Законодавство захищає жертв фізичного насильства, та що робити, коли синці й шрами непомітні, а емоційне насильство вже стає нестерпним?
Відповідальність за цей вид насильства визначено статтею 173-2 АК України "Вчинення домашнього насильства". У статті визначено три види насильства: фізичне, психологічне й економічне. На жаль, чіткого визначення емоційного насильства у ній не дано, однак там є про завдавання фізичної шкоди без видимих слідів і про приниження честі та гідності людини як можливі види насильства.
До психологічного насильства належать: приниження, образа, залякування, маніпуляції, а також газлайтинг, метою якого є формування в жертви невпевненості у власному психічному здоров'ї. Я б розширила список і додала також ігнорування. Деколи це набагато болючіше, ніж удар по обличчю чи відкрита образа.
Згідно з моєю робочою статистикою, кожен другий є або був жертвою емоційного насильства в сім'ї, школі чи на роботі. Стикаючись із цією темою раз по раз, я провела невелике дослідження, визначивши основні ознаки насильства в сім'ї; способи зарадити собі, що їх використовують жертви; способи виходу з такої форми психологічної гри.
За якими ознаками можна зрозуміти, що ви або ваша близька людина стала жертвою емоційного насильства?
Словесні образи й принизливе ставлення - пряме нехтування, використання нецензурної лексики, звинувачення в стилі "це ти мене доводиш до такого стану" - все це свідчить про те, що вчиняється психологічне насильство. На превеликий жаль для всіх психологів, перше, що каже жертва насильства, - "у багатьох так". Справді, наше психологічно безграмотне населення поголовно живе з психологічним та/або фізичним насильством у сім'ях. Проте якщо так відбувається навколо - це не означає, що це норма. Це не норма, і з цим можна впоратися.
Власницьке ставлення. Якщо партнер, один з батьків або навіть доросла дитина вирішує, що іншій людині цілком достатньо спілкування з ним/нею, - це привід замислитися. У будь-яких, навіть найтепліших і найближчих стосунках має бути спільний простір "Ми" й особистий простір "Я". Якщо людина позбавляє партнера цього особистого простору, йдеться про насильство - не про нормальне бажання проводити час разом, а про примусову ізоляцію одного партнера іншим. Аж до фізичного позбавлення можливості виходити з дому й зустрічатися з іншими людьми.
Постійне відчуття страху. Це водночас і страх перед насильником, і панічний жах через те, що можеш залишитися сам. Це своєрідна залежність. У здорових стосунках немає постійного відчуття страху, оскільки є довіра. У токсичних стосунках з емоційним насильством одразу видно, хто жертва. Жертва нічого не каже, поки їй не дозволять, перед кожною фразою позирає на насильника і здебільшого відводить погляд.
Гра в трикутник Карпмана. Я писала про цю гру в інших статтях. Якщо коротко, то це почергова зміна у взаємодії трьох ролей - Переслідувача (Насильника), Рятівника і Жертви. Кожна роль має власне послання ("я ОК, ти не ОК", "я не ОК, ти ОК"). Також кожен гравець має приховану вигоду, що часто полягає у відмові від відповідальності за стосунки та перекладанні її на партнера. Біда в тім, що це не працює. Ніхто в такій грі не готовий узяти на себе відповідальність. А грою такий формат називається з тієї причини, що кожен не контактує з реальністю і зрештою отримує "виграш" у вигляді передбачуваного неприємного відчуття.
Емоційні маніпуляції. Приміром, демонстративне мовчання, ігнорування або агресія у відповідь на незручну поведінку. Сенс маніпуляції - дотиснути іншого за допомогою почуття вини або сорому. Якщо в стосунках ви відчуваєте провину за геть усе - швидше за все, ви виправдовуєте очікування маніпулятора. Так і задумано. Найболючіше переживання - через образу й ігнорування. Мовчання іншої людини - безмежний простір для негативних фантазій. І жертва емоційного насильства використовує це неоране поле, щоб засіяти його самобичуванням і пошуком відповіді на запитання "що зі мною не так?" У результаті жертва не може впоратися з почуттям провини і вибачається.
Знецінення - це свідоме приниження іншої людини. Фактично це "множення на нуль" словами і ставленням. Це може бути пряме знецінення ("ти нікчема, кому ти такий потрібен") або непряме (дошкульні саркастичні зауваження, демонстративна зневага). Інший бік медалі - жертва почувається нікчемою навіть без приниження з боку партнера. Особливо якщо до цих конкретних стосунків такого відчуття не було.
Такими я бачу явні ознаки емоційного насильства. Причому моя особиста статистика засвідчує, що насильниками є рівною мірою і чоловіки, і жінки.
Що я маю на увазі під способами зарадити собі? Це те, як жертва насильства вмовляє себе залишатися в стосунках і терпіти насильство. Далеко не кожна жертва здатна зупинити насильство на свою адресу чи навіть усвідомити його. Проте якось виживати в цій ситуації примудряється більшість.
