Нині всюди криза. В економіці, духовності, сімейних справах... Кожен виживає сам по собі. Легше тим, хто має підтримку рідних. Чи не найбільше ціну родині знають люди, які живуть високо в горах.
Про нинішній стан родин, їхні проблеми кореспондент DT.UA розмовляє з кандидатом наук, завідувачем відділення "Гуцульщина" НДІ українознавства МОН України Іваном Зеленчуком.
- Подивімося на Україну. Приблизно на 90% вона рівнинна, а на 10% - гірська. І що вище піднімаєшся в Карпатські гори, то більше актуалізується питання: "Виживемо чи не виживемо?" Проблема виживання у високогір'ї постає на кожному кроці. А вирішити її можливо тоді, коли люди об'єднуються не тільки в родини, а й громади. У високогір'ї Карпат іще зберігся етносоціальний феномен толоки, коли ціле село сходиться допомогти комусь щось зробити. При цьому часто приходять зі своїми харчами, інструментами для роботи. Це тому, що в горян є надія: сьогодні я допоможу людині, а як завтра в мене буде потреба, то й мені допоможуть. На жаль, у колишніх гарних традиціях Гуцульщини багато що змінилося. Відбувається процес глобалізації. Села спорожніли, бо багато людей виїхало на заробітки.
- Іване Михайловичу, знаю, що ви з великої родини. І що загалом Гуцульщина завжди славилася великими родинами. Що відбувається нині?
-Так, я виріс у великій родині: у мого діда Миколи і бабусі Василини Зеленчуків народилося 18 дітей. Восьмеро померли маленькими, а десятеро виросли і стали ґаздами. Отже, було в нашій родині вісім сестер і двоє братів. Я на власні очі бачив, що означає велика родина. Жодне свято і толока не відбувалися без того, щоб вони не зібралися разом. Так сталося, що всі жили в одному великому селі під Чорногорою, яке має назву Зелене. Тільки одна сестра, Марія, вийшла заміж в інше село - Красноїллю.
Чи мали якісь сім'ї на Гуцульщині більше двадцяти дітей? Мене це також цікавило. Виявляється, в історії нашого краю феномени багатодітності були. Наведу один яскравий приклад. У селі Криворівня, на присілку Тарночка, ми виявили, що 1872 року повінчалися Филип Зеленчук і Марія Могорук. У цій сім'ї народилося 25 дітей (двічі народжувалися трійнята, а тричі - двійнята). Та вижили і стали дорослими тільки четверо.
Коли я ходив до Зеленської школи, то п'ятеро дітей - це була середня сім'я. Тепер замість п'ятьох, нормою стало трійко. Гуцули мудро кажуть: "Одна дитина - не дитина, дві дитини - півдитини, а три дитини - одна дитина". Тоді також була велика проблема виживання. Колись я прочитав у Шухевича сумну статистику, що на Гуцульщині з 250 новонароджених виживало... тільки 50! Це жахливо! Тоді не було наукової медицини, було тільки традиційне знахарство. А у високогір'ях Карпат на людину завжди чатує якась небезпека. Тепер, дякувати Богу, не той час. Наукова медицина є, хоча й у дуже занедбаному стані. Це вже не те, що було колись.
- У великих містах теж є великі родини. Та іноді складається враження, що вони не раді бачити одне одного.
-Мені доводилося бути в містах на весіллях, хрестинах і на похоронах. І для мене, сільської людини, це завжди було велике розчарування. Весілля в місті - це ніби тінь сільського весілля на Гуцульщині. Його й весіллям не можна повністю назвати. Бо я щось не бачив, щоб хтось там щиро від усієї душі веселився. Бо весілля справляється для того, щоб справді веселитися! На Гуцульщині ще збереглося відчуття громади, тому традиційно на весілля скликають півсела - щиро, відкрито, не питаючи, чи прийдете. У нас не лише родина приходить на весілля, а й друзі, сусіди. Бувають весілля, що на них збираються по триста й більше людей. За звичаєвим моральним правом гуцулів батьки роблять своїм дітям весілля (це радісна потреба), а діти роблять батькам похорон (і це сумна потреба).
- Нині дуже непросто виховати навіть одну дитину. А як колись давали ладу багатьом?
-На Гуцульщині традиційно ділять усю роботу на жіночу і чоловічу. Гадаю, що такий поділ склався традиційно. Щоб хтось комусь казав, що робити - це було на другому місці. На першому був особистий приклад батьків: мама йшла робити - і діти йшли допомагати. Бо з того всі жили. Я 1952 року народження, але ще застав той час, коли в нашій родині сіяли льон, а потім виконували всі потрібні роботи, аби вткати полотно і пошити саморобну (зрібну) сорочку. Гуцульська зрібна сорочка - це справжній витвір народного господарства і мистецтва. Моя баба Василина заробляла на життя тим, що ткала людям полотно, а дід Микола працював мельником у водяному млині.
