляється, що, не маючи жодних інших об'єднавчих начал, крім дитини, чоловік і жінка настільки остерігаються втратити цей спільний знаменник, що теж не відпускають оперене чадо, бо без нього така сім'я не має вже нічого спільного. Цей феномен називають синдромом спорожнілого гнізда, коли після полишення дорослими дітьми рідної домівки батьківська сім'я розпадається. По суті, це завжди відбувається в сім'ях, де шлюб від початку був мезальянсом, де чоловік і дружина - люди з абсолютно різних за рівнем інтелектуального розвитку та матеріального статку родин, із різними традиціями, поглядами на життя й дозвілля. І надзавданням у такій сім'ї стає залишити дитину недорослою, домашньою, слабкою та покірною, аби вона в такому вигляді могла стати гарантією того, що старість батьків не буде самотньою.
Такі сім'ї опиняються в кабінеті психолога, як правило, не з власної волі. Зазвичай їх "приводять за руку" стурбовані родичі, знайомі, друзі. Весь цей розклад добре бачить розумна людина збоку, а ось зсередини такі стосунки для всіх розцінюються як благоговійна любов до батьків, що по суті ну ніяк не може ганитися суспільством, а, швидше, буває предметом заздрощів: "Ось у Петрівни син який турботливий - усе при мамі, усе в дім, усе в дім! А мій телепень як одружився, так і дорогу додому забув! Невдячний!".
Що ж дозволяє утримувати біля себе дитину, яка підросла, але не залишила батьківську домівку?
Безпорадність. З раннього дитинства дитині послідовно навіюють, що вона нічого не може зробити й домогтися сама, що вона безпорадна, нікому, крім батьків, не потрібна і, взагалі, сама зі своїм життям не впорається. Все, від зав'язування шнурків і до вибору професії, краще зроблять за неї батьки, а її завдання - підкоритися волі тих, хто знає, як для неї краще. Улюблена батьківська забава - перебільшення небезпеки оточення та гіперболізація проблем соціалізації.
Якщо і в підлітковому віці дитині не вдалося збунтуватися, пройти свій шлях ініціації й перекусити жорстку пуповину, то далі шансів на самостійність у неї буде все менше. Траплялися в моїй практиці й дорослі "підлітки", але такий запізнілий бунт - те саме що вітрянка у 30 років: проходить тяжко і з наслідками, та й бунт має досить непривабливий вигляд, - дивакуваті дорослі хоча й досягають соціальних вершин, але не надто часто.
Відчуття вини. Вина - наріжний камінь кожного "матусиного синочка", незалежно від статі. Вина буває спрямована по-різному. Наприклад, вина за свою недоречність, хворобливість, незграбність, дурість і, як наслідок, за незручність, завдану батькам своїм існуванням, зовнішнім виглядом, хворобою. Але є й вина за те, що хворіють і страждають самі батьки, при цьому навіюючи дитині, що, мовляв, якби не вона, то життя склалося б інакше. Скільки в кабінетах психологів дітей, які беруть на себе непосильну ношу відповідальності за батьківські розлучення та нереалізовані долі!
Страх. Налякати дитину - простіше простого. А наляканою керуй, як хочеш: хочеш - ще лякай, хочеш - захищай і стань героєм-рятівником. Тоді тобі ціни не буде як батькові. І так же ж може тривати вічно, тільки страхи встигай змінювати, як одяг, відповідно до віку та доречності психологічних захистів. Тотальний страх зазвичай пригнічує інтелект, отже і мислити дитина перестане, і шляхів виходу з цього тупика не знайде. Хай боїться, наприклад, що мама піде, помре, в дитбудинок віддасть... Куди вона така від матері подінеться?
Арсенал засобів можна й розширити, але цих трьох китів цілком вистачить для підтримування в батьках упевненості, що склянка води під кінець життя їм забезпечена.
Тут слід, мабуть, розповісти, як із цим упоратися й що робити, аби уникнути таких життєвих сценаріїв. Але в мене, повірте, немає готових рецептів. Для будь-якої сепарації потрібні сили - як батькам, так і дитині. На жаль, дитині з самого початку не дано зрозуміти, що сепарація - це її особисте завдання, і те, як вона з ним упорається, й визначить її здатність до особистого щастя.
Ми будемо любити батьків на відстані і приходити в рідну домівку у хвилини радості, щоб поділитися нею, і у хвилини смутку, щоб розділити його. Ми будемо поруч, але не разом, тому що разом - це вже для інших стосунків. Ми забудемо всі кривди, скандали й непорозуміння. Ми будемо пишатися ними, а вони - нами. Ми будемо. Але не разом. Дозвольте своїм дітям бути щасливими по-своєму, дорогі батьки, навіть якщо вам здається, що це зовсім не те щастя, яке щастя.
Так, дуже хочеться вірити в те, що й наші діти будуть нам вдячні за подаровані їм життя, турботу і любов. Але процеси розгортаються в часі, і час саме дає нам розуміння того, що ми можемо передати цю естафету любові та вдячності тільки далі, своїм дітям, а не повертати назад. Інакше б людство давно загинуло. І якщо ми здатні з повагою ставитися до батьків та до їхньої старості, то це виключно тому, що в нас є діти, які нічого нам не винні.