Чимало великих людей у школі сиділи на задній парті. Бешкетували і не завжди вирізнялися добрими оцінками. Але знайшовся хтось, хто повірив у них. Наприклад, класний керівник однієї зі львівських шкіл узяла документи трьох своїх учнів і рознесла їх по інститутах. Батьки про це навіть не знали. Як потім казали її вихованці, якби не вчителька, вони б не стали тими, ким стали...
Та чи багато таких людей зустрічаємо ми у своєму житті?
Наталія К., студентка:
- У школі мені дуже хотілося писати, хоча ніхто з домашніх не писав. Хотілося прожити цікаве насичене життя. Коли я казала однокласникам, що хочу подорожувати світом, з мене сміялися, називали дивачкою, дівчинкою з фантазіями. Мене мало хто розумів. У сільському клубі вечорами демонстрували індійські фільми, на дискотеках крутили російську попсу. Багатьом цього було досить. Але несподівано у 5 класі до нас прийшла нова вчителька української мови і літератури. Вона перевернула все моє життя. Навчила мислити, читати, любити художню літературу.
Нині в селі стало ще гірше. Чоловіки ліниві, жінок найбільше цікавлять плітки. Ще коли жив мій дідусь, усе було інакше. А тепер у багатьох оселях ви не знайдете жодної книжки. Шафи заставлені дешевим посудом, лише зрідка можна побачити книжку Лесі Українки, Франка, інколи - Чехова. Не розумію, як можна так жити.
Мій дідусь був на засланні в Сибіру, повернувся, але не озлився, не деградував. У нас удома завжди були різні газети, журнали, книжки. Дідусь багато працював, був столяром, проте знаходив час бавитися зі мною. Батьки ж ніколи не мали часу, та й бажання приділити мені увагу. Вони були простими трударями і мало чим могли допомогти. Тому сьогодні про багато речей у нас різні уявлення.
Загублені в тому світі…
Проблема батьків і дітей стара як світ, вважає голова Українського інституту дитячо- юнацької психотерапії та психологічного консультування УІДП завідувачка кафедри психології УКУ Галина Католик. За її словами, старше покоління ще пам'ятає роман Івана Тургенєва "Батьки і діти". Шкода, що нині його не читають. Та й ми читали роман не так, як би того хотів Тургенєв. У школі нас учили, що нігілізм головного героя Євгенія Базарова - це добре. Що все старе треба ламати... Була ціла епоха, коли в дитячі уми вкладали думку, що батьки жили погано, що молодь повинна жити по-новому. Дітей не вчили цінувати досвід батьків, їхні традиції. Їх зрікалися. І на цьому хотіли збудувати щось нове й величне.
У романі ж Тургенєва на це інша відповідь - майбутнє за тими, хто шанує своїх батьків. Це не просто художній твір, це глибоко філософська праця.
Сучасній молоді дуже важко, бо в більшості вона дезорієнтована. Дезорієнтовані й батьки. Чинників дуже багато. Нинішній світ перекинутий догори ногами. Щоб не говорити про духовність і загальнолюдські цінності, говорять про тілесні, інтимні речі. Тіло тепер стало культом, не душа…
"На жаль, ми живемо у час форми, а не змісту, - каже Г.Католик. - Урятувати ситуацію може сім'я. Саме в ній у дитини формується розуміння сенсу і змісту життя. Колись батьки брали дітей у поле, там вони вчилися працювати. Крім того, сім'ї були багатодітні, життя минало у спілкуванні. Старші виховували молодших, молодші ще менших. Чесність була в пошані. Мого дідуся знали в усіх магазинах. Якщо йому не вистачало копійки розплатися, він ішов по гроші додому, аби відразу повернути борг. Це було потрібно йому самому. Пам'ятаю дідові слова: "Май чисту совість і будь спокійна на своєму місці".
Г.Католик вважає, що зміни треба починати з політиків. На жаль, на політичному рівні кожен руйнує те, що було до нього. Можливо, воно було недосконале, але щось можна надбудувати, перебудувати, поправити. Але не розвалювати.
"Дуже люблю сецесію в архітектурі. Там кожен новий поверх будинку має свою архітектуру, стиль. Для мене це - дзеркало людського буття. У Ризі бачила старі фортеці, яким тисяча років, і над ними ще щось надбудували. Це для мене гарний образ того, як насправді треба розвивати суспільство - надбудовувати, а не руйнувати.
Зараз ми живемо в концепції утопізму або Заратустри. Мовляв, людина - майже бог, і якщо вона захоче, може змінити все. Це велика утопія, в якій ми загрузли. Сподівалися, що станемо великими й щасливими, а виходить навпаки. Можливо, все має дійти до якоїсь межі у своїй патології, щоб потім, за законом маятника, повернутися назад".
