Бізнес-кола та уряди країн Євросоюзу інтенсивно готуються до виконання жорстких екологічних зобов’язань, які мають протидіяти глобальним загрозам. Попри протести окремих країн, екологам таки вдасться проштовхнути запровадження лімітів емісії двоокису вуглецю в державах — членах Європейської спільноти, причому значно радикальніших, ніж ті, що передбачені Кіотським протоколом. До того ж міністри охорони навколишнього середовища країн — членів Євросоюзу взяли на себе доволі амбітне зобов’язання: до 2020 року у середньому по ЄС аж 20% енергії має походити з відновлювальних джерел (у постсоціалістичних країнах цей показник дещо менший). Зрештою, нові правила не стали ні для кого несподіванкою: це рішення дозрівало впродовж останніх двох-трьох років. Та все ж таки часу залишилося небагато, а прилаштування до нових, дуже радикальних нововведень навряд чи відбуватиметься без проблем.
Нова стратегія Європейського Союзу є особливим викликом для країн, котрі долучилися до спільноти 2004-го та 2007 року, в тому числі для двох великих сусідів України: Польщі та Румунії. «Якщо не вживатимемо надзвичайно радикальних засобів і не змінимо нашої свідомості, нові ліміти емісії СО2 стануть гальмом для зростання польської економіки», — вважає професор Єжи Бузек, експерт з питань новітніх вугільних технологій і колишній польський прем’єр. Однак процес переведення економік центральноєвропейських країн на нові рейки вже розпочався.
«Україні варто за цим стежити, бо у разі вступу вашої країни до ЄС польські та румунські проблеми повторяться й у вас, однак зі значно більшою силою», — зазначив у коментарі «Дзеркалу тижня» Томаш Вичулковський, незалежний дослідник українських питань з Любліна.
Нині в Польщі лише 3,75% енергії походить з відновлювальних джерел. Згідно з новими зобов’язаннями, до 2010 року цей показник повинен збільшитися до 7,5%, а до 2020-го — сягнути 14% (це все одно менше, ніж для ЄС загалом). Утім, експерти сумніваються в реальності вирішення цього завдання. Польська відновлювальна енергетика, щоправда, рік у рік збільшує свою потужність, однак з огляду на несприятливі природні чинники та адміністративно-правові бар’єри після досягнення 5—6% участі в енергоринку подальше зростання навряд чи можливе (причому й такий відсоток сьогодні видається вершиною мрій). Розвитку альтернативної енергетики заважають передусім такі бар’єри, як чимала вартість проекту, тривалий характер інвестиції, а також бюрократичні і технічні перешкоди в підключенні альтернативного джерела електроенергії малої потужності до загальної об’єднаної електромережі країни. Це все перевершує можливості малих і середніх фірм чи сімейних господарств, які можуть бути виробниками електроенергії.
Відтак полякам залишається сподіватися на прихід великих інвесторів, насамперед іноземних, які впораються з цими проблемами завдяки використанню ефекту великого масштабу інвестиції (побудують одразу кілька десятків вітряків тощо). І ці інвестори з’являються, але не так швидко, аби можна було думати про збільшення частки відновлювальної енергетики понад ті ж 5—6%. Це не дивно, тому що інвестиції в польські вітряки, сонячні колектори чи водні турбіни завжди будуть менш рентабельними, ніж у інших країнах Європи, де природні можливості (наприклад, сила вітру) помітно кращі.
За таких умов експерти вважають, що слід робити ставку саме на локальні генератори електричної енергії малої потужності. Дуже перспективним напрямом є, наприклад, використання відходів свинарства для виробництва біогазу, а вже з нього — електричної енергії. Оскільки одна свиня «виробляє» щодня близько 5 кілограмів відходів, її щоденна «потужність» становить близько 0,5 кВт.
Лідером на ринку біогазових електростанцій є Німеччина, де працюють понад три тисячі таких генераторів. Проте в польських умовах використання сільськогосподарських відходів є рентабельним лише у великих господарствах, яких у Польщі дуже мало. До того ж їх вважають неекологічними з огляду на монокультурний характер посівів, знищення природних стабілізаторів екосистем (наприклад, кущів і дерев, що ростуть між полями), застосування важких сільськогосподарських машин та надмірного використання добрив.