Цієї осені ми із сином Ярославом і внуком Павлом були в селі Голови і побачили, що все навколо покошено. Люди вже давно зрозуміли, що в цьому житті треба розраховувати лише на себе і на свою родину. В Україні на рівнині є жнива, а в нас - треба "зробити сіно". Це наші жнива. Одне "сіно" - це така кількість корму, якої зимою вистачає в середньому на одну корову. Зазвичай це сорок великих копиць. Були такі люди на Верховинщині (ми зустрічалися з ними), що робили за літо десять і більше "сін". Це давало їм змогу протримати упродовж зими 10 корів або 60 овець. Зробити "сіно" вручну одній людині практично неможливо. Щоб нормально робити одне "сіно" і не надірватися фізично, треба, щоб було хоча б троє-четверо людей. Господарювати в горах важко. Моя покійна мама Ганна казала: "Ґаздувати в горах так тєжко, як камінь гризти", тому й мусили одні одним допомагати.
- З родинами у гуцулів пов'язано дуже багато традицій, вірувань. Зокрема віра про відпущення гріхів, про що ви писали.
- У Гуцульському календарі на 2017 рік я розповів про старовинний гуцульський родинний обряд "Прошші предчіт". У дитинстві у своїй родині я чув, що наш далекий пращур Ивако дожив до 116 років, а моя прапрабабця Олена Федчиха дочекалася предчіт. Зазвичай переважно тільки жінки доживають до предчіт. Вони живуть довше і доживають до того часу, коли правнучка народила дитину. Гуцули не кажуть "праправнук" чи "праправнучка", а кажуть коротко - предчіта. Якщо уважно порахувати, то за життя переді мною можемо сягнути на чотири покоління. А після мене - більш як чотири покоління не буває. Тобто я, потім мої діти, внуки, потім правнуки. А потім можуть бути праправнуки, яких гуцули називають предчіта.
На Гуцульщині вважається, що наші праправнуки-предчіта мають святе родинне право нам гріхи прощати. Але треба їх про це попросити, і щоб дитина вже говорила, тобто мала хоча б два роки. Якщо цього дочекатися, то приходиш та й кажеш: "Дитинко, прости мені всі гріхи". А ця праправнучка чи праправнук каже: "Я прощаю вас, і най Господь Бог прощає вас". Ми 2000 року записали цей сакральний родинний обряд від Марії Кікінчук із Замагори.
- Коли гуцули їдуть по світу на заробітки, то найбільше дивує, що ні в неділю, ні на велике християнське свято вони не працюють. Навіть якщо їм пропонують великі гроші.
-Щоб вижити в Карпатських горах, потрібно було вірити в Бога. От ми створили Асоціацію майстрів-будівельників, які ставлять будинки з дерева. І знаєте, що вони нам сказали? "Немає таких грошей, які б нам заплатили, аби ми робили в урочисті християнські свята". Це говорить про те, що люди, які живуть у горах, мають дуже глибокі народні й християнські вірування.
Ми колись із сином Ярославом підробляли тим, що знімали на відеокамеру гуцульські весілля. Це був дуже великий життєвий досвід. Я не бачив на Гуцульщині жодного весілля, аби молоді не вінчалися. А вінчання - це коли я присягаюся перед Господом Богом, що не покину своєї дружини аж до смерті! Якщо я ламаю свою присягу, це може погано позначитися на мені, на моїх дітях, онуках, правнуках... Переконаний, що одним з чинників міцності великих родин на Гуцульщині, крім господарських потреб, було ще й вінчання. Крім того, кожна людина, яка живе в селі, дуже цінує думку громади. Часом каже: "Якби я щось ганебне зробив, то хоч із села виїжджай. Бо як я своїм людям дивитимусь у вічі?" У селі всі одне одного знають. А в місті якщо зробиш щось негарне, то про це можуть не знати навіть у твоєму під'їзді.
- Побутує думка, що знати історію своєї родини можуть лише багаті. Простим людям вона не потрібна…
-Розумію про що хочете запитати. У горах є традиція Дідівної задушної суботи. Є така гуцульська співанка: "Як приходить перед Дмитрем Дідівна субота, то збираються всі ґазди та й уся біднота". Тобто перед Дмитрем, а це 8 листопада, припадає основна Дідівна задушна субота. На Гуцульщині споконвіку "дідами" називають душі покійних предків. Для чого приходять до церкви усі ґазди й біднота? Щоб ушанувати пам'ять про всіх померлих, помолитися і дати матеріальну пожертву за душу всіх покійних родичів. У нас поминають своїх рідних і багаті, і бідні.
А ще є Провідна неділя. Це неділя після Великодня. Всі приходять на могили, і кожен згадує своїх предків. Дуже важливо, що ця духовна родинна традиція у нас зберігається. Навіть якщо хтось працює десь далеко, старається приїхати додому на Дідівну суботу і обов'язково - на Провідну неділю. Вважається, що коли він цього не зробить, то особистого щастя й честі в людей не матиме.
- Проте еміграція руйнує вже не лише родини, а й сім'ї. Як зберегти родину, перебуваючи на відстані?
