ПРО ВИХОВАННЯ СПРАВЖНІХ ЧОЛОВІКІВ І ЖІНОК
Так улаштований світ, що кожен з нас мріє зустріти в житті "справжнього чоловіка" або "справжню жінку", між іншим, маючи на увазі, що самі ми саме такими і є. На жаль, найчастіше настає розчарування: в житті "справжні" виявляються зовсім не такими, якими ми малювали їх у своїй уяві. Ба більше, риси, які ми ототожнювали з рисами справжніх чоловіків і жінок виявляються зовсім не тими, хибними. Виявляється, треба "звірити поняття", а самі поняття про тих, хто повинен бути поруч, закладено в нас задовго до віку пубертату, коли виникає усвідомлена необхідність близькості. Ці матриці свідомості з власної волі чи мимохіть передали нам разом зі своїм досвідом наші батьки. І що більше їм не вдалося відбутись у своїй чоловічій чи жіночій ідентичності, то настирливіше їхнє прагнення прищепити дітям своє бачення "мужності" й "жіночності".
"Я зроблю з неї справжню жінку", "він у мене буде справжнім чоловіком", повідомляють світу турботливі тато або мама, абсолютно не маючи уявлення, про те, що, власне, це таке і якими виховними засобами вони збираються цього домогтися.
Сучасна культура гендерної рівності спотворила багато понять статевої ідентичності. Добре це чи погано, можливо, покаже час, але на сьогодні ми вже маємо проміжні результати - абсолютно стерто багато понять, наприклад чуттєвість, здатність до компромісу, наполегливість, енергійність. Слово "самодостатня" стало приводом для жіночої гордості, адже жінки вже давно втягнуті в конкуренцію з чоловіками. А критерієм виміру чоловічого его є словосполучення "людина, що відбулася".
Зазначимо, що навіть зовнішність уже тривалий час не є ідентифікатором статі - дівчина-хлопець іще недавно підморгувала нам з рекламних роликів, зі світових подіумів та й просто в метро. Юнаки стали зовні жіночнішими, метросексуал посів місце в дівочих мріях. Але пік унісексу пішов на спад - у моду знову ввійшли пишні жіночі форми і чоловіки з бородою, яких називають ламберсексуалами, нагадуючи про мужніх небагатослівних лісорубів і ковалів.
Глянцеві журнали у свою чергу нав'язують нам певні стереотипи:
"12 способів виглядати як справжній мачо", "25 принципів справжньої жінки", "Як привабити...?", "Де шукати...?"
Як за таких початкових даних виховати дітей справжніми чоловіками й жінками? Чого ми чекаємо від них, і чого вони чекатимуть одне від одного? Чи будуть вони щасливими? А чи щасливі ми?..
Уперше ми нав'язуємо дітям свої стереотипи ще при народженні, за допомогою рожевої або блакитної стрічки, повзунків, чепчика. Далі ми купуємо їм іграшки відповідно до статі: хлопчикам - машинки, дівчаткам - ляльки. І в жодному разі не переплутати! "Як, ваш хлопчик грається ляльками? Негайно заборонити! Що подумають люди!","Ваша Марійка ганяє м'яча на стадіоні? Який жах! Вона ж дівчинка!" - батьківські рамки суворі й цілком передбачувані.
Звичайний дитячий майданчик у міському парку - просто джерело батьківських настанов: "чоловіки не плачуть" (чоловікові років чотири!) і тут-таки - "не лізь туди, там високо" (а куди тепер подіти чоловіка?); "поступися, ти ж дівчинка!" і тут-таки - "ну що ти бігаєш за ним хвостиком". Батьки суперечливі, але передбачувані, тривожні, але занадто впевнені у своїй правоті, часом занадто схематичні, але їхні правила й настанови і їм самим не дуже зрозумілі. Запитайте маму п'ятирічного малюка - чому чоловіки не плачуть? Не відповість. Так заведено... Ким? Коли?
