В Україні немає жодної державної шахти, яка працює рентабельно: у 2016 р. при середній оптовій ціні тонни готовоїтоварноївугільної продукції 957,26 грн собівартість становила 2160,03 грн.
Вуглевидобувні підприємства України у 2016 р. видобули 40,9 млн т вугілля зольністю 43,4% - 8,4 млн т коксівного й 32,5 млн т енергетичного. На контрольованій урядом України території розташовано 35 державних шахт, з яких 33 функціонують у режимі видобутку вугілля й дві - у режимі відкачки шахтних вод. Ці підприємства видобули 5,8 млн т рядового вугілля - 1,6 млн т коксівного й 4,2 млн т енергетичного. Їхні виробничі показники у 2016 р. виявилися на 14% гіршими за показники 2015-го. При середній оптовій ціні тонни готової товарної вугільної продукції 957,26 грн собівартість становила 2160,03 грн, що свідчить про те, що в Україні немає жодної державної шахти, яка працює рентабельно…
На такому тлі 24 травня 2017 р. міністр енергетики й вугільної промисловості Ігор Насалик заявив, що через рік і два місяці в Україні не залишиться жодної збиткової шахти.
На офіційній Facebook-сторінці прес-служби Міністерства енергетики й вугільної промисловості України 24 березня 2017-го уточнили, що, попри зменшення кількості шахт із 33 до 26, видобуток вугілля заплановано збільшити на 50% - із 5,8 млн т до 8,7 млн. І все це "завдяки модернізації, технічному переоснащенню шахт і введенню нових лав", для чого вже цього року до бюджету закладено 800 млн грн і передбачено 1 млрд грн кредитних коштів під державні гарантії.
Знайома історія. Протягом 2004–2008 рр. під девізом "Впровадження п'яти вітчизняних комплексів нового покоління рівносильне введенню нової шахти" у галузі реалізували урядову інвестиційно-інноваційну програму. Тільки в 2004 р. випустили й передали на шахти 52 комплекси. Але дива не сталося, навпаки, масоване насичення шахт вітчизняною інноваційною технікою супроводжувалося погіршенням економічної ситуації.
Технології коштують дорого, дуже дорого. Сучасний вуглевидобуток, чи то в Південній Африці, чи то в Україні, - це довгі, кількасот метрів, буквально нашпиговані дуже дорогим металом лави. У німецькому струговому комплексі на 10 тис. т товарного вугілля на добу (майже 20 тис. т по рядовому вугіллю) приводні двигуни мають потужність 3,6 МВт - майже 4900 кінських сил. Але навіть це море вугілля не зробило видобуток рентабельним, і в 2018 р. закриють останню німецьку кам'яновугільну шахту.
"Ми вже не віримо в прогрес - хіба це не прогрес?" - як риторично запитував Хорхе Луїс Борхес, аргентинський письменник.
Уже за даними п'яти місяців поточного року видно, що оголошений модернізаційний бліцкриг відкладається: підприємства, що входять у сферу управління Міненерговугільпрому України, у січні-травні 2017 р. скоротили видобуток на 22% порівняно з попереднім роком, до 2 млн т, з яких енергетична складова - 1,6 млн т.
Що таке інноваційний розвиток - мета чи засіб? У рекордному 1976 р., коли українські підприємства видобули 218 млн т вугілля, у вугільній промисловості працювали 1502 забої, з яких тільки 30% були комплексно-механізованими, але середня лава давала 574 т на добу. У 2016 р. середньодобове по галузі навантаження на лаву становило лише 594 т, зате з 76 забоїв переважна більшість була комплексно-механізованою. І цей курс залишається незмінним: із 43 уведених за рік нових лав 39 (90%) оснащено комплексами.
Більшість державних підприємств виживають, за висловом Кіплінга, "дешевим ремонтом дешевки", але є й такі, що перетворилися на "льохи" - так колись екс-міністр вугільної промисловості С.Тулуб назвав шахти, що залишилися без єдиного очисного забою. Їх і за ліпших часів в українській промисловості було до 10%. А тепер бюджет не має коштів ні на розвиток шахт, ні на їх закриття.
Збиткові шахти - це надовго. Їх швидко не ліквідуєш - дорого й соціально небезпечно. У найближчих планах міністерства - закрити сім державних вугільних шахт. Рік тому, у травні 2016 р., керівництво галузі було категоричнішим: ішлося про необхідність ліквідувати 11 шахт і підготувати 15 шахт до досягнення нульової рентабельності, а то й прибутковості із завданням їх подальшої приватизації. Не вийшло.
Тому державі для шахт, що розташовані на підконтрольних уряду України територіях, потрібна технічна політика, що відповідає скромним економічним можливостям: "Нам би ніч простояти, та день протриматися". Тому: "Даєш дешеву техніку й у великій кількості!".
