Коли в найчорніші часи так званого воєнного стану до Польщі прибували делегації зі Швеції для реалізаціїї на Віслі своїх екологічних проектів, польські господарі були цим досить збентежені. Мовляв, який сенс платити за очищення річок «ворожої» держави? Лише через кілька років поляки зрозуміли, що скандинавські сусіди не пускають гроші за вітром. Адже екологічна катастрофа, яка поширювалася в комуністичній Польщі 80-х років минулого століття, призвела до появи перших ознак «вимирання» Балтики. Причому прояви екологічного лиха можна було бачити аж біля шведських берегів. А скандинави уже тоді лідирували в рейтингах як найбільш екологічно розвинені народи світу. Тож не могли не реагувати на те, що величезні обсяги забруднень потрапляли у Балтійське море з водами Вісли, Даугави та Неви, поширюючись у район Ботнічної затоки та спричиняючи незворотні зміни в навколишніх екосистемах.
Тож скандинавське фінансування екологічних програм у комуністичній Польщі не було передчасним, хоча комуністи далеко не всі кошти використали за призначенням. Та коли 1989 року країна над Віслою стала демократичною, з двох боків Балтики вже було створене підґрунтя для системної співпраці в царині охорони довкілля. Шведи збільшили фінансування до дуже великих обсягів, але водночас стали й більше вимагати. Таким чином, самі поляки навчилися дисциплінованого та системного підходу до охорони природного середовища. Програми урядів Швеції, Норвегії, Данії та Фінляндії принесли Польщі та республікам Балтії багато користі ще до того, коли з’явилося системне фінансування з Брюсселя в рамках підготовки до членства в Європейському Союзі. Причому ці зусилля нічого не дали б, якби названі країни не створили правової бази для такої співпраці. Йдеться насамперед про Гельсінкську конвенцію щодо Балтики та інші міжнародні угоди, що регулюють питання співпраці країн Балтійського регіону.
Коли 1991 року Польща, Литва, Латвія та Естонія мали вже налагоджені системи співпраці з фондами урядів Скандинавських країн, у Львові мали місце лише перші спроби налагодити таке співробітництво. І вони завершилися успіхом, хоча цю тему й не висвітлювали у ЗМІ. З перших років незалежності в Україні активно діє програма Балтійського університету, започаткована деканом факультету міжнародних відносин Університету ім. Івана Франка, професором Маркіяном Мальським. Шведський центр Балтійського університету у місті Упсала привітав здобуття Україною та Білоруссю незалежності і ще тоді розглядав ці дві держави як інтегральні елементи великого Балтійського регіону. Їх вагомість полягає в тому, що територіями України та Білорусі пролягає межа Балтійської Європи з кількома іншими геополітичними регіонами, які для Балтії дуже важливі. Як вважають науковці упсалського центру Балтійського університету, неможливо забезпечити стабільність, екологічну безпеку та корисну співпрацю Балтії з країнами Чорномор’я без балтійської інтеграції та сталого розвитку України і Білорусі.
«Львів уже сьогодні є містом Балтійського регіону, так само, як Краків чи Вільнюс», — стверджують керівники програми Балтійського університету при ЛНУ ім. Івана Франка. Для того є всі підстави: екологічні (належність до басейну Балтики), географічні (до узбережжя Балтійського моря удвічі ближче, ніж до узбережжя Чорного), а також історичні, культурні, економічні. Львівщина та Волинь завжди перебували під впливом країн Балтії (пригадаймо період існування Великого Князівства Литовського чи Речі Посполитої) й поставляли свої товари Віслою на Балтику, водночас маючи небагато спільного з чорноморською Туреччиною чи Грузією.
Інша річ — Центральна Україна. І хоча річки цього регіону впадають у Чорне море, однак це не заважає шведам активно стежити за станом природного середовища Київщини чи Полтавщини. Не можна забувати й про те, що внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС радіонуклідами було забруднено віддалені куточки Скандинавії й навіть Арктики. Це зайвий раз підтверджує правильність підходу скандинавів, який полягає у неабиякій важливості інтегрування всієї України в політико-економічний і науковий простір Балтійського регіону, з його прогресивним системним підходом до управління екологічною якістю виробництва та екологічною безпекою.
Тож ініціатива створення в Ельблонзі «Балтійського порту для України», а також пов’язані з цим дії учасників кампанії «Балтійська Україна», — це зовсім не революційна ідея. Це лише один із конкретних наслідків тих тенденцій, що вже мали місце у минулому, та нинішньої послідовної діяльності маловідомих в Україні прибічників балтійської інтеграції України. Причому це лише початок. «Зараз дуже сприятливий момент, щоб розпочати таку кампанію балтійської інтеграції, оскільки цьому сприяє ситуація, що склалася у Швеції, країнах ЄС, Польщі і самій Україні. В останні місяці уряди Швеції та Польщі демонструють неабияке бажання налагодити тіснішу співпрацю з Україною. Очевидно, це один із наслідків помаранчевої революції. Також нарешті з’являються тривалі й видимі ефекти цієї великої праці, яку ми разом із українськими партнерами виконали впродовж останніх кільканадцяти років», — зазначає Марія Вінклер, співробітниця секретаріату Балтійського університету з Упсали. «З іншого боку, саме зараз ЄС став більше уваги приділяти морській співпраці, а Балтику Брюссель сприймає як ключовий морський вузол, виділяючи йому більше коштів, ніж навіть Середземномор’ю», — додає пані Вінклер.