У всьому винні батьки? Наші батьки виросли і сформувалися як особистості в той час, коли в радянській державі головною цінністю була функціональність. Від людини вимагалося своєчасно зайняти свою нішу у справі "будівництва світлого майбутнього", де будь-які емоції були скоріше вадою: плаче - заспокоїти, буйного - ізолювати, лідерство - приборкати або спрямувати, але в потрібне русло. Тому гендерні стереотипи склалися доволі прості: чоловік - біля верстата, жінка - на кухні. Сучасна дійсність зовсім інакша - людина отримала право самостійно обирати свій шлях, але водночас - і можливість сумніватися, помилятися, змінювати свої вподобання. І практично виховані батьками на свій розсуд, ми почали або робити все з точністю до навпаки, або, прагнучи ілюзорної стабільності, йдемо слід у слід за нашими мамами і татами, вбираючи їхні страхи і тривоги. Звідси й з'являється наше відчуття ніяковості за невідповідність нашого чада тому, чого нібито чекає від нас суспільство в особі бабусь, консьєржок і тих, хто мається на увазі під "що скажуть люди". Навіть якщо цілком сучасні начитані батьки здатні все поміняти в цих настановах, то вони досягають у цьому інших крайнощів - повного заперечення того, що було важливим для попереднього покоління. Звідси надмірне прагнення раннього розвитку дитини, формування в неї лідерських рис, можливо абсолютно чужих її темпераменту, прагнення дати якомога більше знань, що не відповідають віку. І покоління сучасних 30–40-річних, яке ще пам'ятає, що таке "піонерська дружина імені Марата Казея", виросло немислимо суперечливими батьками. Та попри це, всі вони хочуть своїм дітям кращого, щоб вони виросли справжніми чоловіками й жінками і, звісно ж, зустріли теж виключно справжніх.
Розберемося з настановами, які реально змінюють наші гендерні ролі, і зрозуміємо, в який бік.
"Чоловіки не плачуть". Напевно, немає на пострадянських теренах хлопчика, який хоч раз не чув подібного твердження. Але, по суті, плач - це перший засіб немовляти повідомити про свій дискомфорт, домогтися задоволення своїх потреб у їжі, сні, втішанні, спілкуванні. Заборонити немовляті плакати практично неможливо! Залежно від реакції батьків малюк починає пристосовувати свій плач за висотою тону й інтенсивністю, усвідомлюючи, як він впливає на швидкість задоволення його потреб. Тобто саме реакція батьків на його потреби впливає на формування характеру малюка і керування батьками за допомогою плачу. І це аж ніяк не залежить від статі дитини. Але в той момент, коли ми під слушним приводом забороняємо хлопчикові плакати, ми наче скасовуємо його право на почуття, на задоволення його потреб. У результаті ми вже отримали покоління чоловіків, які не плачуть, але й не відчувають! І єдиною можливою реакцією дорослого чоловіка на плач тепер є втеча. При цьому, якщо запитати маму, яка забороняє хлоп'яті плакати, який її ідеал чоловіка, вона назве, серед іншого: чуйний, турботливий, який розуміє. Але ж хлопчик, якого батьки вміли заспокоїти в періоди стресу, виросте чоловіком, здатним упоратися як із власними емоціями, так і з емоціями своїх близьких.
Наші мудрі прабабусі заплаканій дитині казали зовсім інше: поплач, дитинко, легше буде! Адже людський смуток, образа, розчарування, які закінчуються сльозами, - минають. Сльози - підсумок, розрядка і навіть спосіб заспокоїтися. Але головне - спосіб відчувати, а отже, повноцінно жити.
А якщо вже так важливо, щоб син не плакав, то пам'ятайте, що рідко плачуть ті хлопчики, яких батьки у важкій ситуації навчили діяти, а плачуть ті діти, які не знають, що робити.
"Не проявляй агресії". Найчастіше така настанова звучить як "дівчатка не б'ються" переважно як застереження дівчаткам про неприпустиму для них поведінку, однак і агресія хлопчиків дуже лякає дорослих. Парадоксально, що в більшості сімей, де агресія дитини вважається моветоном, агресія щодо дитини вважається нормою: дитину просто б'ють за провини. Мусимо враховувати, що наші думки, дії, самосприйняття, способи реалізації почуттів якраз і є продуктом того, як до нас у дитинстві ставилися батьки, як реагували на нас. А чим є побиття дитини, якщо не реалізацією батьківської агресії? Саме так батько повідомляє дитині й оточуючим, що він не може впоратися зі своїми почуттями, що він вичерпав усі способи неагресивного впливу. Ось і приклад дитині: не знаєш, що з тобою відбувається - бий! Набагато важливіше і значно правильніше було би повідомляти дитині про свої почуття, а агресію переформатувати, наприклад, у гру в футбол. М'яч чудово витримує будь-яку агресію, при цьому навіть поліпшує свої якості - далеко летить і стрибає. Забороняти бійки й суперечки між хлопцями в ім'я принципу ненасильства - означає придушувати їхні природні потреби. Часто настанова на заборону агресії іде слідом за забороною на сльози і почуття, а результат буває дуже сумний - усі заборонені почуття проявляються соматично, і дитина починає хворіти.