Щоб окремі сімейні господарства у Польщі (і не тільки) змогли встановити біогенератор, вітряк або сонячний колектор, їм потрібна надійна державна допомога, наприклад, у вигляді 20-річного кредиту з низькою відсотковою ставкою. Друга умова — це законодавча гарантія збуту надлишків електроенергії понад ті обсяги, що потрібні самому господарству.
Запровадження таких заохочувальних механізмів і широкий розвиток мережі локальних енергостанцій у сільській місцевості давав би змогу уникнути великих втрат енергії і чималої шкоди для навколишнього середовища, які нині виникають під час передачі струму на велику відстань та при транспортуванні сировини. Це також міг би бути надійний стимул для збереження унікальної в європейських масштабах моделі екологічного, сімейного господарства, яка є об’єктом гордості поляків.
Здавалося б, що з лобіюванням таких заохочувальних механізмів не має виникнути особливих проблем, оскільки в Польщі досить сильне селянське лобі (коаліційна партія «Самооборона» та опозиційна «Польська народна партія»). Та як виявляється, ці парламентські фракції справді активно агітують за використання біомаси з користю для селян, тобто своїх виборців, однак їхня концепція дещо інша. Простіше кажучи, вони лобіюють обов’язкове використання певної частки біокомпонентів з ріпаку у вигляді добавок до бензину та дизеля. На відміну від генераторів електроенергії, що працюють на біогазі, адміністративне збільшення попиту на ріпак дає селянам очевидні і негайні вигоди без жодного ризику.
Нині біокомпоненти додають до 2% палива, що продається в Польщі, — у середньому їх частка становить 5%. І ці показники мають регулярно зростати. Подібна ситуація і в інших країнах Євросоюзу — сусідах України. Так, Угорщина виробляє аж 250—300 тисяч тонн біоетанолу з кукурудзи, що на думку неурядової організації Ecology Association, перевищує пристосувальні можливості природного середовища. В сусідній, значно більшій за площею й населенням Румунії обсяги виробництва біокомпонентів набагато менші. Утім, тамтешнє міністерство сільського господарства має намір швидко змінити цю ситуацію, запроваджуючи обов’язкові квоти добавок до палива. Що, зрештою, відповідає загальній тенденції в інших країнах ЄС, насамперед західноєвропейських.
Адміністративна підтримка (або, інакше кажучи, нав’язування) використання біокомпонентів у пальному не дивує з двох причин. По-перше, це дає політикам відчуття зменшення небезпечно високої залежності від арабських і російських постачальників нафти. А це справа стратегічного значення. По-друге, використання біопалива означає, що, крім арабських шейхів і нових росіян, зможе заробити також місцевий селянин. Якщо зважити, що Європа й досі не змогла знайти надійний спосіб забезпечити отримання селянами надійного прибутку й запобігти тим самим соціальній напрузі (доплати до продукції навряд чи розв’язують цю проблему), то біопаливо, звісно, може відіграти позитивну роль.
Однак з «чудовими ліками від глобальних екологічних проблем», як називає біокомпоненти дехто з лобістів, вони мають мало спільного. Як зазначають учені міжнародного Балтійського університету, за нинішнього рівня розвитку технології, для виробництва однієї тонни біопалива потрібно спожити приблизно... стільки ж (в енергетичному вимірі) корисних копалин. Адже вирощування ріпаку, його транспортування та переробка потребують доволі значних енергетичних вкладень.
«Це правда, однак не вся. Слід мати на увазі, що ми лише вчимося широко використовувати біокомпоненти. Впродовж кількох років, напевно, можна буде говорити про технологічний прогрес і тоді виробництво біопалива супроводжуватиметься меншим споживанням енергії, водночас ми використовуватимемо більш калорійні рослини», — наголосив у коментарі «ДТ» кандидат технічних наук Роберт Арановський, експерт з питань біопалива Гданської політехніки.
Натомість зростання попиту на біокомпоненти тішить польських виробників добрив. У першому кварталі 2007 року виробництво їх продукції збільшилося на кількадесят відсотків, а прогнози свідчать про подальше зростання попиту. Водночас масове використання добрив при вирощуванні олійних рослин, насамперед ріпаку, всерйоз непокоїть балтійських океанологів. За їхніми словами, вже сьогодні Балтика та озера в країнах регіону потерпають від евтрофізації (процесу збагачення водойм поживними речовинами, які змиваються з сільськогосподарських угідь і приносяться з водами річок), наслідком чого стають зміни у складі екосистем і заростання водойм водоростями. Це серйозний удар по туристичній галузі, оскільки через ці проблеми на багатьох пляжах довелося заборонити купатися. Розвиток цього виду енергетики може також призвести до значного подорожчання продуктів харчування, порушення рівноваги в екосистемах і деградування грунту (останнє стосується насамперед досить шкідливого для грунту ріпаку).