Заперечення - це зручний захисний механізм психіки, що полягає в несвідомому запереченні того, що відбувається. "Ні, у нашій сім'ї все добре. Нічого такого немає". Ось що я чую від людей, які приходять з почуттям провини, самобичуванням і навіть із синцями.
Почуття провини - ефективний спосіб контролювати ситуацію. Якщо небезпека близько і партнер є насильником - жертва починає відчувати провину. Це спроба переконати себе в тому, що "якщо я поводитимуся краще/смачніше готуватиму/не сперечатимуся - у нього/неї не буде підстав мене принижувати". Насправді після таких спроб нічого не змінюється. Почуття провини - це соціально вироблений спосіб залишатися в контакті з важливими й небезпечними людьми. Це далеко не завжди показник реальної провини.
"Він/вона просто дуже мене любить", - це кажуть собі жінки й чоловіки, які стикаються з таким видом емоційної маніпуляції, як патологічні ревнощі. Надмірний контроль і ревнощі - це свідчення страху й тривоги насильника, який має егоцентричний характер. Легко переконати себе, що "вона просто переживає" або "він так мене цінує". Проте річ часто не в цьому.
"Але ж він буває таким добрим", а далі йде щось на зразок "поки не вип'є", "коли я не затримуюся на роботі". Ці епізоди "доброти" так контрастують зі знеціненням і жорстокістю, що просто не можуть не породжувати надію на те, що все буде добре. І так раз по раз. Це найчастіша причина продовження стосунків. Однак непостійність - явна ознака чогось нездорового. У всіх бувають погані дні. Проте чорно-білий контраст - це явно занадто.
Пропоную вам схему аналізу й відпрацювання, яку ми з клієнтами регулярно практикуємо на сеансах психотерапії.
Усвідомлення факту насильства. Для цього я пропоную клієнтам список ознак емоційного насильства (багато з них я виклала вище) і обговорення кожного пункту в контексті наявних стосунків. Зазвичай на цій стадії клієнт проходить усі етапи переживання втрати - шок, заперечення, торги, гнів, депресію і прийняття. Причому досить швидко. У цей час присутність фахівця дуже бажана. Важливо, щоб був хтось, хто міг би надати сенсу тому, що відбувається, і витримати будь-які емоційні реакції.
Аналіз ігор у стосунках. Одну з форм гри я описала вище - трикутник Карпмана. Та загалом ігри бувають різні. Це взаємодія без контакту з тим, що відбувається тут і тепер. Тобто в контакті з фантазіями. Що треба зрозуміти про ігри? Насамперед - ігри бувають трьох ступенів складності. Перший - це коли вам просто некомфортно, другий - коли ви не можете самотужки опанувати свої почуття і ділитеся тим, що відбувається, і третя - коли ігри становлять загрозу для вашого психічного або фізичного здоров'я.
Ще один важливий момент - у будь-якій грі ви проходите певні стадії: гачок (приховане послання, часто неусвідомлене, у взаємодії), клювання (внутрішня реакція іншого учасника на приховане послання), реакція (конкретні дії з боку того, кого запрошують до гри), перемикання (провокатор, який закинув гачок, реагує негативно), збентеження (чому це знову зі мною сталося?), розплата (негативні відчуття в обох). Розуміння наявності й процесу гри допомагає зрозуміти, що й де пішло не так. Іноді цього достатньо, щоб зупинити гру. Ще два способи припинення гри: прояв гри й усвідомлена гра.
Усвідомлення власної ролі в грі та вихід у свідому поведінку. Якщо ви усвідомите себе в ролі Жертви, наприклад зрозумієте власну вигоду від цієї пасивної позиції й свідомо включитеся як доросла людина (називатимете речі своїми іменами, ставитимете кордони, звертатиметеся по допомогу) - гра припиниться.
Вибір. Найскладніше - зробити вибір. Нечасто, але трапляється так, що насильник усвідомлює те, що відбувається, повною мірою, і здатен вчинити по-іншому. Він теж тоді виходить у позицію дорослої людини і за допомогою фахівців навчається нових способів взаємодії. Але на це потрібен час, і корисно на цей період брати паузу в стосунках. Однак вибір залишається: намагатися зберегти стосунки або вийти з них.
Робота над собою. Хай там як, але ви не просто так потрапили в стосунки, де є емоційне насильство. І, швидше за все, щось подібне ви переживаєте не вперше. Це означає, що є глибока неусвідомлена внутрішня проблема, і ви обираєте стосунки з емоційними аб'юзерами. Із цим треба розібратися, аби подібний досвід не став довічним.
Коли в парі, дружній чи романтичній, є двоє свідомих дорослих - емоційне насильство неможливе. Ми входимо в такі стосунки з людьми, щоб укотре спробувати виправити несправність, яка виникла в стосунках із найпершим аб'юзером. Це замкнуте коло, і вихід із нього - аналіз і опрацювання первинного конфлікту всередині. Доки несправність існує - важливо набратися сміливості й звертатися по допомогу, виходити з небезпечної ситуації, і найголовніше - не потрапляти в неї знову.