З 1 серпня цього року в Україні де-юре відкрився «вільний» ринок газу для побутових споживачів. Отже, були скасовані Public Service Obligations (PSO, ПСО) — спеціальні зобов’язання НАК «Нафтогаз України» з продажу газу для потреб населення, за яких ціну на газ встановлює уряд. Та чи запрацює вільний ринок комунального газу так, як планують його ініціатори, особливо в умовах надмірної монополізації галузі? І які ймовірні ризики можуть виникнути для профільного бізнесу та вітчизняних споживачів у зв’язку із новацією?
Чого більше: ймовірних переваг чи ризиків?
Запровадження ринку газу автори реформи описують як крок України вперед у контексті інтеграції до Євросоюзу. І справді, донедавна в нашій країні існував очевидний парадокс: ціна на блакитне паливо для комунального сектору, на відміну від промисловості, встановлювалася директивним методом, що суперечить ринковим принципам. НАК «Нафтогаз України» продавала газ газозбутовим компаніям, переважна більшість яких належить до групи «РГК» відомого олігарха Дмитра Фірташа. А вже ті продавали блакитне паливо населенню за фіксованими й заниженими цінами.
З іншого боку, така схема для побутових споживачів виглядала як комунальне «кріпацтво»: українцям було вкрай складно змінити постачальника газу — це супроводжувалося бюрократичними поневіряннями, які могли тривати понад сто днів. Днями ж Нацкомісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП), спростила процедуру переходу від одного постачальника до іншого, мінімізувавши перелік необхідних документів, впровадивши можливість заповнити заявку онлайн та встановивши дедлайн самої процедури — не більше 21 дня.
Та чи є побутові споживачі достатньо мотивованими, щоб позбавлятися газового «кріпацтва» від традиційних газзбутів? І чи не перетвориться комунальний газовий ринок на фікцію — з більшою кількістю постачальників, проте зі штучно завищеними цінами, які нібито «диктує ринок», а насправді — державна НАК «Нафтогаз України»?
На перший погляд, скасування PSO нібито створює стимули для багатьох профільних компаній, що продають газ промисловим підприємствам (таких ліцензованих структур в Україні близько 700), заходити також на ринок побутових споживачів, адже він є достатньо стабільним і містким. Та чи зможуть «альтернативні» газотрейдери безперешкодно інтегруватися в комунальний ринок із кращими ціновими пропозиціями для фізичних осіб — без прямого доступу до газу вітчизняного видобутку?
Виникають й інші запитання: а чи готовий, власне, сам газовий ринок до вільного ціноутворення в комунальній сфері? Чи буде захищений споживач у разі «ринкового» стрибка вартості блакитного палива? А головне, чи правильним було рішення уряду відпускати ціни на газ у комунальному секторі саме у розпал коронакризи, коли доходи мільйонів українців стрімко падають, чимало з них втрачають роботу та заощадження, коли прогнози щодо стану економіки здебільшого невтішні?
Натомість сьогодні урядовці й топ-менеджери «Нафтогазу» ледь не в один голос розхвалюють новацію, позиціонуючи ринок газу для всіх як безумовне благо для українців. Мовляв, відтепер побутові споживачі зможуть змінювати постачальників газу, немов рукавички, обираючи ті компанії, які запропонують кращі сервіс і ціну порівняно з конкурентами. При цьому, як видається, наразі відсутні урядові алгоритми із впровадження справді ринкових механізмів, які ґрунтуються на вільній конкуренції та стимулюватимуть постачальників покращувати «газові» сервіси, що надаються за прийнятними цінами. Водночас і досі не існує урядової моделі щодо пом’якшення ймовірних негативних факторів і усунення цінових та інших ризиків, аби українці сповна скористалися плодами реформи, а не постраждали від чергової «шокової терапії». А таких ризиків і справді чимало.
По-перше, споживачі зовсім не застраховані від стрімкого зростання ціни на газ на світових ринках. Як відомо, вітчизняне ціноутворення на блакитне паливо напряму залежить від середньої ціни на блакитне паливо на нідерландському хабі TTF. До речі, за «голландською» ціною продається й газ, видобутий в Україні, попри те, що його собівартість набагато менша. При цьому українські споживачі змушені ще й оплачувати «доставку» блакитного палива нібито з Нідерландів до українських кордонів, а це очевидний абсурд, що нагадує сумнозвісну формулу «Роттердам+» на ринку електроенергії!
