Серед обивателів існує думка, що держава до них байдужа і не хоче розв’язувати їхні проблеми. Припускається, що влада нібито в курсі, але їй наплювати.
Насправді це не так. Як з’ясувалося під час взагалі-то нескладного порівняння даних різних відомств, робота бюрократичного апарату в Україні побудована так, що держава нічого не знає про своїх громадян. І державні відомства й гадки не мають, чим і як живуть «маленькі українці».
У 2008 році в Донецькій області, вивчивши зарубіжний досвід роботи територіальних органів влади, провели цікавий експеримент — запровадили практику так званого горизонтального обміну інформацією між різними службами на рівні міст, районів, області в цілому. Результатами цього експерименту обласна адміністрація поділилася з журналістами «ДТ». І результати ці, якщо вчитатися і вдуматися в нудні цифри звітності, приголомшують.
До цього різні відомства Донеччини надавали дані тільки своєму начальству. Перед ним же і звітували. Обласна податкова формувала бази даних для ДПА, регіональне управління Пенсійного фонду — теж тільки для Києва. Здавалося б, у чому проблема? Все одно в цих установах кожен громадянин враховується за своїм персональним ідентифікаційним номером, а отже, ніхто не забутий і ніщо не забуте.
Якби ж так. З листа донецького губернатора, надісланого міністру соціальної політики Людмилі Денисовій, випливає, що насправді ситуація з обліком, приміром, офіційно працюючих громадян — катастрофічна. Різночитання в різних базах даних обчислюються десятками, а іноді й сотнями тисяч чоловік.
От конкретні дані. При перевірці баз даних, зібраних нарешті в одному місці — у Донецькій обласній адміністрації, з’ясувалося, що 271,8 тис. працюючих значаться в базі ДПАУ як платники прибуткового податку, але не значаться в базах Пенсійного фонду. Тобто люди при розрахунку пенсії втратять кілька років стажу, а могли і зовсім залишитися без пенсій. Окремо ні податкова, ні ПФ дізнатися про це аж ніяк не могли — кожен орієнтується тільки за своїми реєстрами.
І навпаки, понад 56 тисяч чоловік у Донецькій області сплачували внески до Пенсійного фонду, але при цьому не значилися в базах ДПА. Тут уже страждає держава, тому що змушена буде призначити пенсію людині, яка за життя жодного разу не сплатила прибуткового податку.
Реакцію керівників зазначених служб передбачити було неважко. Кожен із них майже однаковими словами заявив, що його дані — правильні, а «сусіди» щось наплутали. Потім, щоправда, їх зуміли переконати, що ці претензії їх особисто не стосуються, і втовкмачили, яка користь буде від спільної роботи. Відтоді обласні податківці і регіональне відділення Пенсійного фонду почали активно співпрацювати і допомагали іншим службам знаходити випадки нелегального і напівлегального працевлаштування.
Звичайним звірянням баз даних у регіоні вдалося легалізувати 200 тисяч найманих працівників і виправити близько 20 тис. помилок в ідентифікаційних кодах. Чудово, прогресивно, ефективно. Та давайте ще раз повернемося до початку статті — йдеться про локальну практику, впроваджену тільки в одній області. У масштабах країни плутанина в інформаційних банках держустанов як існувала, так і існує. На державному рівні горизонтального обміну інформацією не відбувається.
Більш того, на спроби упорядкувати інформацію, якою користуються чиновники при прийнятті рішень, у Києві реагують дивно — донецькому відділенню Пенсійного фонду заборонили ділитися даними з іншими відомствами.
Подальші порівняння баз даних різних служб давали вражаючі результати. У Донецькій області знаходили найманих працівників, котрі офіційно одержували зарплату (мінімальну) раз на рік. Знаходили підприємства, на яких весь персонал за місяць заробляв 200(!) гривень.
Демографічний аналіз показав, що найчастіше такі дивні цифри у звітності стосуються найманих працівників віком від 25 до 30 років. Люди старші, виховані радянською системою, звикли ставитися до бюрократичних відносин з роботодавцем серйозно, розуміючи, що від цього залежать їхня пенсія, соціальний захист і можливість звернутися по допомогу до держави. Молодь, яка пройшла м’ясорубку човникового бізнесу 90-х, звикла влаштовуватися на роботу під «слово честі» і без жодних паперів.
Легалізація зайнятості, про яку багато і красиво говорять столичні чиновники, — справа, безумовно, важлива, потрібна і необхідна. Але нездійсненна. І от чому. Великим підприємствам ухилитися від офіційного працевлаштування працівника складно. Завод нікуди не дінеться, кабінет директора так і залишиться на третьому поверсі праворуч, а відділ кадрів — на другому прямо. Документація, як і належить, зберігається в сейфі, сейф акуратно застелено серветкою, і майже завжди на ньому стоїть горщик з алое або фікусом. Інспектору, ревізору та іншому контролюючому товаришу не важко буде знайти всіх, кого треба, переглянути необхідні папери і з’ясувати, що слюсаря Іваненка досі не поставлено на облік у податковій, а на фрезерувальника Петренка невчасно подали персоніфікацію до Пенсійного фонду.