"Я не так спілкувалася з дітьми"
На думку психологів, українське суспільство нині заражене ідеєю натовпу. Багато що можна було б змінити в сім'ї. На жаль, часто в сім'ях сповідують подвійні стандарти. Це шлейфом тягнеться з тих часів, коли люди думали одне, говорили інше, робили ще інше. А треба, щоб дитина, аби навчитися формувати власну позицію, чула різні, але чесні думки про людей, їхні вчинки, про світ і події в ньому.
"Дуже важливо, щоб, висловлюючи точку зору, нехай навіть репродуковану від своїх батьків, дитина знала, що вона несе за це відповідальність. Якщо ви маєте іншу думку, - каже вчителька історії СШ №38 м. Львова Наталія Михайлівна Голосова, - знайдіть аргументи на її підтвердження. На жаль, батьки рідко розмовляють з дітьми як з рівними. Здебільшого такі розмови мають наказовий або безапеляційний характер. Тому діти не отримують досвіду спілкування з дорослими в інших формах. Нині мусимо змінювати не дітей, а батьків. Такої думки дійшла з власної практики".
1998 року Наталія Михайлівна вперше потрапила на семінар з нових методик навчання, який проводили польські колеги у м. Славську. Почуте й побачене там змінило всі її уявлення про підходи і методи викладання. "Я навіть не уявляла, що можна навчати у новому форматі, спілкуватись і комунікувати з дітьми в новій площині. Моя модель спілкування з власними дітьми почала змінюватися. І через деякий час моя старша донька сказала: "Мамо, ти якось по-іншому почала з нами говорити". І пояснила, що "донедавна у нас в сім'ї було авторитарне виховання. А тепер - демократичне".
Моделі стосунків батьків і дітей бувають різні. Нерідко в родині панує сліпа любов до дитини. Важко батькам, які проявляють слабкість або впертість. Упертість може призвести до сімейного конфлікту, слабкість - до того, що дитина "сяде батькам на плечі". Нерідко бачимо, як дитина в автобусі поступається місцем старшій жінці. А та, замість подякувати, каже: "Сиди, синку!". У таких випадках прошу: "Сядьте, бо іншого разу вам місця не запропонують. Так ви виховуєте егоїстів".
Кажуть, Бог кожній дитині дає свій талант. Залежно від того, хто зустрінеться їй на життєвому шляху, вона цей талант або розвиває, або ж, навпаки, занапащає. Аби талант проявився, дитина повинна набути власного життєвого досвіду. Питання лише в тім, яким чином це відбувається і як це сприймають батьки. Один із прикладів навела Галина Католик: "Буває батьки приходять до психолога зі словами, що от, мовляв, була золота дитина, а тут раптом перестала слухатися - перечить, поводиться зухвало. Я дивлюся на того хлопця й кажу: "Батьки, я вас вітаю, у вас хороша здорова дитина. В терапію треба вас". Батьки мусять зрозуміти, що перед ними вже не мала дитина, відтак і спілкування має бути іншим. А вони й надалі бачать хлопчика в коротких штанцях, не помічають, що він з них уже виріс".
Як вважає Галина Католик, старші люди не святі, і в них теж може бути викривлена картина світу. А вони нав'язують її своїм дітям, онукам. Тому молода людина опирається, бо хоче сама усвідомити себе, свій шлях у житті. У старослов'янській мові є гарне слово "отрок" - той, хто зрікається батьківської сім'ї. Ніхто не знає, що й кому потрібно. Часом, щоб яблуко проросло, воно мусить упасти дуже далеко від яблуні. Бо вона така велика, що все, що падає під нею, в її затінку пропадає.
"Дякую, що ви є в моєму житті"
Люди впродовж свого життя підпадають під вплив інших людей. І хороших, і поганих. Якщо в родині панує атмосфера взаємоповаги, любові, терпимості, дитина виростає здоровою, в неї більше шансів піти правильним шляхом.
У дитинстві на Івана Сварника, львівського історика, найбільший вплив мали батьки. "З власного досвіду пригадую, як батько, тоді редактор львівського видавництва "Жовтень", приходив додому і читав мамі новий вірш Олійника або Євтушенка. Ми, діти, також слухали. Щось нам подобалося, щось - ні. Мама також цитувала поезію. Вона знала напам'ять мало не всього Шевченка, дуже багато класики, сучасної поезії. Це був золотий час "шістдесятників". У результаті з трьох їхніх дітей один став науковцем, другий видавцем, третій - перекладачем".
Та щастить не всім. Нерідко молодь обирає власний життєвий шлях, абстрагуючись від волі батьків. "Знаковим" у чиїйсь долі може стати знайомство з чужою людиною.
