Чим ближче до зими, тим зриміше холоднішають стосунки між Україною та її сусідами. Цьогорічні холоди захопили нас зненацька, як відомого коника-стрибунця з байки. Правда, розважалися ми ні мало ні багато — дев’ять літ: конкретні й економічно обгрунтовані плани вітчизняних терміналів і трубопроводів дивним чином помирали в зародку, з’ясування на найвищому державному рівні, кому дешевше продадуть газ, тривали ще з ранньої весни, а восени раптом... треба платити за газ наперед. А грошики брати звідки? Бюджет наперед не наповнюється, зарплату наперед не видають, споживача за ненадані ще послуги хіба під дулом нагана змусиш платити. Спасибі, хоч небо не махнуло ще на нас рукою. Застерегло морозом з вересня: начувайтеся, мовляв, зима не за горами, запасайтесь хто чим може! — і знову дало відстрочку на цілий місяць.
Дякувати природі, її ласка таки допомогла хоч трохи утеплитись подолянам. Бо вереснева статистика всіх тих припасів, що взимку мають горіти й гріти, справляла враження, що Хмельниччина й Вінниччина лежать якщо й не в центрі спекотної Африки, то вже в Середземномор’ї — напевно. Житлово-комунальне господарство Вінниччини, наприклад, було забезпечене твердим паливом лише на 11,2% від норми, а рідкого палива взагалі не було жодного кілограма. В бюджетах районів та міст обласного підпорядкування не вистачало для розрахунків за спожиті бюджетними установами енергоносії майже п’яти мільйонів гривень. Потреба в додаткових коштах для компенсації пільг та субсидій населенню становила 31,4 мільйона гривень. Їх непроплата загрожувала відключенням газу й електрики. Становище було настільки серйозним, що 3 жовтня скликали позачергову сесію обласної ради з основним питанням на порядку денному: «Про забезпечення населення і підприємств теплокомуненергетики області природним газом, твердим і рідким паливом на опалювальний період та стан розрахунків за них». Без згоди депутатів неможливо було «нашкребти» по засіках обласного бюджету 42 з половиною мільйони гривень, з яких 39,1 мільйона мали йти на плату за газ.
Сесія з прискіпливістю сумлінного конторника переглянула бюджетні видатки і таки знайшла що урізати, аби збільшити асигнування на пільги та субсидії населенню. Крім того, вона наполегливо рекомендувала всі додатково одержані завдяки зростанню надходжень до місцевих бюджетів та погашенню позичок під регіональний контракт кошти теж спрямувати на оплату енергоносіїв, що споживаються бюджетними закладами.
Обласний центр також вигріб з міського гаманця все можливе (набігло три мільйони гривень), щоб запустити опломбовані до того часу котельні. 16 жовтня вінничан нарешті ощасливили гарячою водою (розбалувані цілорічно теплою водою з кранів столичні мешканці навряд чи збагнуть, яке це щастя — після піврічного гарту прийняти повноцінну ванну). Городянам пообіцяли — якщо, звісно, ті будуть слухняними — навіть розпочати з листопада опалювальний сезон.
Бути слухняними — означає платити за комунальні послуги. З цим у Вінниці, як і скрізь, справи кепські. Сума заборгованості перевищує 33 мільйони гривень — цифра, порівнянна з міським бюджетом. Майже половина споживачів ігнорують плату за підігрів води, а 40% взагалі за воду не платять. Чверть вінницьких родин боргують по три місяці й більше. Півтисячі сімей мають 4-тисячні борги тільки за газ. Не випадково в судові інстанції почали надходити позови від жеків на «особливо злісних» боржників. І найчастіше суд ці позови задовольняє. Хоч, на жаль, у наших людей безліч об’єктивних і суб’єктивних причин, щоб не платити, — і, як правило, майже всі вони створені державою.