Уже значно меншою мірою, ніж раніше, але все-таки ще працює настанова "хлопчикам - машинки, дівчаткам - ляльки". Гра - важливий ресурс для розвитку й пізнання життя, а сюжетно-рольова гра - це можливість програти взаємини, життєві ролі й сценарії. Доньки-матері - це для всіх, утім, як і конструктори. Часто діти підсвідомо використовують гру із терапевтичною метою, відчуваючи потребу саме в тих іграх та іграшках, які принесуть їм максимальну користь. Не варто йти на повідку у стереотипів. Дозвольте дітям мати арсенал іграшок, які дають їм змогу побувати в будь-якій допустимій для них ролі. Наприклад, гра у війну допомагає маленькому хлопчикові розрядити накопичену енергію, у грі він розвивається фізично, вчиться регулювати свою силу, взаємодіяти з іншими людьми. Дівчатка в іграх вчаться стосункам та співпереживати, розуміти стан іншого.
"Будь лідером". Велика кількість курсів і тренінгів лідерства, у тому числі й для дітей, у даний історичний момент свідчить про те, що ця якість вважається досить затребуваною і навіть культивується. Але, на жаль, часто не враховується психофізіологія особистості, що відіграє величезну роль у тому, наскільки комфортно людина почуватиметься в ролі лідера. Невідповідність таких можливостей призводить до фрустрації, а в подальшому і до депресій. Дитина ще більше схильна до розчарувань через нестійкість розуміння своїх потреб. До того ж лідерські нахили у хлопчиків і дівчаток розвиваються за різними схемами і в різні періоди. А ми їх усіх заганяємо в необхідність бути лідерами. І ось виросли й зустрілися вже у своїй сім'ї двоє таких нереалізованих лідерів... Фінал зрозумілий.
Ще одна, часто суто материнська настанова звучить як "ти мій мужчина" і покладає на хлопчика непосильний тягар відповідальності, змінює його світосприйняття, нинішні й майбутні стосунки з жінками. Взагалі ідея "виховати чоловіка для себе" згубна як для хлопчика - майбутнього чоловіка, так і для матері. Мати, як правило, при такому розкладі ставить хрест на своїх особистих і сексуальних стосунках із чоловіками - у неї вже є "ідеальний варіант": вона виховає сина за міфічним зразком досконалого чоловіка, що існує лише в її уяві. А в хлопчика проблема "едіпового комплексу" буде практично вічною, якщо йому забракне власних душевних сил для подолання цієї деструктивної материнської любові. Стосунки з іншими жінками в такого "ідеального чоловіка" часто від початку приречені, оскільки він або підсвідомо шукає точну копію мами, або нав'язливо уникає всіх, хто на неї схожий. Варіант "ти моя жінка" в устах батька теж можливий, але зустрічається значно рідше.
А як правильно? Важливо розуміти, що еталоном чоловічої поведінки для хлопчика є батько або особа, яка його замінює. Він намагатиметься наслідувати його поведінку, звички, захоплення. Якщо батько відкриває перед мамою двері, подає їй руку, то ймовірність того, що так само чинитиме син, досить велика, за умови, що батько для дитини залишається авторитетом. Дівчинка також дізнається про те, як із нею повинні поводитися хлопчики, а в подальшому чоловіки, з поведінки власного батька. Те саме з жіночою поведінкою. Дівчинка копіює материнське, а хлопчик дізнається, як має поводитися жінка. Але якщо в сім'ї батько б'є матір і дітей, то й син, найімовірніше, теж вдаватиметься до насильства, а жінка, яка виросла з дочки, перейме настанову терпіти побої.
Важливо передати дітям спільні для всіх людей цінності, заборони, норми поведінки й стосунків між людьми, які становлять основу життя в будь-якому суспільстві: повага до себе та інших, вміння робити вибір і нести відповідальність за нього. Ці життєві цінності не мають гендерних особливостей.
Хай якими є наші наміри й уявлення про рівність статей, ми поводимося з хлопчиком і дівчинкою по-різному, інтуїтивно відчуваючи, що їхня психіка різниться. Поступово дитина вчиться розуміти, а потім і передбачати реакцію батьків і прагне якомога повніше відповідати їхнім уявленням про те, як чинити в тій чи іншій ситуації. І все ж зводити нашу гендерну ідентичність до виховання буде, мабуть, помилкою. Доводиться визнати, що властива тій чи іншій статі поведінка має біологічну основу, хоча соціальні чинники можуть істотно на неї вплинути. Це зовсім не привід недооцінювати важливість виховання. Природа закладає фундамент, змінити який ми, вочевидь, не можемо. Але ми можемо побудувати взаємини з дитиною так, щоб ті, хто зустріне наших дорослих дітей, сказали нам, що вони - справжні!