"У моїй пам'яті закарбувалося враження, яке на мене справив викладач історії України професор Львівського університету імені Івана Франка Ярослав Павлович Кісь, - розповідає Іван Сварник. - Людина, яка вирізнялася навіть зовнішністю з усіх інших. Це був інтелігент дорадянського періоду. Костюм, краватка... Не виключено, що характером він був педант. Але це була людина, яка говорила те, чого не говорив ніхто інший. Він делікатно, ненав'язливо закликав нас вивчати історію самостійно. Радив іти в наукову бібліотеку імені Драгоманова. Читати праці Грушевського, Антоновича, Костомарова, багатьох інших, хто тоді не входив до університетської програми".
За словами Івана Сварника, залежно від того, що в людині закладено від природи, в якому середовищі людина була вихована, вона піде або дорогою добра, або закінчить життя під парканом. Той, кому більше пощастить на розумних людей, має більше шансів. Маємо багато прикладів, коли визначальним у долі людини стає оточення.
"З дітьми рідко буває дуже просто. Лише словами дітей не виховати, - каже Наталія Михайлівна Голосова.
Коли учні приходять на урок, їхню увагу потрібно переключити на новий предмет. Можна сказати, щоб сиділи тихо, були чемними. До речі, це слово ненавиджу всіма фібрами душі, тому пропоную дітям самим установити правила поведінки на уроці.
"Що потрібно, аби наш урок був продуктивним? - запитую. - Сидіти рівно. Але ж ви втомитеся. Не розмовляти. Але якщо ви не розмовлятимете, то як зможете висловити свою думку?"
Ставлення до дітей як до рівних приносить свої результати. Словами не передати задоволення, коли чую, що те, що колись казала і робила я, тепер мої випускники вважають за своє. Фактично виходить, що я виступаю носієм якихось життєвих постулатів. Після однієї з нещодавніх зустрічей випускників школи один з них надіслав мені СМС: "Дякую, що ви є в моєму житті!". Це повідомлення отримала десь о третій годині ночі. Досі не знаю, хто з моїх учнів це надіслав, але зберігаю як найцінніше.
Я не люблю слова "виховувати" щодо дітей. Ох як не люблю! Є чудове англійське прислів'я, з яким абсолютно згодна: "Не виховуйте своїх дітей, однаково вони будуть схожі на вас. Виховуйте себе". Виховувати треба себе і тільки себе. А інакше - це все або демагогія, або вторгнення в життя й особистий простір іншої людини. Так часом виховують не тільки дитину, а й дорослу людину.
Дитина народжується, і в житті їй доведеться багато чого дізнатися і багато чого навчитися. Завдання дорослого - навчити. Але не шляхом нескінченного "вдовбування", а власним прикладом. Бо наочні уроки найефективніші.
Мусимо бути відкритими до дитини, аби вона знала, що завжди може попросити в батьків поради і допомоги, якщо не зможе впоратися сама.
Марно казати дитині про шкоду куріння і при цьому регулярно диміти сигареткою. Марно говорити про необхідність учитися, здобувати освіту, а самому при цьому мати три класи сільської школи. Це не означає, що батьки в такому разі повинні бігти вчитися, щоб подати чаду позитивний приклад. Але якщо дитина бачитиме щире бажання батьків пізнавати нове, зацікавлено аналізувати й мислити, то позитивного ефекту з найбільшою імовірністю буде досягнуто".
Думка з приводу
Світлана Гаврилюк, завідувачка притулку для дітей Служби у справах дітей м. Львова:
- Згідно із чинним законодавством, кожна особа, якій стало відомо про факти безнаглядності дитини, зобов'язана повідомити про це органи влади. Проте мало хто звертає увагу на таких дітей. Особливо гостро стоїть ця проблема в сільській місцевості. Батьки нерідко живуть на "дитячі" гроші, але дітьми не опікуються. Та коли дітей хочуть у них забрати, вони готові на все. Погрожують, проклинають. Бо це для них - єдиний засіб до існування.
Були випадки, коли в суді голова сільської ради відмовлялася свідчити: "А що я можу? Вона мені хату спалить". Але ж це входить у її посадові обов'язки. Не хочеш мати клопоту, боїшся прокльонів - не йди на посаду! Дай можливість працювати тим людям, у яких серце болітиме за маленьку дитину. Таку саму позицію займають і сусіди.
Якщо в селі люди бояться мати справу з проблемними сім'ями, то в місті вони просто байдужі. Їх не обходить, що це дитина і що вона голодна й недоглянута. Більше переживають за маму, яка плаче. А якою виросте дитина в тій сім'ї, що її чекає в житті? Чи дасть вона собі раду?
Випадків, коли б хтось із сторонніх опікувався чужими дітьми, дуже мало. Тому треба працювати над зміною психології суспільства, бо воно ще дуже і дуже несвідоме.