Коли я згадую своє дитинство, то в голові спливають різні способи-символи, які в пам'яті вже ніколи не зітруться, бо стали практично символами епохи.
Символ крутої музики - бобінний магнітофон мого сусіда, на якому я вперше почула Висоцького, Pink Floyd, Led Zeppelin і Scorpions. Символ домашнього комфорту й достатку - настінний килим і кришталь у серванті. Символ "шари" - автомат із газованою водою. А от символом самостійності дитини став ключ на шиї, який особисто в мене був і знаменував те, що я була дитиною відповідальною.
Саме поява ключа на шиї ставала для тинейджера мого дитинства важливим кроком до дорослості, тим ініціювальним елементом, що майже автоматично вмикав відповідальність і гордість за довіру. Ця довіра, звичайно ж, супроводжувалася довгим батьківським інструктуванням, що і як із цим ключем робити можна, а що суворо заборонено. Адже попри очевидність і товщину мотузки, ключ усе ж таки треба було ховати навіть перевдягаючись на фізкультуру, щоб недоброзичливці не побачили його і не здогадалися, що ти буваєш вдома сама. І я ховала його під майкою, як комуніст натільний хрест. Крахом батьківської довіри була втрата цього ключа, що зі мною траплялося двічі. Для заможніших сімей втрата ключа супроводжувалася зміною замків і серйозним покаранням. Мені це сходило з рук. І я пишалася ключем на шиї...
Символом сучасних дітей, найімовірніше, стане смартфон, який разом із залежністю від Мережі приніс із собою й іншу - залежність від наявності постійного зв'язку з батьками й можливість для них моніторити геолокацію дитини. Невидимою пуповиною тягнеться до мобільного телефона наших дітей сигнал від телефона їхніх батьків. І, не дай Боже, телефон дитини виявиться розрядженим або вимкненим! Усі пошукові служби буде піднято по тривозі, й усе це надовго стане точкою недовіри, символом тривоги, жахом батьківських снів. Навіть страшно подумати, що в моєму дитинстві сигнал був значно гучнішим, і лунав він для всього двору: "Катю, додому!" І спробуй не виконати - свідків повен двір: нагадають, повторять, присоромлять.
Та батьки в житті дітей присутні не тільки незримо, вони буквально проростають своїм корінням у школу - блукають навколо, організовують тусовки, вайбер-групи, заполоняють собою шкільні кафе, не даючи дитині навіть у стінах школи відірватися від батьківського контролю і побути хоч недовго самостійною. Батьки стежать за дітьми в соцмережах, моніторять Інстаграм, досліджують дитячі смартфони й планшети, надівають їм годинники з прослуховуванням. Це ненадовго заспокоює дорослих, але ніяк не сприяє ані самостійності, ані довірі, ані вмінню приймати незалежні рішення. Водночас, перебуваючи поруч із дітьми, батьки практично ними не цікавляться, і їх стабілізує тільки фізична присутність дитини в полі зору, без особистої участі в її вихованні й розвитку в цей момент. А батьківська роль часто зводиться тільки до потреби нагодувати й одягти. Діти це відчувають і намагаються збентежити батьків, зникаючи або свідомо провокуючи на тривогу. Практично це єдина для них можливість зберегти фокус батьківської уваги на собі.
Часто зустрічається потуральна, суперечлива модель виховання, коли дитині нібито дозволено бути самостійною, але за будь-які "неправильні" дії її суворо карають, виключаючи для неї право на помилку. Вседозволеність теж не сприяє самостійності - коли дитині дозволено все, це не дає їй розуміння правил і меж, що є основою безпеки.
Можливо, сучасним дітям не надто вдається самостійність, адже в них практично не залишилося часу для безконтрольного спілкування, своєрідної гри з сірниками. Вони вже не стрибають з дахів гаражів, не ловлять жаб і не роблять секретиків зі скельцем. Вони живуть під камерами й мікрофонами їхніх тривожних батьків. Вони не вміють напружуватися, щоб не втратити пильності, але вони й не можуть розслабитися, бо весь час перебувають під наглядом. Не позаздриш ні їм, ні їхнім стривоженим батькам.
Я впевнена в тому, і завжди стверджуватиму, що набагато правильніше й надійніше навчити дитину правил безпеки, ніж обвішати її гаджетами-шпигунами, які досвідчений шахрай зніме з дитини за п'ять хвилин. Тільки дитина, яка точно розуміє, що люди діляться на своїх і чужих, що дорослим можна й треба відмовляти, не виконуючи їхніх "дивних" прохань, що не всі дорослі бажають дітям добра, справді має шанс стати самостійною, а відтак не бути обманутою і не зазнати насильства.
Я нещодавно намагалася провести невелике дослідження, результати якого мене дуже розчарували. Я просила дітей ударити мене по руці. Приблизно половина дітей слухняно била мене по руці, іноді навіть досить боляче, не переймаючись доцільністю мого прохання, діючи за принципом: "Усе, що каже дорослий, - істина". Але мене потішила та половина, яка слушно запитувала: "Навіщо?" Адже саме з цього запитання починається критичне мислення, саме це запитання робить дитину з погляду дорослих незручною і неслухняною. Але саме це запитання може убезпечити дитину від того, щоб стати керованим знаряддям у руках не надто порядних дорослих та інших дітей, стати ґвалтівником або жертвою, стати тим, хто потім братиме участь у булінгу тільки тому, що так хоче більшість або цього хочуть дорослі. Я радію дитячим запитанням, які визначають доцільність дій дитини, які дозволяють їй думати і робити вибір, які дають їй можливість усе-таки стати самостійною, приймати незалежні рішення, бути критичною, зрештою, бути собою.
