Ніхто не сперечатиметься, що любити своїх дітей - це добре і правильно. Ніхто не засуджуватиме батьків за те, що вони передають свій безцінний досвід дітям, даючи їм розуміння, що ж усе-таки добре, а що погано. Ніхто не буде гудити дорослих за бажання остерегти, підстелити подушечку, вберегти від помилок, запобігти нещастю. Ніхто, крім самих дітей, які втрачають можливість жити помиляючись і розчаровуючись, але все-таки жити справжнім повноцінним життям.
Невдячні, скажете ви? Нещасні, скажу я.
Одна моя знайома (не надто гладка жінка) дуже переживає через зайву вагу. Вона розуміє, що все це через те, що на неї в дитинстві - маленьку худорляву дівчинку - мама напосідалася: мовляв, якщо не доїсть усього, що лежить на тарілці, їжа бігатиме за нею весь день. Жах маленької дитини перетворився на звичку доїдати все. Відтоді минуло чимало років, але маленька дівчинка у великому дорослому тілі не може нічого залишити на тарілці. І не тільки на своїй: вона доїдає за всіма близькими. Мамина настанова діє і через роки.
Інша моя знайома все життя вважає себе винною в розлученні батьків. Мама спересердя сказала, що тато пішов тому, що вона погано вчилася і погано поводилася. Так, вона закінчила школу з золотою медаллю, але тато так і не повернувся навіть після двох червоних дипломів і кандидатської дисертації. Гадаю, ви уявляєте, що перфекціонізм моєї знайомої набуває геть вигадливих і часто нестерпних для інших людей форм - вона абсолютно нетерпимий до помилок начальник і у свої 37 зовсім одна.
Ще одна знайома підслухала, коли їй було шість років, як бабуся жалілася мамі: "Ой, лишенько, хто ж її візьме заміж із таким носом?" Першою операцією, яку пережила моя знайома, була ринопластика. Далі - більше. Чи принесло їй це щастя в особистому житті? Сподіваюся…
У мій кабінет дорослі часто приносять історії зі свого дитинства. У ньому батьківське послання перетворилося на глибинний страх, голос у голові, який сприймається як принцип ставлення до себе і світу. Ці послання залишаться з нами назавжди, як ядро нашої особистості, як послання від усього світу. Адже батьки для дитини і є весь світ, божественна істина.
Так, для дитини слова батьків - беззастережна незаперечна істина, на яку треба і можна зіпертися, з якою буде легше йти по життю. Істина, яку ми повторюємо не замислюючись уже власним дітям, бо вважаємо, що хочемо для них як ліпше, що так ми їх виховуємо і захищаємо від небезпеки.
Проте ми навіть не уявляємо, скільки різноманітних страхів виростає з мимохідь сказаних фраз, з наших "фігур мови", якими ми хочемо підкріпити свої батьківські настанови, аби зробити їх більш переконливими.
Зовсім невимушено на цьому тлі виникає страх вирости і стати дорослим, який легко запускають недбалі фрази: "от виростеш -знатимеш, почім ківш лиха!", "я у твої роки вже…", "от отримаєш паспорт (диплом) - і котися куди хочеш", "от буде тобі 18, довідаєшся, що таке самостійне життя!" "Чудовий" спосіб дати можливість психіці дитини виправдати всю свою інфантильність, бажання регресувати, залежну від батьків позицію, і як результат - небажання рости, розвиватися, вчитися, бути самостійним і ухвалювати рішення. З такої дитини виросте, звичайно, доросла людина, але вона нікуди не подінеться від мами.
Страх не вирости - ще один страх і інша крайність батьківської нескінченної турботи. "Ну от, погано їси - не виростеш", "плачеш, як маленький", "та ти ніколи не зможеш це зробити", "у тебе завжди жахливо виходить", "таких маленьких туди з собою не беруть". Як же тут насолоджуватися дитинством? Треба терміново рости, довести, змогти, не плакати. І з'являються в кабінетах у психологів маленькі "дідки" і "бабусі" з усім набором дорослих хвороб і наріканням на це доросле дитяче життя. Діти, позбавлені дитинства, - моторошне видовище! До нудоти слухняні, до оскоми раціональні, не по-дитячому логічні і розмірковують про свою долю без мрії, без сліз і без віри в себе.