У сусідів-хмельничан справи анітрохи не кращі. Проблеми — один до одного, хоч і місто, і область менші за розміром і за населенням. Та однаково власним коштом втримати обвал комунальних розрахунків (точніше, несплат) — справа нереальна. Заборгованість населення області у вересні становила 88 мільйонів гривень. Це при тому, що фактично 71,7% нарахованих до сплати сум споживачами було сплачено. На традиційних вересневих оглядинах готовності комунального господарства до зими — засіданнях, колегіях тощо — з’ясувалося, що в області існує безліч «больових точок», тобто таких дір у комунальній ковдрі, з якими входити в зиму просто небезпечно. Тому й став теплий жовтень рятівною паличкою-стукалочкою для славутчан, ізяславців та іже з ними, де аврально запускають напередодні зими котельні. «Катастрофи немає але серце тенькає, — ділиться перший заступник голови облдержадміністрації Анатолій Овчарук, у віданні якого — вся комунальна сфера Хмельниччини. — На листопад ми заздалегідь проплатили понад 60% за газ. Виручили щедріші надходження до бюджету в жовтні. Шукаємо можливості «закрити» грудень, а там сподіваємося на новий бюджет, який обіцяє бути багатшим, ніж нинішнього року. Але так важко щодня бути гончаком...»
Сам Хмельницький потерпає особливо — таки не пристосоване місто до життя без вигод. Якщо в літні місяці гаряча вода подавалася за графіком, то в жовтні, коли похолодніло, її відключили зовсім — в науку всім неплатникам, яких у місті вистачає. Те, що при цьому страждають усі без винятку — і сумлінні платники також, — звичайно, нікого не цікавить. У нас же немає технологій «індивідуального підходу» до кожного споживача. Як немає і переконливих пояснень, куди діваються ті кубометри газу, літри води і т. п., які закладені в нормативах, що виявляються в кілька разів вищими від показників лічильників. Як, тим більше, немає жодної спроби громадськості розібратися, чому протягом весняно- літньої подачі води за графіком, тобто, в кращому випадку, через день, громадяни без лічильників мусили сплачувати аж ніяк не 50%, а 78% від тарифу. Коли ж журналісти цікавляться такими деталями, комунальники багатозначно підводять очі догори й повторюють, як шаман заклинання: такі нормативи, такі тарифи, ми нічого не можемо вдіяти!
У початок листопада обласний центр увійшов, як обережний купальник у холодну воду: тепло подавалося лише ночами, по чайній, можна сказати, ложечці — бо середньодобовий температурний режим завдяки денному теплу коливався в межах 10—11 градусів вище нуля. Лише лікарні й дитсадки опалювалися цілодобово. Така ж ситуація, хіба що з поправкою на ще меншу провінційну вибагливість, і в інших газифікованих містах Хмельниччини. А маленьким населеним пунктам щастить ще менше. Живим докором безгосподарності і немилосердю рідної влади стала історія селища Лозового, що в Деражнянському районі. Його мешканці відмовилися від газових вигод з однієї банальної причини: грошей на плату за газ у людей просто немає. Адже субсидія надається лише з розрахунку 21 квадратний метр на одного прописаного плюс десять з половиною квадратів на сім’ю. Решта житлової площі оплачується по 17,5 копійки за лічильником і по 19 копійок за кубометр газу без нього. А на квадратний метр площі нараховується 11 кубів газу. Отож для, скажімо, самотніх стареньких з 50—80 гривнями пенсії суми просто фантастичні. Вихід знайшли у дідівських грубках і плитах. Але якщо в окремій хатині це нормально — тільки, знову ж таки, запасися паливом, то для багатоквартирних будинків (а в промисловізованому за радянських часів Лозовому таких вистачає) це просто лихо: і незручно, і неестетично, і, головне,— для здоров’я шкідливо. Але хто зважає на це сьогодні... Якість життя давно відійшла для цих людей на другий план. Головне — просто вижити. Так-так, у центрі Європи. На межі другого й третього тисячоліть.
