Кілька років тому Львів вразила жахлива історія. В одному з приміських сіл онуки посадили в машину свого 80-річного діда відвезли й покинули поблизу Львівського геріатричного центру. На ранок його обмороженого, з двостороннім запаленням легень знайшли випадкові перехожі. Нещасний мав запасний одяг, документи. За ними міліція й знайшла родичів. Ті свій вчинок пояснили тим, що дід заважав їм жити, і категорично відмовилися забирати його назад.
Як розповів директор Львівського геріатричного пансіонату Михайло Сенкевич, останніми роками в Україні різко зріс попит на проживання у будинках для престарілих. Часто літніх людей привозять діти, які не мають можливості доглядати за ними, і нерідко платять за їх перебування чималі гроші. Згідно із чинним законодавством, місячне утримання батьків, котрі мають дітей працездатного віку, сягає 4 тис. грн.
З дому мене ніхто не виганяв
83-річна Юлія Романова, колишня жителька Чернівців, живе у пансіонаті вже п'ятнадцятий рік. Майже половину свого життя (38 років) пропрацювала на торговому флоті. Після закінчення педагогічного училища вийшла заміж і потрапила в Одесу. Невдовзі її чоловік трагічно загинув, і тоді вона сама подалася в плавання. Немає такої приморської країни, де би не побувала.
"СРСР в обмін на лояльність дуже багато допомагав африканським державам. Ми возили студентів, військових, туристів. Я працювала на кухні, в ресторані. Там треба було мати добре здоров'я, але мені було неважко. Заміж більше не виходила. Пропонували, але мені було ніколи - весь час була в рейсах. Не раз казала собі: ще трохи і кидаю. Та коли приходили в Одесу чи Калінінград, дивилася, як люди багато працюють і ледве зводять кінці з кінцями... А на кораблі в мене все було, я ні про що не думала". І так пропрацювала ще чотири роки після виходу на пенсію. Але настав 1992 рік, СРСР перестав існувати, а разом з ним знищили й Чорноморський флот. Жінка оселилася у Львові - там жила її рідна сестра.
"У пансіонат я прийшла, не знаючи, що це таке. Принесла директорові трудову книжку, а він подивився в неї і сказав, що я можу мемуари писати. Переживала, чи візьме мене. Взяв. Каже, йдіть у соцзахист і просіться до нас. Це було 15 років тому. Якби мені тут було погано, я би так багато не прожила, - каже пані Юлія. - Тут у мене є триразове харчування, догляд лікарів, побутове і культурне обслуговування. Єдине - бракує грошей на ліки, але їх бракує не тільки мені. Вони тепер дуже дорогі. З 1400 гривень моєї пенсії забирають 75%, 25% дають на руки. Ці гроші йдуть на необхідне: порошок, мило, ліки. А хочеться купити ще й якісь фрукти, солодощі".
Пані Ганна, 70-річна жінка з Борислава, також сама вирішила переселитися в будинок для престарілих. У її квартирі живе сім'я доньки, яка працює у Польщі, де спільно з полячкою відкрила продуктовий магазин. Дітей тепер доглядає чоловік. В Україні він однаково стільки не заробить.
"З будинку мене ніхто не виганяв, - каже пані Ганна. - Навіть просили залишитися. Але бачила, що в хаті я не потрібна. Коли була молода, багато працювала, допомагала дітям. Але одного разу відчула, що заважаю. Мені потрібен догляд, а вони не мають часу. Подумала і вирішила оселитися в будинку для престарілих. Тут мене годують, доглядають. Дуже тішуся, коли привозять до мене онуків. Найменшому лише два з половиною рочки, він такий милий".
Але багатьох мешканців пансіонату, попри те що в них є родичі, відвідують рідко. Відвезли і спекалися. Чи не єдине, що приваблює, чверть пенсії, що видають на руки.
"Не повірите, - каже Юлія Романова, - як тільки нам видають ті нещасні гривні, тут-таки, ніби мухи на мед, злітаються їхні родичі. "Хто ви такі, щоб відбирати у них гроші?", - запитую. - "Я - брат, а я - сват, а я - племінник чи племінниця…". Та коли цим бідакам потрібні ліки, родичі й знати не хочуть. Більше того, коли вмирають, ховати їх відмовляються".
Вони - надокучливі
"Ситуація зі старшими людьми у всьому світі практично однакова. Часто вони самотні, бо мають свої погляди на життя, а молоді - свої. Непорозуміння призводить до конфліктів. У цій ситуації старші люди шукають можливості кудись подітися, не хочуть заважати молодим жити. Але в західних країнах ці пансіонати краще пристосовані для життя старших людей, краще фінансуються державою. До того ж там є чимало благодійних фондів. Здебільшого ці будинки приватні. Наш пансіонат облаштували у пристосованому для цього будинку", - розповідає Михайло Сенкевич.
Сказати, що серед "пацієнтів" притулку самі святі - не можна. "Серед них багато людей зі складними характерами, - розповідає директор пансіонату. - Може, у них карма така, а може, є якісь інші причини. Багато таких, що потрапили сюди саме через свій характер, нездатність порозумітися з іншими людьми. Бо добрим людям у селах односельці завжди раді, доглядатимуть до останнього. Півсела ходитиме за такою людиною і нікуди її не відпустить. А є такі люди, яких односельці всім селом спровадять, бо так допекли, що далі нікуди".
На таких співмешканців скаржиться і пані Ганна: "Я до них кажу: "Добрий день!", а у відповідь: "Та й що з того. Що тобі треба?"