Це не означає, що дитина не повинна слухатися батьків, адже саме зі слухняності й виконання правил і починається шлях до самостійності. Але як мінімум батьківські послання не мають бути суперечливими, нелогічними, не мають демонструвати недовіру до дитини, не мають її принижувати. Зі слухняності природно проростають хороші звички, які згодом стануть природним проявом самостійності.
Якось у дитинстві я гасила "пожежу". Зізнаюся, що пожежа була, скоріш за все, надумана мною. Вогонь був цілком справжній - горіла купа листя, але ймовірність реальної пожежі була, як мені тепер здається, мізерно малою. Якийсь ледачий двірник викинув сміття, але у безпосередній близькості від величезного тюка вати, що призначалася для закутування якихось труб. Мені було всього десять, і я була впевнена, що та вата займеться, і я як справжня піонерка просто зобов'язана запобігти можливій трагедії. Для боротьби з неподобством я залучила якогось чоловіка, котрий, хоч як це дивно, перейнявся моєю тривогою і приніс відро води з найближчої колонки. Загасивши "пожежу" і подякувавши дядечкові, я з чистою совістю пішла додому.
Щось у нас тих було все ж таки інакше. Ми могли й робили. Ми якось рідше соромилися. Ми не чекали мами з роботи, щоб спитати дозволу, ми знали, чого точно не можна, а що можна, і це назавжди залишилося з нами, як фраза "сірники дітям не іграшка". Але чому ми самі, такі цілком самостійні, вирощуємо покоління з об'єктивно проявленою завченою безпорадністю?
Стільки вже написано й видано психологічної літератури, про "як не треба", але це не заважає нашій батьківській тривозі зростати й зростати. В яких глибинах вона чаїлася і чому так чудернацьки вискочила, як чортик з табакерки? Дуже часто мами скаржаться мені, що вони бояться довірити дитину навіть батькові, адже він, звичайно, не погодує вчасно, не надягне шапки, не встежить, не впорається... За всім треба пильнувати, скрізь потрібен контроль - не розслабитися, не видихнути, не відпустити. Гіперопіка - характерна риса нашого часу, формат, без якого жити спокійно ніяк не виходить, але і з ним не дуже-то спокійно.
І, можливо, все починається з батьківського "давай ліпше я, ти не впораєшся" або з "дорослих треба слухатися", а може, і з "а тебе не питали" й "тобі права голосу не давали". Мається на увазі, звичайно ж, те, що слухатися треба батьків, але не враховується, що для дитини це формула загалом-то про всіх дорослих. Дитина засвоює: за ініціативу карають, слухатися - головна її чеснота, вибирати й вирішувати може тільки дорослий, твоя думка нікого не цікавить.
Але ж так нескладно навчити дитину правил безпеки, даючи їй можливість щось робити самій, навчивши її не розмовляти з незнайомцями, не відчиняти дверей чужим, іти геть з небезпечних місць, навіть якщо цим місцем виявився власний будинок, не казати правду про себе незнайомцям, не спілкуватися в Мережі з будь-ким, визначати безпечні місця й безпечних людей, не брати з рук чужих жодних речей і їжі. Прості, здавалося б, правила, а як важко даються батькам! Простіше поставити охорону.
Хоч як дивно, але на цьому тлі зростає кількість батьків, які залишають малолітніх дітей у небезпеці. От зворотний бік цієї медалі. Страшний бік. Дітей залишають удома без питва і їжі самих за залізними дверима, яких за всього бажання вони не зможуть відчинити, у замкнених автомобілях на сонці, біля магазинів у візках, залишених батьками, які відійшли "на секундочку". Діти, покинуті в небезпеці, згодом страждають від порушення прив'язаності, часто істерично чіпляються за маму, проявляють тривогу, не досліджують нового простору, замикаються, намагаються всіляко дратувати батьків, щоб привернути до себе увагу. У підлітковому віці поводяться провокативно, змушуючи всіх доводити їм свою любов або "поважати себе й боятися", застосовуючи маніпуляції і фізичну силу.
Обираючи гіперопіку, батьки теж ризикують отримати людину, чия думка постійно залежатиме від якихось авторитетів, якій буде складно вибудовувати особисті стосунки, розвивати партнерство, адже вона завжди залежала він рішень тих, хто "знає, як ліпше", а отже, шукатиме в дорослому житті тих, хто вкаже, як вчинити.
Важливо зрозуміти, що дитяча самостійність - це актуальна потреба, гарантія вміння адаптуватися до будь-якої мінливої ситуації, гарантія своєчасної сепарації, гарантія дорослішання. Це вимагає від нас неймовірного терпіння, послідовності, віри у свої та її сили, поваги до особистості дитини. Самостійність - це не тільки здатність ставити собі мету й робити вибір, а й здатність відповідати за неї, оплачуючи цю здатність власними психологічними й матеріальними ресурсами. І забезпечити дитину цими ресурсами - наше батьківське завдання.