Чи потрібно робити уроки з дитиною?
З початком шкільного року батьки з інших країн викладають у соцмережах відео, де вони бурхливо - з феєрверками і вином - радіють початку навчання і свободі від дітей.
У нас же сторінки батьків школярів починають сповнюватися сумними цитатами на кшталт "Школа - як вагітність, триває 9 місяців, а нудить вже з другого тижня" або ж "Домашніми завданнями вчитель цілить у дитину, а вціляє в батьків". Що ж такого приховує наша школа, що змушує батьків зі страхом і тугою чекати на кінець канікул?
Назад у дитинство
Пам'ятаєте, як після закінчення вивчення чергового предмету ви радісно говорили собі "Усе! Більше ніколи в житті я не малюватиму дурних осінніх листочків/не рахуватиму інтегралів/не копирсатимусь в органічній хімії/не розбиратимусь, де додаток, а де обставина"? Але життя - штука жорстока, і от, купляючи дитині в серпні симпатичні кольорові зошити, ви розумієте, що все починається знову - від правопису апострофа і до корпускулярно-хвильового дуалізму світла. Єдина різниця полягає в тому, що тепер усе це робити доведеться не замість прогулянки на вулиці, а після роботи і хатніх справ.
Робити домашні завдання разом з дітьми - освячена часом традиція українських батьків, принаймні тих, хто дбає про навчання й успіхи своїх дітей. І якщо в старших класах дорослі не завжди можуть допомогти (що, до речі, ставить під сумнів необхідність отримуваних знань - адже батькам вони, як виявляється, геть не знадобилися), то в молодшій і середній школі спільне сидіння над зошитами радше правило, ніж виняток. У кращому випадку батьки лише відповідають на запитання дитини, в гіршому - контролюють увесь процес, від перевірки щоденника з завданнями до краси почерку, в найгіршому - роблять усю роботу замість школяра.
Звідки взялася така потреба ретельно слідкувати за тим, що дитина віддасть на перевірку в школі? Адже, на перший погляд, домашні завдання мають стосуватися виключно учня та вчителя. Однак у справу втручаються психологічні фактори: а що, як у школі вирішать, що моя дитина дурна чи ледача? А що, як там подумають, що ми - погані батьки? А як, не дай Боже, отримає двійку - і вчитель запише учня в невдахи, і прощавай університет? Якщо такі думки вам близькі - передайте привіт своїм батькам, бо певно саме через них ви зараз сприймаєте шкільні оцінки як фактор майбутньої успішності власної дитини. Найімовірніше, ваше навчання теж проходило під суворим батьківським наглядом, а самооцінка й досі залежить від думки малознайомих вам людей.
Ще один мотив - показати усім, що ваша дитина - найкраща. Саме він змушує батьків дошкільнят створювати шедеври з каштанів і листя, малювати гуашшю ідеальні ялинки і вчити з малечею віршики на свято так, щоб їх посеред ночі могла розказати навіть сусідка. Він же відповідає за те, що школярі втретє і вп'яте переписують вправу, аби лише там не було жодної помарки. Та чи допоможе дітям те, що завдання зробили батьки, через п'ять, десять, двадцять років? І яке ставлення до навчання буде в того, хто замість ігор раз за разом переробляв роботу в пошуку ідеальності?
Велика ведмежа послуга
Батьківська допомога і контроль над виконанням домашніх завдань не лише не приносять користі, а й можуть негативно вплинути на оцінки учнів - саме такого висновку дійшли двійко американських соціологів Кіт Робінсон та Енджел Л. Харріс у результаті багаторічного дослідження впливу різних форм участі батьків у шкільному житті на успішність навчання. І хоча така позиція здивує багатьох (адже без батьків дитина не зробить взагалі або зробить не так), у вона має достатньо логічних пояснень.
Що таке домашнє завдання? Це засіб закріплення знань, отриманих на уроках, за рахунок повторення. Це можливість для дитини навчитися самій працювати з джерелами, знаходити потрібну інформацію, відділяти головне від вторинного і робити власні висновки. Це перші спроби управління власним часом - кожен день треба ефективно розпланувати так, щоб і за комп'ютером встигнути посидіти, і погуляти, і зробити "домашку". І на останок - це зона особистої відповідальності дитини, де невиконання має передбачувані наслідки у вигляді негативної оцінки і невдоволення вчителя.
Проконтролювавши наявність і якість виконання домашніх завдань, батьки позбавляють дітей тих граблів, на які вони мали б наступити самі - і чим раніше, тим краще. Пропонуючи миттєву допомогу, вони не дають дітям навіть шансу спробувати розібратися самотужки - навіщо, якщо завжди можна спитати в мами чи тата. Виконуючи завдання замість дитини, вони знецінюють її зусилля та вміння: як повірити в себе, якщо в тебе не вірять навіть батьки? Бонусом до цього йдуть зневага від однолітків, котрі часом швидше за дорослих розуміють, чому твій малюнок визнали найкращим, і кпини з припущеннями щодо того, що ще за тебе робить мама можуть тривати роками. Та й більшість вчителів одразу бачать, хто саме виконував завдання - тож батькам доведеться ще й виправдовуватися за надмірне втручання.