Страх не відповідати запитам батьків, а як результат - запитам суспільства, перетворюється на постійний кошмар від перспективи соціальної оцінки: а що скажуть люди? Починається все з безневинних слів "на тебе всі пальцем показуватимуть", далі - "ми тебе такого (неслухняного, несумлінного, злого, невдячного) віддамо в дитбудинок (інтернат)", а потім - як вирок: "прийдеш брудний - уб'ю!" І як пояснити дорослому, що цю "метафору" дитина ніяк не може сприймати як фігуру мови, і що дитина свято вірить у те, що саме вб'є? Так, її реально чекає інтернат або в'язниця! Це ж моя мама, а мама брехати не може. Мама ж завжди має рацію. І якщо мама каже, що в мене "руки криві, і незрозуміло, звідки ростуть", то, очевидно, так і є. І нічого вже із цим не вдієш.
Окремим пунктом батьківської "надтурботи" можуть бути сцени батьківського насильства над волею дитини, які можуть видаватися за добрий намір подолати дитячі страхи перед водою, висотою, спортивними іграми й змаганнями; за зусилля, спрямовані на формування волі до перемоги і бажання розвиватися, не кидати розпочатого на півдорозі. Упевнена, вам доводилося бачити, як тато тягне у воду малюка, який репетує, примовляючи: "Так ну, ти ж чоловік, це не страшно!" Після цього люблячий татко штовхає дитину в холодну воду на очах у розчуленої публіки: "Ну так, це ж для користі! Навчиться плавати - подякує!" Напевно, я нічого не знаю про вдячність, але знаю, що моя подруга вважає сім втрачених років у музичній школі сімома колами пекла й насильством, але за 15 років нашого знайомства я ніколи не бачила її за роялем. Вірю, що комусь це допомогло, і захисників позиції "виросте - подякує" серед моїх читачів теж буде чимало, але чи є за всім цим особистість дитини? Може, цей страх чи небажання щось робити - всього лише спосіб для дитини розвиватися відповідно до своєї особистої програми, своїх потреб і згідно зі своєю волею? Але нам здається, що ми знаємо про дитину більше, що ми відчуваємо її ліпше, що вже напевне не помилимося, якщо зможемо застерегти й навчити про запас.
Маніакальний батьківський контроль не має нічого спільного з безпекою дитини, скоріше, це всього лише можливість самим батькам приглушити свої тривоги, кутим ланцюгом прив'язавши чадо до себе страхами. Так, світ не бездоганний. У ньому є місце насильству й байдужності, обману і зраді, всіляким фрустраціям, яких хотілося б неодмінно уникнути. Але чи так уже добре й корисно жити в теплиці?
Скажу жахливу річ: страшні наслідки травматичних подій психологи часто дуже перебільшують. Ні, не те щоб травма - це дуже добре і корисно, але в багатьох людей виникає спокуса уникнути вирішення багатьох дорослих проблем, виправдавши це все якимись обставинами в минулому, які нібито дуже вплинули на їхнє життя. Я переконана, в адекватної здорової дитини завжди знайдеться достатньо життєвих сил, щоб упоратися з навіть дуже серйозними травматичними подіями, за умови, що поруч із нею є цілком адекватний, люблячий і залучений у події дорослий. Не той дорослий, який своєю волею скасував подію, а той, який допоміг із нею впоратися, опинився поруч тоді, коли був потрібен.
Ми всі стоїмо перед непростим вибором: навчити дитину захищатися або не пустити туди, де небезпечно. Розвивати попри опір чи дати дитині зрозуміти, що вона хоче робити сама? Скасувати всі небезпеки й розчарування чи підтримати в потрібний момент, даючи можливість розчаровуватися відповідно до вікових особливостей? Горювати через нерозділене кохання чи ніколи не кохати? Робити улюблену справу чи заробляти на життя?
Хай яким буде ваш вибір - він усього лише ваш вибір, і не нав'язувати дитині свої патерни - це велика праця, яка до снаги не кожному. Адже ми всі не раз ішли за "батьківськими голосами в голові", вбиваючи в собі бажання, мрії і змінюючи призначення.
Для того щоб рости, дітям потрібен досвід. Свій, особистий. Дуже непросто забути або не врахувати батьківські послання, і вони довгі роки продовжують "захищати" нас від любові, від успіху, від себе…