Фізичне насильство до дітей в Україні не є протиправною дією, за винятком тих випадків, коли воно спричинило смерть або інвалідність дитини. Оскільки всі ми зростали в тоталітарній країні, відчуваючи на собі "дідівські" методи виховання, рукоприкладство в більшості сімей досі не вважається чимось страшним.
Традиційна сімейна книжка "Домострой" свого часу радила батькам: "завдавайте чаду побільше ран, і в майбутньому не пожалкуєте... Ламайте йому ребра, доки ще не виріс, а інакше він зміцніє й перестане вас слухатися". Судячи з кримінальних новин, деякі наші співвітчизники дотримуються цих середньовічних приписів і у ХХIст.
Так, дослідження, проведене в трьох російських містах, - Іжевську, Самарі та Саратові, в якому брало участь 1783 особи, у тому числі 842 батьки неповнолітніх дітей, свідчить про толерантне ставлення до тілесних покарань.
З'ясувалося, кожен третій з опитаних знає про випадки жорстокого поводження з дітьми, причому половина вважає тілесні покарання неприпустимими, на думку третини респондентів, вдаватися до таких заходів слід залежно від ситуації, а приблизно один із десяти опитаних вважає, що бити дітей можна.
За даними опитування, понад 30% застосовують тілесні покарання, причому більшість вдається до досить жорстких заходів: шмагання паском, побиття. А тих, хто впливає на дитину тільки словом, розмовою, виявилося лише 14%.
З одного боку, росіяни переважно нетерпимі до жорстокого поводження з дітьми й небайдужі до страждань дитини: з трьох осіб дві повідомили, що втрутяться, побачивши, як батько б'є свою дитину, а третя пройде мимо. З іншого боку, ці уявлення досить суперечливі: тілесні покарання як виховний захід застосовуються в кожній другій сім'ї, і лише половина опитаних вважає їх недопустимими. Не думаю, що в Україні ситуація кардинально інша.
В одному з донецьких ліцеїв провели анкетування учнів та їхніх батьків. Серед причин насильства в сім'ї опитувані найчастіше відзначали алкогольне сп'яніння батьків, потім - роздратованість батьків і сімейні проблеми. Покарання як метод виховання опинилося на останньому місці.
Межа між фізичним покаранням із педагогічних міркувань та фізичним насильством дуже тонка. До речі, Швеція була першою країною світу, котра заборонила в 1979 р. тілесні покарання. Але психологічне насильство завдає дитині не менш глибокої травми, яка може вплинути на все життя.
Англійський психолог Аліса Міллер ще 1980 р. у книжці "Для твого власного блага" узагальнила правила виховання дитини з "убитою душею". Вона стверджує, що в основі психологічного насильства батьків і вихователів до дітей лежать їхні власні психологічні проблеми (у тому числі набуті в дитинстві), які вони намагаються вирішити за рахунок дітей.
Батьківські комплекси:
- несвідоме прагнення/потреба перенести на іншого приниження, якого колись зазнали самі;
- необхідність знайти вихід пригніченим почуттям (гніву, агресії тощо);
- потреба мати об'єкт для маніпулювання у своєму повному розпорядженні (дитина, з огляду на свою беззахисність, підходить для цього якнайкраще);
- самозахист, у тому числі потреба ідеалізувати власне дитинство та своїх батьків через перенесення їхніх педагогічних методів виховання на свою дитину;
- реванш за пережиті колись біль і приниження.
Такі батьки найбільше цінують послух і виховують дітей у дусі незаперечного підкорення. Аліса Міллер назвала перелічені принципи "отруйною педагогікою" й описала основні установки, якими керуються батьки-тирани:
- любов дітей до батьків - це обов'язок;
- батьки заслуговують поваги просто тому, що вони батьки;
- діти не заслуговують поваги просто тому, що вони діти;
- висока самооцінка - це погано;
- низька самооцінка - це добре, оскільки робить людей безкорисливими, здатними до самопожертви;
- ніжність і любов до дітей шкідливі;
- суворість, холод, грубість стосовно дітей - добра підготовка до життя;
- задовольняти дитячі бажання - означає балувати;
- удавана вдячність - краще, ніж чесна невдячність;
- те, як дитина поводиться, важливіше, ніж те, що вона насправді думає й ким насправді є;
- батьки не переживуть, якщо їх скривдити;
- батьки завжди мають рацію.
Якщо виховання зводиться лише до дотримання набору послідовних суворих правил і дитина не одержує душевного тепла, то надалі їй буде важко висловлювати свої почуття. Її завжди переслідуватимуть депресивність, пригніченість, болісне відчуття вини і психосоматичні захворювання.
Ключовими моментами нормального виховання є
- повага до дитини та дотримання її прав;
- терпимість до дитячих почуттів;
- бажання визначати за поведінкою (зокрема й поганою) дитини, які її емоційне життя та особливості сприйняття, її індивідуальність;
- природний педагогічний вплив, а не догматичне застосування "традицій" або принципів, узятих із підручників педагогіки, у процесі виховання своїх дітей;
- доцільність і результативність педагогічного впливу в кожному конкретному випадку.
Головне бажання батьків зараз - це успішна соціалізація дитини. Тому дитина вважається "хорошою", коли поводиться соціально схвально (слухається старших, чемно вітається тощо). Вона, як і колись, "має обов'язок" перед батьками, але вже не прислужувати в будинку або терпіти побої (як у минулі століття), а бути соціально успішною: добре навчатися, стати кращою - аби батьки могли нею пишатися. Соціальні успіхи дитини стають престижем батьків. І нерідко вона виявляється винною, якщо "не виправдала довіри": "Краще б я пішла працювати, ніж із з тобою сиділа!", "Я стільки в тебе вклав(ла)!" - раз у раз чує дитина від батьків. Фізичний контроль замінюється психологічним: тілесні покарання поступаються місцем маніпуляціям та емоційному шантажу ("Поводься добре, і тоді я...", "Хлопчики ніколи не плачуть" і т.д.). Мільйон умовностей, а про безумовну любов знову забувають.
Кожен стиль виховання формує певний тип характеру із властивими йому психологічними особливостями та проблемами. Тому від того, як ставляться до дітей у конкретному суспільстві, залежить, із яких людей складатиметься це суспільство через двадцять років і пізніше. Пам'ятайте про закон бумеранга.