За її словами, вона приїхала сюди, бо думала, що серед людей свого віку зустріне "колег", з якими зможе спілкуватися, знайде співчуття. А насправді, тут дуже багато черствих бездушних людей. "Вони злі, нічого не хочуть робити. Я, якби могла, засадила б усе навколо інтернату квітами, а вони годинами висиджують біля телевізора і на лавочці. Чимало й охочих випити. Приходять, просять позичити грошей. На випивку не дам, кажу, не треба вам того".
У пансіонаті є спортивний зал із тренажерами, більярдний стіл, бібліотека. Проте з усього видно, що спортивними вправами тут мало цікавляться, а книжки читають. Переважно класику й сучасні детективи. Жіноча половина полюбляє концерти. Вони тут - щотижня. Та найбільше тішаться, коли приїжджає хтось з рідних.
"Родини, де люди жили в бідності, де було багато дітей, дуже рідко здають батьків в інтернат. Частіше так чинять заможні, яким, здавалося б, нічого не бракує. Ще почастішали випадки, коли в пошуках роботи діти виїхали за кордон, а батьки залишилися самі".
На прощання запитую про мрії, бажання. "Мрію лише про те, щоб у нашій країні перестали воювати. Це жах, коли гинуть зовсім молоді. Найбільше хочемо, щоб в Україні нарешті настали мир і спокій".
Добро повертається
Іван Михайлович Зеленчук, науковий працівник товариства "Гуцульщина": "Недоглянута старість - це наш біль і сором. У Верховинському районі на місці колишньої лікарні в селі Кривопілля також зробили інтернат для престарілих людей. В давнину самотніх стареньких у нашому краї не полишали без опіки. Коли у 1910–1912 роках до нас приїжджав Михайло Коцюбинський, він був дуже здивований, що в нас існує така традиція, яка має назву "годованці". І навіть зібрав матеріал, щоб написати про це велику повість. Нині той рукопис зберігається в його музеї у Чернігові. Це мав бути великий документально-художній твір. Коцюбинський був геніально прозірливою сонячною людиною.
Що означає слово "годованці"? Люди, які мають землю і господарство, під старість просять когось прийти до них жити за успадкування землі, хати і всього майна. Укладали договір, і таким чином людина, яка не мала дітей або мала інші проблеми, доживала віку у своїй хаті. А коли помирала, то все, що їй належало, переходило до годованців.
Ця традиція збереглася на Гуцульщині і зараз, хоч як її витравлювали. Годованцем бути нелегко. Бо коли живеш зі своїми батьками, то це одна справа, а коли доглядаєш чужих людей, то зовсім інша. Найчастіше годованцем беруть когось із далеких родичів, щоб земля і майно перейшли в родину. Така була традиція, а потім усе поламали. До Першої світової війни у нас усе було гармонійно відрегульовано, не було занепаду садиб. Тепер, коли ходиш горами, бачиш "хатищі". Це місце, де вже хати немає або є хата-пустка. Колись це була велика рідкість і для громади вважалася великою бідою. Щоб з лісу виробити поле, потрібна була праця кількох поколінь. І вважалося великим гріхом, щоб воно, не дай Бог, заросло лісом. У горах це стається досить швидко.
Людина, яка з роками наближається до Бога, стає доброю до всіх, а та, що віддаляється, перетворюється на особу, описану в казках. На жаль, не кожному дано наближатися до Бога. "Це у вас були одні годованці та й вас лишили, а прийшли другі. А якщо приходять треті годованці, то тут і поготів нема про що говорити…". У селі вважалося, що добру людину ніхто не покидає.
Усе пізнається у порівнянні. Колись люди виживали як могли, пенсію отримували одиниці. А тепер у нас немає жодної людини, яка б не мала пенсії, нехай навіть соціальної. А маючи пенсію, можна вижити. На гуманітарці можна купити дешевий одяг, буде що носити. Біда - якщо в людини немає житла. А якщо діти полишили батьків, то це їхня спільна провина.
Я б пояснив це явище з філософської точки зору. У мене є зять Іван Ребарук, фактично мій духівник. Так от, він розповів, що у всіх найбільших світових релігіях є одне, що все поєднує, - "закон жертви". Що це значить? Що, якщо ти хочеш, аби твої діти коло тебе ходили, повинен щодо них зробити власну жертву. Тому коли я виховував своїх дітей, то жертвував усім, що мав найкращого. І Бог так дає, що з віком діти також жертвують усім, що в них є, для своїх батьків. Бо на глибинному рівні, у підсвідомості у них це записано.
Але буває по-різному. Якось бачив, як жінка несла поросятам їсти у двох відрах. Мене вона не бачила. А дитинка, її онук, такий як сонечко, грався на її шляху. Тоді вона… так копнула ногою його в плечі, що дитина перекотилася через три сходинки. "Що ж ви робите?" - зойкнув. Вона мені на те каже, що діти лишили їй онука, а самі поїхали на заробітки. А вона вже не годна глядіти його. Не думаю, що коли ця дитина виросте, то подасть їй води. Це жахливий приклад. Але, якщо хтось не хоче нічим пожертвувати для внуків, то не зможе сподіватися на щось у старості.
Як колишній фізик, на перше місце ставлю закон збереження. І не тільки енергії. А цей закон каже, що нічого з нічого не буває. Якщо ти нічого не робиш, то нічого й не матимеш, а коли робиш якесь добро, воно до тебе повернеться. Щоб не доживати в дідорні, з колиски всю любов, усе, що у вас є найкращого, віддавайте своїм дітям".