Та це ще не всі ознаки сприятливої геополітичної ситуації, що склалася сьогодні. Розвиток ситуації на Балтиці та відповідні тенденції на десяток років випереджають чорноморські. Тож, якщо Україна справді хоче стати чорноморським лідером, налагодження корисного обміну досвідом з Балтією не буде зайвим.
Таку можливість, власне, й дає балтійська інтеграція, зокрема, створення в Ельблонзі українського портово-комерційно-наукового комплексу, участь у роботі Гельсінкського комітету (в разі прийняття Гельсінкської конвенції), Єврорегіону «Балтика» та інших формах балтійської співпраці. Недарма до ініціативи «Балтійська Україна» недавно долучилися Управління морського порту Рені (обмін досвідом з Ельблонгом) і провідний англомовний журнал балтійського транспорту Baltic Transport Journal, який цікавиться як чорноморськими справами, так і питаннями балто-чорноморської співпраці та конкуренції.
Україна також може багато виграти з огляду на зростаюче розчарування скандинавів нинішньою агресивною політикою Росії. Балтійська співпраця з Росією в сфері розвитку демократії та охорони довкілля не виправдала себе. Щоправда, це не стосується талановитих і відданих справі російських експертів, котрі сумлінно працюють у рамках Гельсінкської комісії, Балтійського університету та інших організацій і позитивно сприймають ідею поширення балтійської співпраці на Україну. У цих експертів здебільшого відсутні імперські амбіції, багато хто з них проти будівництва Північно-Європейського газопроводу, вважаючи, що це може спричинити екологічне лихо.
Та проблема в іншому. Адже в такій авторитарній країні, як Росія, все залежить від центральної влади. Однак високе керівництво, а також мерії Калінінграда і Санкт-Петербурга не тільки не мають найменшого бажання виконувати взяті Росією зобов’язання щодо охорони природного середовища в портах, територіальних водах та на суші, а й проштовхують експансивну, ворожу довкіллю програму «завоювання» Балтики. Будівництво газопроводу, а також концепція переведення поставок нафти з нафтопроводу «Дружба» на танкери не має нічого спільного з екологічною безпекою. Її хочуть здійснити за будь-яку ціну, ризикуючи спричинити екологічну катастрофу та нехтуючи думкою своїх же експертів. Бо ніхто з російських учених не ризикне привселюдно сказати, що з виконаних ними досліджень випливає екологічна недоцільність здійснення стратегічних інвестицій у такий спосіб, що його пропонує інвестор.
Тож коли за такого розвитку подій у Скандинавських країн з’являється можливість тісніше співпрацювати з надійнішим партнером — з Україною, який справді побудує (здебільшого за скандинавські гроші, але частково й своїм коштом) фільтраційні поля у Львові та запровадить роздільне збирання сміття в Луцьку, то відмовлятися від такої перспективи не варто. Для якості природного середовища Балтики все одно, побудують фільтраційні поля в Калінінграді чи у Львові. Тож коли росіяни не хочуть цього робити навіть за умови, що шведи готові це повністю профінансувати («ДТ» про це писало в №24 за 23 червня 2007 р.), то чому б не розпочати тісну співпрацю із Львівщиною та Волинню?
На думку скандинавських експертів, ініціатива «Балтійська Україна», прийняття Україною Гельсінкської конвенції та зразкове виконання її положень разом із фінансуванням екологічних проектів з балтійських фондів — це єдиний спосіб реально вплинути на Росію, аби змусити її дбати про довкілля. Це давало б надію не лише на чисте море та європейську інтеграцію України, а й на заблокування, у разі необхідності, енергетично-транспортних проектів росіян, які реально можуть призвести до знищення екосистем Балтики. Аварія російського танкера у Керченській протоці є для скандинавів достатньою пересторогою для того, щоб не допустити чотириразового збільшення руху цих суден Балтійським морем, рішення про яке має бути прийняте на рівні HELCOM.
Тож сприятливий момент уже настав, бажання інтегруватися з країнами Балтії є, зокрема серед регіональних політиків Львівщини та Волині. Настав час визначитися й урядовим колам. Бо сьогодні замало написати кілька гарних слів про євроінтеграційні перспективи та великі вигоди, що їх відкриває балтійська співпраця України, і втішитися перспективою блокування будівництва Північно-Європейського газопроводу та поліпшення стану екології західних областей.
Тепер усе в руках уряду, а саме — зовнішньополітичного та природоохоронного відомств, та й, власне, прем›єра. Посольства Скандинавських країн, насамперед координатора Гельсінкської конвенції — Фінляндії розміщуються у центрі Києва. І саме там можна проконсультуватися з питань балтійської інтеграції, насамперед прийняття Гельсінкської конвенції. Свій шанс потрапити до «балтійського клубу» має також одне із західноукраїнських міст — Львів або Луцьк. Як пояснили «ДТ» особи, наближені до секретаріату Єврорегіону «Балтика» в місті Ельблонг, якщо одне з цих міст офіційно виступить із пропозицією налагодити співпрацю з Єврорегіоном на засадах асоційованого членства, то, найімовірніше, таку пропозицію схвалять. Це означатиме початок нового етапу балтійської інтеграції України. З одним тільки застереженням — в будь-якому разі ініціатива має виходити від української сторони, бо ніхто Україну силоміць до Європи не тягтиме.