Настання 2009 року ознаменувалося двома хоча й не взаємозалежними, але дуже симптоматичними подіями. Перша в масовій свідомості стійко асоціюється із сектором Газа, а другу - за влучною аналогією з першою - назвали «сектором без газу». Ці події об’єднує зовсім не наявність чи відсутність газу, а небажання чи невміння вирішувати спірні питання ефективно, розумно. Як наслідок - завдається шкода усім без винятку сторонам конфлікту. А питання про перемогу (нехай навіть піррову) стає взагалі недоречним.
Потрібні приклади? Як кажуть в Одесі, їх є в мене: після трьох тижнів «виховання» Ізраїлем непокірного сектору Газа кількість членів ХАМАС збільшилася з 25 до 40 тисяч, а вирішене титанічними зусиллями Тимошенко й Путіна питання про поставки російського газу все-таки не зачинило розкритої скриньки Пандори, що перетворило спілкування між двома країнами на трагікомічну розмову глухого з німим. Не знаю, як цього року складеться з хлібом, але можете не сумніватися: на видовища весь світ приречений.
Працював героєм
Газові непорозуміння, які викликали у пів-Європи стан шоку, повчальні з кількох позицій. Наприклад, окремі експерти кидаються з головою у вир аналізу непоступливості Кремля - мовляв, спірні моменти з оплатою і транспортуванням мали місце й раніше, але до припинення подачі газу на кілька тижнів справа ще ніколи не доходила. Та оскільки в цьому рівнянні надто багато невідомих, то не намагатимуся осягнути неосяжне, а підведу загальний знаменник під суто українськими складовими газової кризи.
Причинно-наслідковий зв’язок газової епопеї йде своїм корінням у вересень минулого року, коли Тимошенко оприлюднила проект бюджету-2009, а секретаріат президента в звичному для себе стилі почав докоряти його «нереалістичністю» на тій підставі, що основний фінансовий документ «зверстаний із розрахунку 250-260 дол. за 1000 кубометрів російського газу, хоча насправді вартість виявиться на 50-60 дол. вищою».
Однак після підписання українським і російським прем’єрами в Москві меморандуму про принципи газового ціноутворення на Банковій усвідомили, що Тимошенко вдалося-таки досягти названих у результаті інформаційного витоку цінових параметрів. Це змусило найближче оточення президента шукати пропагандистських контрзаходів.
В оперативній аналітичній розробці опинилося два варіанти. Перший полягав у тому, щоб подати досягнутий Тимошенко ціновий рівень як аванс, що його Росія готова заплатити в розрахунку на те, що їй здадуть у майбутньому газотранспортну систему, поступляться стратегічними підприємствами і сприятимуть в корпоративних протистояннях.
Секретаріат президента майже затвердив директиву, яка базується на цьому підході, але буквально в останній момент переграв на користь іншого варіанта - підняття планки цінової вимогливості настільки високо, аби будь-яка ціна російського газу виглядала «здаванням українських інтересів», «міждержавною корупцією» і т. ін. Коли на Банковій на початку грудня визначалися з «реальною» ціною на російський газ, то вирішили особливо не обтяжувати себе розрахунками і зупинилися на симпатичній цифрі 100 дол. за тисячу кубометрів російського газу.
Ніхто з оточення Ющенка не вважав за потрібне чітко пояснити причину такого радикального перегляду власного бачення формули ціноутворення на газ буквально за два місяці. Ще одна пікантна подробиця: «Нафтогазу» та уряду Тимошенко пригрозили, що якщо впродовж кількох днів їм не вдасться вийти на бажаний ціновий рівень, то «за справу візьметься президент».
Безумовно, на Банковій ніхто не плекав ілюзій із приводу втілення в життя задекларованої ціни, але все-таки там пішли цим шляхом, сподіваючись отримати переваги в пропагандистських ресурсах, - мовляв, невдачу Тимошенко можна буде подати як її непрофесіоналізм, а невдачу Ющенка - як бажання Росії насолити Україні та її «патріотичному президенту».
Тоді ж у загальних рисах було розроблено варіант інтернаціоналізації газового протистояння з Росією. Його суть зводилася до принципу «не наздожену, так зігріюся»: навіть якщо залучення Європи у ролі арбітра й не привело б до істотного зменшення ціни на російський газ, то Ющенко в будь-якому разі залишився б в очах народу «фаворитом Європи», а це - непоганий заділ для початку виборчої кампанії.
Далі планувалося планомірне поліпшення реноме президента як «єдиного послідовного і принципового виразника національних інтересів». Зокрема, прихід весни цього року має ознаменуватися приїздом до України представників найбільших світових аудиторських фірм і рейтингових агентств із метою «визначення реальної ринкової вартості української землі та об’єктів, що перебувають у тимчасовому користуванні Чорноморського флоту Росії». Як і у випадку з газом, кінцевий результат у вигляді перегляду орендної ставки базування російського флоту в Криму для Банкової є справою другорядної важливості; головне, як кажуть серфінгісти, - осідлати хвилю.