Що стосується малого бізнесу, то підприємця впіймати складніше. Він — птах вільний. Офіс може розташовуватися як у нього вдома, так і в орендованому у такого ж бійця ринкового фронту (теж під слово честі) напівпідвалі. Документи він може в тоненькій папочці завжди носити із собою в портфелі або возити в бардачку авто. Втомившись ловити Співців, податкові інспектори офіційно ввели в бланк анкети рядок «мобільний телефон»… Упіймати ж тих, хто працює на таку людину-невидимку, ще складніше. Прояснити офіційний статус наявними засобами — практично неможливо.
Скажімо, на підприємця може вплинути місцевий виконком, який йому видавав свідоцтво про реєстрацію, ліцензію, відводив земельну ділянку. Але як муніципалітет може дізнатися, що йому треба на когось впливати, якщо звітність подається не йому, а по чиновницькій вертикалі вгору? Якби в Донецькій області не додумалися якось цю звітність звіряти на рівні територій, усі так нічого і не взнали б.
Про це можна було б писати, як про кумедні арифметичні казуси, якби за кожною цифрою не стояла доля людини, котра тяжко працює, щоб прогодувати родину. От вони, ці страшні цифри, що демонструють абсолютну бездарність нинішньої системи управління державою. У Донецькій області працює 1,85 млн. чоловік, проте заробітну плату постійно, щомісяця одержує трохи більше половини — 700 тис. працівників великих підприємств і 300 тис. бюджетників. Це статистика ДПАУ, виходячи зі сплати прибуткового податку.
Прикладами можна сипати безустанку. З початком кризи почалися звільнення, це зрозуміло. У першому кварталі 2009 року кількість зайнятих громадян, за даними фіскального відомства, скоротилася на 377 тис. чоловік. На офіційному обліку в службі зайнятості перебуває 50 тис. безробітних. «Де ж решта?» — на це запитання влада відповіді так і не знайшла. Проте якби не почали якось звіряти бази даних, то дотепер не змогли б таке питання навіть сформулювати… Це в якійсь там буржуйській Франції до людини, яка не є ні платником прибуткового податку, ні одержувачем допомоги з безробіття, обов’язково заявиться соціальний інспектор: мовляв, як живеш, мсьє, на що існуєш, чи не голодуєш? У нас держструктури мовчки сидять і чекають, поки громадянин сам з’явиться, аби стати на облік… А немає людини — немає і проблеми.
До різних установ сплачує податки і збори РІЗНА кількість юридичних осіб — підприємств і організацій. Більш того, навіть по одному відомству в щомісячному формулярі значиться РІЗНА кількість платників. Десятки тисяч підприємств — як прибульці з Тау Кита: то з’являться, то розчиняться. Тисячі — як привиди, їх ніхто ніколи не бачив. За загальними надходженнями усіх податків і зборів 87% юридичних осіб дають тільки 7,6% платежів. Тобто державу тягне на собі той, кому сховатися важче, — великий бізнес. Дрібні СПДшки можуть бути законослухняними і не дуже, використовувати найману працю чи ні, платити працівникам багато чи мало, але про це нічого не може дізнатися той, хто справді може вплинути і закликати до порядку — орган місцевого самоврядування. Єдине місце, де всі дані про податкові платежі відображаються в режимі реального часу, — це Держказначейство. Але хто здогадається попросити доступ до їхньої бази, якщо чиновники іншого відомства про наявність такої бази не підозрюють?
Згори, з начальницьких кабінетів, де засідають люди у великих погонах, дрібних підприємців не видно. Там вони перетворюються на сухі цифри показників, за які великий начальник або одержить прочухана від ще більшого (якщо цифри не ті), або, навпаки, заохочення і медальку до ювілею. Та хоч скільки обвішуй медальками солідних дядьків, структура управління апаратом влади менш рахітичною, безглуздою та імпотентною від цього не стане.
Хоча за бажання навіть наша бюрократична машина може працювати з пристойним ККД. У 2009-му кризовому році збори до держбюджету у Донецькій області становили 58% і впали на 5,3 млрд. грн. Тим часом збори до місцевих бюджетів було зібрано майже повністю (98,8%). Як? Дуже просто — тут вчасно здогадалися порівняти бази даних ДПА, МНС і санепідслужби. І з’ясувалося, що пожежники і медики мають у своєму розпорядженні вичерпні дані про всі об’єкти нерухомості і ділянки землі, якими володіє бізнес. Результат — зростання платежів за землю на 150 млн. грн. Але ж можуть?
Проте поки що все — інакше. Бюрократизований, обплутаний павутинням командно-адміністративної системи радянський режим утримував у Донецьку штат КРУ Мінфіну УРСР у складі 97 осіб, включаючи водія і прибиральницю. Ліберальна, ринкова Україна утримує у Донецьку КРУ зі штатом у 820 співробітників. За що боролися?
За владу, для якої нас немає.