Власне, від людей можна було б чекати розуміння — тимчасові труднощі, необхідність затягнути паски — усе це, може, й справді неминуче на етапі становлення молодої держави. Як і те, що наші неймовірні темпи приватизації породжують усе нові проблеми: скажімо, нові власники заводів і фабрик не збираються «тягти» на собі всю соціальну сферу, яка за радянської влади була створена для цих-таки підприємств і ними, природно, утримувалась. Відтак «соціалка» перекидається на бюджет і на плечі самих мешканців. Надходження ж у бюджет від приватизованих об’єктів якщо і є (це в кращому випадку), то мінімальні. Зарплати на цих підприємствах, як правило, теж на межі виживання.
Одне слово, куди не кинь — скрізь клин. Скинуті урядом на місцеві бюджети проблеми — та ж передоплата за газ — такі далекі від справедливості, як столиця (у комунальній сфері — особливо) від периферії. І, як ведеться, поки пани б’ються — в холопів чуби тріщать. Тобто наразі — мерзнуть. Хоч і це, було б бажання, можна видати за благо для здоров’я народу: тримай, мовляв, черево в голоді, голову — в холоді... А те, що ноги при цьому повинні бути в теплі — то бігай, народе, шукай роботу, заробляй копійку, крутись, крутись, як муха в окропі. Якщо й не впіймаєш жар-птицю за золотого хвоста (не всім же бути олігархами — країни на всіх не вистачить), то хоч зігрієшся. Що, власне, й треба, аби зиму пережити — бо й справді, скільки тієї зими?!
...Нічого вічного не буває, і в природи, здається, теж уривається терпець. Зледеніння електродротів внаслідок раптового морозу після дощів найдужче зачепило схід Хмельниччини — чотири райони, які межують з Вінниччиною. Було знеструмлено 750 населених пунктів, 8215 ліній електропередач, 3951 трансформаторну підстанцію, внаслідок відсутності електроструму відімкнено 313 АТС. Роботи з ліквідації наслідків стихії почалися негайно: були задіяні аварійно-рятувальний військовий загін, 154 бригади загальною кількістю 733 чоловіка, 212 одиниць техніки. За словами голови правління «Хмельницькобленерго» О.Шпака, клопотів вистачить щонайменше на тиждень. Йдеться про оперативний ремонт, бо для повної ліквідації збитків, які оцінюються сьогодні як мінімум у 9,5 мільйона гривень, часу треба чимало.
Вінниччина ж узагалі опинилася в імлі. Наслідки стихії для краю просто катастрофічні. Внаслідок пошкодження ліній припинилося енергопостачання більшої частини області. У вівторок вранці сіла на «нуль» Ладижинська ТЕС — такого в її історії ще не було. Та ж ситуація на Дністровській ГЕС. Практично в регіоні працює в ці дні тільки Хмельницька АЕС. Електротранспорт у Вінниці зупинився. Для ліквідації завданих збитків потрібно кілька місяців.
Звичайно, Поділля не залишилося з бідою сам на сам. Надходить допомога з інших областей України. Найбільш постраждалим районам допомагають ті, кого стихія обійшла. Перші кошти виділені Кабміном.
Але випробування, що спіткало край на межі зими, вкотре оголило невирішені проблеми. Незважаючи на запевнення, що вже цього року зроблено чи не найбільше для підготовки до зими, ми знову побачили ступінь цієї готовності. Повалені опори — як електроживлення, так і електрозв’язку — наче підтверджують хисткість, ненадійність усіх тих заходів, які в форсованому темпі вживаються напередодні кожної зими. Все — на живу нитку, все — нашвидкуруч, все — аби прозвітувати, як-небудь перезимувати і — забути до наступної зими. Кожна зима останнім часом перетворюється на випробування. Та це, здається, нас нічого не вчить.