Що далі в ліс, то товщі партизани
Крім президента та його челяді, свою «партизанську» лепту в загострення газових пристрастей внесла також група «РосУкрЕнерго», яка нав’язливо спокушала «Газпром» готовністю купити газ дорожче. Зрозуміло, добродії Фірташ і Бойко до останнього заперечуватимуть свою причетність до цих неприємних візантійських інтриг, але їхні аргументи некомпетентних не цікавлять, а компетентних - не задовольняють. Якщо взяти до уваги історію непрозорих відносин «РосУкрЕнерго» із «Газпромом», то не треба бути дуже мудрим, щоб дійти висновку: не всі протоптані Фірташем до Москви стежки вже позаростали.
Та одна річ - користуватися стежкою, а зовсім інша - це приховати. Тому результат виявився цілком прогнозованим: спочатку незабутній Бакай не зміг відмовити собі в задоволенні відверто поговорити з приводу не зовсім патріотичної гри на підвищення Фірташа та Бойка, а під завісу переговорного процесу по газу навіть Путін визнав зусилля наближених до Партії регіонів персонажів «надміру настирливими і неприємними». Вважаю, якщо суспільство вимагатиме деталей, то скоро воно їх отримає.
До слова, гіперактивність пана Фірташа дратує вже не тільки не останніх людей Білокамінної, а й Партію регіонів. Ні, ніхто не проти того, щоб на утримання партійних структур відраховувалися суми, які можна порівняти з ахметовськими, та чи може це вважатися достатньою підставою для того, щоб претендувати на аналогічну квоту в списках на наступні вибори? В окремих регіоналів позитивна відповідь не викликає сумнівів, але для багатьох негативний вердикт має набагато більшу очевидність. Що ж до тих, хто «не приєднався», то вони розгублено й тривожно поглядають по сторонах.
Упродовж попередніх трьох років група Фірташа домоглася найбільшого прогресу в підвищенні рівня суспільно-політичної впливовості. Далекі від політики обивателі не можуть зрозуміти: як можуть люди, які не зарекомендували себе прибічниками помаранчевої революції, опинитися серед явних фаворитів президента?!
Не викликає будь-яких сумнівів, що якби Банкова не дала зеленого світла посередницькій місії «РосУкрЕнерго» в Україні, то сьогодні ми й не підозрювали б про існування людини з інтригуючим прізвищем Фірташ, а телеканал «Інтер» не знищив би шаленою тенденційністю залишки колишньої об’єктивістської репутації. А так, як кажуть у народі, «бачили очі, що купували, - їжте, хоч повилазьте!»
Спроби Фірташа примірити на себе тогу великодушного самаритянина, який геніально заробляє гроші «із повітря» і віддає Україні газ за ціною «собі на збиток», викликають змішані почуття тривоги й задоволення. Тривоги з приводу впевненості голови «РосУкрЕнерго», який вважає українців стадом овець, готових прийняти за чисту монету байки про безкорисливість газових посередників. Задовольняє ж той факт, що, попри сьомий вал «мила», яке отупляє та виливається на голови народу з «незалежних» ЗМІ, люди все-таки не розучилися мислити.
Соціологія: я не п’яна, я - рум’яна
Найновіша пристрасть Фірташа пов’язана з бажанням застовпити за собою статус мецената та куратора «третьої сили». Ніхто не заперечує значущості політичних проектів, створених на принципах пошуків ефективних відповідей на виклики, що виникають. Адже найчастіше політична поляризація призводить до затуманення погляду на процеси, що відбуваються, або ж до канонізації надто шаблонних відповідей, і в таких випадках значення нових політичних форматів важко переоцінити.
Та одна річ - оприлюднити претензії на роль «третьої сили», і зовсім інша - бути на рівні вимог, висунутих до неї. На жаль, у демократіях, що розвиваються, політичне імітування - набагато поширеніше явище, ніж наявність вольового стрижня та моральної відповідальності.
Про це мимоволі згадуєш у контексті новітньої «еволюції» Яценюка. Коли буквально через кілька діб після відставки з посади спікера Верховної Ради він заявив не тільки про створення «потужної політичної сили», а й про готовність назвати першу десятку, двадцятку і т. ін., то в багатьох це викликало не стільки захоплення, скільки підозру: і як це йому вдалося спресувати такий трудомісткий процес у такі стислі строки?
Тоді в середовищі аналітиків уперше проскочило: без Фірташа не обійшлося. Проте вірити в це не хотілося ні за підказками серця, ні за логікою розуму. Варіант прийняття пропозиції очолити мережну структуру в стилі сумно відомого київського ГАКу сам по собі ще не дуже фантастичний, але якщо врахувати, що пропозиція виходить від спонсора тих, чиїми стараннями Яценюка позбавили керівництва парламентом, то розум, честь і совість починають хором протестувати.
Однак поріг принциповості «кіндер-сюрприза української політики» виявився не настільки високим. Підтвердження цього надійшли від того ж таки Фірташа, який у секретаріаті президента використовував факт ангажування Яценюка як «превентивний захід для позбавлення Тимошенко потенційно сильного союзника», а бомонду Партії регіонів цей самий аспект підніс під соусом «недопущення єдності помаранчевого електорату». Остаточно пазл склався під час «Свободи на Інтері» тижневої давності: проникливе спілкування Яценюка з Фірташем розвіяло останні підозри скептиків - диму без вогню не буває.