-Село Криворівня, де я живу, має багато особливостей. Одна з них така: людей - багато, а землі - мало. І так завжди було. У людей виникає проблема: з чого жити? Тому жили з різних ремесел. А тепер, хоча землю людям віддали, на всіх її не вистачає. Тому багато людей виїхали у Грецію, а найбільше - в Італію. Спочатку виїжджали молоді, а дітей залишали на дідуся й бабусю. Тепер почали забирати дітей із собою, а дехто навіть і батьків. Є надія, що колись, можливо, вони повернуться в Україну. Бо бачу, що ніхто з тих, що виїхали, не продає ні хати своєї, ні землі, ні господарства.
Я не художник, але хочу скористатися метафорою: нехай Україна - це святий Софійський собор. Але той собор складається з великих цеглин. І кожна цеглина - це велика родина. А в тій родині є ще менші цеглинки - сім'ї. Так от, не можна збудувати собор як найвищу мрію українського народу, якщо не будемо дбати про родину. Так само як будувати будинок, людину слід учити проектувати своє життя і свою сім'ю.
Я майже 20 років працював в Інституті українознавства, коли директором там був професор Петро Кононенко. Йому зараз 85 років, він вже не працює в інституті, а пише книжки. 2001 року він спільно зі своїм сином Тарасом, який нині очолює кафедру історії філософії на філософському факультеті в Київському університеті імені Шевченка, написав актуальну книжку "Філософія родинності". Вона мала практичне впровадження у школах Гуцульщини. Невдовзі у Верховинському районі було відкрито Яблунецьку школу-садок, де успішно працювали над педагогічним проектом "Школа-родина". За це директорові тієї школи Марії Сіренчук присвоїли почесне звання "Заслужений учитель України".
Ідея "Школи-родини" полягає в тому, що коли в школі проводимо дуже важливий захід, то кого запрошуємо? Тата і маму, дідусів і бабусь, якщо є прадід і прабаба, ми і їх обов'язково запросимо. Найбільше мене вразило, коли питали: "А дядька і тітку хіба не можна запросити?" Тобто якщо дитина відчувала, що в неї є родинна підтримка, це давало їй більше сили, впевненості в собі. Свого часу це питання досліджував дійсний член АПН України, автор докторської дисертації "Родинна етнопедагогіка в Україні" Мирослав Стельмахович.
Він перший за незалежності України почав читати лекції про етнопедагогіку, українську родинну народну педагогіку. Я слухав його лекції. Певний час він працював у відділенні "Гуцульщина" НДІ українознавства, де я зараз працюю. Він казав, що не з нас усе почалося і не на нас закінчиться… В Україні сотні років існувала традиційна народна педагогіка, де було чітко визначено, хто чим займається: тато, мама, діти, внуки, правнуки. Це справді дуже важливо і цікаво.
- Іване Михайловичу, ваш секрет виживання родини?
-У родинах надзвичайно багато залежить від жінки. У народі кажуть, що жінка тримає хату за три кути, а чоловік - за один. І це справді так - жінка й сім'ю, родинне вогнище також тримає. Жінки народжують нове життя, а чоловіки - ні. Завдання чоловіка - охороняти сім'ю і забезпечувати її економічний стан. Все інше в родинах залежить від жінки-матері.
Кажуть, що кожна людина - це єдність трьох сутностей. Тіла, душі і духу. Коли батьки кудись їдуть, дитяча душа втрачає гармонію. Діти страждають, що не мають можливості безпосередньо спілкуватися з батьками. А потім цього не можна надолужити. Бо не можна відкладати життя на потім… Зараз дитині 10 років, інший раз 10 уже не буде. У 15 років вона сприймає світ і батьків зовсім по-іншому. Пригадую, коли я втратив маму Ганну, мені було більше 40 років. І понині, коли мені важко, хотілося б підійти до неї і попросити навіть не допомоги, а поради... Мабуть потреба у батьках записана в наших генах.
У мене є однокурсниця Ольга, яка працює в Італії, де доглядає старших людей. Я й питаю, чому так сталося, що ти повинна доглядати чужих батьків? А де їхні діти? На це вона відповіла, що батьки, як були молодими, то казали своїм дітям, щоб ті змолоду самі йшли заробляти на себе. В Україні по-іншому. Навіть якщо дітям буде по
40 років, батьки не скажуть дітям, що вони їм не допомагатимуть.Допомагають чим можуть. Не хочу повчати цілий народ, але це, мабуть, основна причина того, що в західному світі діти не хочуть доглядати своїх батьків у старості.
Нам треба вчитися всього найкращого, що збереглося в Європі. Але й ми зберегли багато хорошого, що західна Європа давно втратила. Думаю, їм є і в нас чого повчитися. Наприклад у плані етнодуховному, етнокультурному і етномистецькому. Особливо цінне збережене відчуття громади, відкритість, щирість, творчість... Тому, щоб не втратити родину, маємо насамперед любити дітей. У Біблії написано, що якщо ти не любиш брата свого, то не можеш любити й Бога. Тому любов - це Бог. Усе тримається на любові. І в родині - насамперед.