Потрібний ефект у принципі забезпечують машини з робочим органом, як у м'ясорубці. Технологія, яку в США називають auger mining, що перекладається як "вилучення вугілля шнековим (гвинтовим, черв'ячним) виконавчим органом". Шнек із коронкою на кінці - він і бурить, він і видає вугілля зі свердловини. Видобуток не потребує присутності людей у забої, не треба встановлювати кріплення. У Західній Вірджинії, де вугільні пласти в гірській місцевості виходять на поверхню (звідси й термін - високі лави, highwall, замість звичайних для підземних умов довгих лав, які англійською називаються longwall), шнекове вилучення вугілля прижилося ще з середини 50-х років минулого століття. Весь схил у дірках - слідах бурової діяльності. Спосіб auger mining широко використовується й на відкритих розробках в Австралії.
Компанія BryDet багато років була технологічним лідером з поставок устаткування такого виду на відкриті розробки, а тепер з істинно американським розмахом - потужність приводу 450 кВт, дві секції по два шнеки діаметром 1,22 м, довжина свердловини 80 м - ступнула й у підземні простори.
Першу вітчизняну бурошнекову установку створили в Донвугі (Донецькому науково-дослідному вугільному інституті) майже сорок років тому на хвилі "безлюдного вилучення" Павло Левкович і Іван Манжула. Ідею видобувати вугілля без присутності людей в очисному забої реалізували вибурюванням вугілля з пласту шнековим органом при знаходженні самої машини на штреку - дільничній горизонтальній виробці. Бурошнекові технології особливо ефективні на "непридатних" тонких й дуже тонких пластах, оскільки дають чисте - без домішок породи з покрівлі й ґрунту - вугілля. Вони не трудомісткі в експлуатації, набагато дешевші за комбайнові лави з комплексами механізованих кріплень і скребковими конвеєрами.
Бурошнекові установки по кишені й державним шахтам, і невеликим приватним фірмам, що бажають заробити на видобутку вугілля за схемою корпоративної розробки шахтного поля, апробованою в 90-х роках минулого століття на шахті "Червоноармійська-Західна" №1. Суть організаційно-економічної моделі полягає в тому, що приватна фірма зі своїм устаткуванням видобуває вугілля, а державна шахта надає їй платні послуги від траспорту-підйому-провітрювання до санітарного обслуговування робітників.
Водночас простота і явні переваги методу, на жаль, не зробили його масовим, хоча промисловці спочатку завзято взялися за діло. Серія, виготовлена заводом "Буран", показала необхідність доведення. Бурошнекові комплекси харківського заводу ім. Малишева під різними абревіатурами, як і репліки інших вітчизняних конструкторів, теж не мали великого попиту. Але при тому було розуміння їх важливості: у 2005 р. вийшла постанова Кабінету міністрів України від 19 серпня 2005 р. №785, яка пропонує Міністерству палива й енергетики України організувати придбання відповідних комплексів вуглевидобувними підприємствами за процедурою закупівлі в одного постачальника без погодження з Міністерством економіки.
Найбільш тямущими покупцями виявилися китайці - купили 38 установок, заявили заводу про свої далекосяжні купівельні наміри… І вже невелика українська фірма на своєму сайті виставляє на продаж китайську техніку. На доданому відео шахтарі Піднебесної діловито "шнекають" вугілля. Вартість китайського комплексу порівнянна з ціною українського вугільного комбайну, але набагато нижча від вартості механізованого комплексу.
Реальна продуктивність бурошнекового комплексу становить від 200 до 300 т вугілля на добу, але й це як знахідка для підприємств, що опинилися в складній ситуації. До того ж можна експлуатувати дві машини в одній виробці одночасно.
Правда, не факт, що й перелицьовані китайцями комплекси будуть успішними на наших шахтах. Конструкція машини потребує адаптації до умов експлуатації: міцність, в'язкість вугілля, стан вмісних порід тощо - все має значення.
Певний оптимізм вселяє наявність в Україні конструкторів - фахівців з гірничої техніки як такої і з бурошнекового видобутку, зокрема. Інша річ, що особи, відповідальні за технічну політику в галузі, що називається "впритул" не бачать цього виходу з патової ситуації. А керівники великих приватних корпорацій, яким така техніка теж потрібна для відпрацювання всіляких "завислих запасів" вугілля, купили б, але серійну машину і під ключ.
Збільшення кількості "льохів", проблеми депресивних регіонів, гостра нестача палива, зумовлена кризою енергетики, настійно підштовхують галузь прийняти рішення. Час не чекає: найрозумніше нині - купити в китайців кілька зразків і докладно обкатати їх на наших шахтах. Головне, як водиться, вплутатися в бійку, а там подивимося! Потреба в бурошнекових комплексах може становити кілька десятків установок на рік.
Є пістолети, марка яких стала іменем загальним, - "деринджери". Вони невеликі, хоч у шкарпетці ховай, невибагливі, неавтоматичні, але з двома патронами достатнього калібру, їх іще називають зброєю останньої надії…
Вітчизняним державним шахтам, схоже, настав час озброюватися бурошнековими комплексами.