Проте ці загрози зумовлені передусім надто інтенсивним використанням землі для монокультурного вирощування окремих видів сільськогосподарських рослин. Подорожчання продуктів харчування може бути спричинене зміною призначення землі з продовольчого на енергетичне, очевидним наслідком чого є зменшення пропозиції цих продуктів на ринку. Слід зауважити, що Україні ця ситуація поки що не загрожує, оскільки великі площі землі не використовуються для сільськогосподарських цілей, тож до надто інтенсивної їх експлуатації ще далеко. Однак це слід мати на увазі.
Великі перспективи має енергетичне використання органічних компонентів комунальних і промислових відходів, які в Україні поки що використовуються непродуктивно. На більшості польських сміттєзвалищ у останні роки спорудили сучасні установки з перехоплення біогазу, який завжди утворюється в таких місцях. Його спалюють на місці, виробляючи при цьому тепло- та електроенергію, але знову ж таки лише для потреб самого об’єкта, оскільки надлишки енергії майже неможливо продати, передавши їх до мережі. Для ідентичних цілей використовують також тверду фракцію, яка залишається після очищення рідких комунальних відходів.
Крім біомаси, польський уряд робить ставку на вітрову енергетику. Втім, лише на невеликому відсотку території країни вітер настільки сильний, щоб забезпечити рентабельність інвестицій у цей вид енергетики. І знову ж справа обмежується тільки великими об’єктами — як вже зазначалося, спорудження окремого вітряка та включення його до мережі супроводжується безліччю проблем.
Останнім часом стало відомо про можливість вкладення доволі великих інвестицій у вітрову енергетику Польщі, передусім на Примор’ї. Так, компанія PS Wind має намір побудувати мережу вітряків (180 турбін) загальної потужності 240 MВт поблизу міст Слупськ і Устка. Що цікаво, і тут у великому виграші опиняться селяни: компанія хоче підписати з власниками землі, де розташують вітряки, угоди про її оренду на 30 років і платити кожному власникові по 20 тисяч злотих на рік за кожну турбіну.
І все було б добре, аби не певні застереження щодо цього виду енергетики. Вітряки є чужим елементом у місцевому краєвиді, виробляють шкідливі звуки та вібрацію, а також можуть становити смертельну небезпеку для птахів. Тому в певних ситуаціях краще будувати вітряки на штучних островах на морі — там і вітер сильніший, і негативні наслідки для людини майже нульові. (Зокрема, так роблять у Німеччині.) Утім, загроза для птахів може бути значно більшою (якщо вітряки розташовані на шляху міграції птахів), тому спершу потрібно виконати складні й витратні дослідження. Ще одна проблема — вітрову електроенергію не хочуть купувати польські оператори електросистем. Адже вітер дує не постійно, а електроенергію треба постачати весь час, також її неможливо складувати.
Як показують наведені приклади, не все з відновлювальними джерелами енергії так просто, як може здаватися на перший погляд. Але ж спочатку складалося враження, що єдині бар’єри на шляху їх запровадження — це адміністративно-правові перешкоди та потреба у великих інвестиціях. Але у процесі подолання цих перешкод виявляється, що, запобігаючи одним загрозам, зумовленим розвитком відновлювальної енергетики, водночас створюємо інші.
Однак тільки на перший погляд цей шлях веде у глухий кут. Польща та її сусіди лише вчаться використовувати у великих масштабах новітні види енергетики, тому помилки неминучі. Разом з тим дуже активно здійснюються наукові дослідження. Як то кажуть, вчитися на помилках — це добре, але вчитися на чужих помилках — набагато краще. Чи зможе Україна, на яку чекають значно більші проблеми з приведенням вітчизняної енергетики та економіки у відповідність до майбутніх (ще суворіших) стандартів Євросоюзу, засвоїти це правило? Бо, як видається, іншого виходу наразі немає.