З віддалених наслідків можна додати проблеми на першій же сесії у виші, бо ж - сюрприз - там ніхто не сварить за невиконане завдання, а батьки вже не стоять над душею, вважаючи свою місію завершеною в момент вступу. Ну і не варто забувати про те, що процес спільного виконання домашніх завдань - це зовсім не ідилічна картинка. Часто це крики й сварки, бо далеко не в усіх батьків стане педагогічного таланту, щоб пояснити складну тему, і цей недолік вони охоче ховають за виразами "І в кого ж ти такий тупий?". А ще - дитяча брехня про "нічого не задали", бо лише так можна уникнути чергових нотацій і нервових жбурлянь ручкою. І звісно ж, це втрачений дорогоцінний час на спілкування в родині, бо сидіння над зошитом жодним чином не замінить щирої розмови чи гри з дитиною, потрібних їй незалежно від віку.
Завдання з виховання
Можна було б припустити, що домашні завдання - це вада освітньої системи, такий собі рудимент, якого варто було б давно позбутися чи хоча б зменшити кількість роботи вдома. У деяких країнах і справді вже почали відмовлятися від цього освітнього елементу, причому результати поки тішать освітян, хоча відкладених наслідків варто почекати ще років десять. В Україні домашніх завдань немає лише в приватних школах, одначе мотивом цілком може бути не турбота про успішність учнів, а розуміння того, що батьки платять чималі гроші не за те, щоб після роботи ще й сидіти з дитиною над уроками.
За відмову від домашніх завдань (або школи) готові виступити й батьки. Пані Анна, мати підлітка-школяра нарікає, що її син витрачає понад 8 годин на те, щоб дістатися до школи, висидіти там 6-7 уроків і повернутися додому, де на нього чекає ще близько 5 годин домашньої роботи. А головне - що візит до школи не дає йому знань, необхідних для її виконання. "Усе, що було на уроці, стає далеким. Кожну нову тему розбираємо від початку - історію, географію, українську мову - і під кінець вечора син вже починає орієнтуватися. А я закипаю від обурення: якщо він ходить до школи, то чому мені доводиться займатися з ним щовечора? А жити йому коли? А як же мій час?"
Учителі своєю чергою погоджуються з надміром домашніх завдань і зі стриманим ентузіазмом вітають цьогорічне зменшення їх обсягу. Однак повна відмова від домашньої роботи чи хоча б від батьківської участі їм не здається хорошою ідеєю: "Батьки мають принаймні контролювати виконання домашнього завдання, - переконана пані Марія, вчитель англійської початкових класів в одній з київських шкіл. - Якщо старшокласники вже більш-менш відповідальні, то від молодших школярів вимагати самоконтролю поки зарано. Учні, чиї батьки навіть не глянуть у зошит, часто приходять з порожніми очима, забувши все, що було на попередньому уроці. Дітям у початковій школі потрібен обов'язковий контроль і мотиваційне підкріплення з боку сім'ї".
Обов'язковою участь батьків у виконанні домашніх завдань вважається і в дошкільних закладах. "Завдання для дітей, які потрібно зробити вдома, дуже поширені, і завжди передбачається, що їх малеча робитиме разом з батьками, - пояснює Тетяна Петрівна, вихователь з 25-річним досвідом. - Самостійно діти роблять щось на заняттях у садочку, а все, що пропонується підготувати вдома - це сімейні завдання, котрі підштовхують батьків позайматися з дитиною. Ми бачимо, коли завдання виконали дорослі, але ніяк це не коментуємо - навіть якщо дитина подавала якісь детальки або наклеювала вирізані батьками елементи - це вже хороший результат".
То як же поводитися батькам, щоб домашні завдання справді допомагали дитині, а не шкодили її навчанню та стосункам у родині? У жодному разі не робити їх за учня, а решта - залежить від віку. Дошкільнят і молодших школярів варто регулярно запитувати, чи не задавали щось додому - і щоб вони не забули про завдання, і щоб вас не ставили перед фактом, що завтра треба принести ялинку і трьох сніговичків. А от починаючи з середньої школи, покладіть відповідальність за незроблене на дитину - дозвольте відчути їй усі наслідки ліні й забудькуватості, в тому числі й ваш осуд.
Творчі завдання в садочок необхідно виконувати разом, і бажано з радістю, а не буркотінням, а от від школярів варто дочекатися чіткого запиту про допомогу. Незалежно від віку, не відмовляйте дітям в увазі - перевіряйте на їхнє прохання зошит чи допомагайте вивчити вірш. Але якщо учень скаржиться на нерозуміння якоїсь теми, а ви не впевнені у своїх педагогічних здібностях, краще звернутися по допомогу до вчителя чи репетитора - це збереже і ваші, і дитячі нерви. Не завадить показати школярам, де знайти додаткову інформацію, адже часом відео в інтернеті допомагає зрозуміти краще, ніж десять сторінок з підручника. І головне - не забувайте, що контроль над уроками не повинен замінювати собою іншого спілкування з дитиною. Бо якщо двійка в щоденнику буде єдиним приводом звернути на школяра вашу увагу - наслідки будуть невтішними.