З одного боку, прекрасно, що сьогодні в ЄС і Україні оптова ціна на газ впала до 15-річного мінімуму, тож у нас ціни на газ для потреб населення та для промислових споживачів практично вирівнялися, перебуваючи в коридорі 2–3 грн за кубометр (без урахування вартості доставки). Ще одним позитивним фактором є достатній резерв газу у вітчизняних підземних сховищах — понад 23 млрд кубометрів (до кінця сезону очікується наповнення на рівні 25,5–26,5 млрд кубометрів). До того ж через світову коронакризу суттєво зменшилося в глобальному масштабі споживання газу промисловістю.
З іншого боку, немає жодної гарантії, що такі сприятливі часи для споживачів у комунальному секторі триватимуть вічно (вже в серпні 2020-го, за повідомленням «Нафтогазу», ціна для побутових споживачів зросла на 27 копійок і становить 3,24 грн за кубометр, а це ж іще літо). Адже всі ми пам’ятаємо 2018 рік, коли за якихось півроку ціна на газ для промисловості збільшилася з 8,775 грн за кубометр у березні до 15,465 грн у жовтні. Страшно навіть уявити, якби тоді в Україні аналогічні ціни існували й для комунального сектору, ймовірно, це могло би призвести до масових акцій протесту. Адже урядових субсидій на всіх українців не вистачило б. Тож легко бути «реформатором» на тлі зниження європейських і світових цін на газ.
Натомість імовірне динамічне зростання «нідерландської» ціни під час опалювального сезону, від чого українці в жодному разі не застраховані, стане вельми серйозною проблемою для влади. Адже споживачі асоціюватимуть реформу з руйнівною для добробуту громадян «шоковою терапією», а вільний ринок газу надовго буде дискредитовано в їхніх очах. І дуже сумнівно, що в уряді глибоко проаналізували всі можливі ризики і мають адекватну стратегію дій при захмарному зростанні ціни блакитного палива на європейському хабі.
По-друге, існує значна ймовірність того, що ринок газу в нашій країні протягом тривалого часу так і лишатиметься декларативним. Адже монопольне становище на ньому займає НАК «Нафтогаз України», яка ексклюзивно купує дешевий газ українського видобутку в свого дочірнього підприємства «Укргазвидобування», продаючи його промисловому сегменту й акумулюючи надприбутки. Водночас доступ решти приватних постачальників до прямих угод із «Укргазвидобуванням» штучно перекритий, вони позбавлені можливості купувати газ внутрішнього видобутку за прийнятними цінами, при цьому адекватні біржові механізми відсутні. Якщо цей статус-кво буде збережено, то який же це тоді ринок?
До того ж «Нафтогаз», який планує так само стати впливовим гравцем на ринку побутового газу (сьогодні він займає лише 2% комунального ринку), цілком очікувано виграв конкурс, ставши постачальником останньої надії (ПОН). Держкомпанія матиме монопольне право обслуговувати за вищими, ніж на ринку, цінами споживачів, з якими розірвав договір попередній постачальник (саме так регламентується в Законі «Про ринок природного газу»). Окрім цього, НАК має ще одну конкурентну перевагу: замість центрів обслуговування абонентів держкомпанія на агентських засадах планує використовувати офісні потужності державного поштового оператора та кількох банків, що так само перебувають у державній власності. Звісна річ, решті приватних постачальників до такої геніальної маркетингової схеми — зась.
Досить імовірним видається продовження панування в найближчому майбутньому монопольної моделі, за якої НАК «Нафтогаз України» попервах пропонуватиме більш-менш прийнятну ціну, демпінгуючи (адже має прямий доступ до дешевого вітчизняного газу), аби відкусити максимальну частку ринкового пирога. І цілком можливо, що на наступному етапі державний оператор суттєво підвищуватиме ціни для побутових споживачів, аби отримати максимальний зиск. А на нього механічно орієнтуватимуться в контексті ціноутворення решта трейдерів, адже за чинної моделі саме НАК продає вітчизняний газ іншим компаніям.
І в існуванні такого тренду до підвищення ціни можна переконатися вже сьогодні, коли «ринок» газу для комунальних споживачів лише почав номінально існувати. Наприклад, уже сьогодні «Нафтогаз» пропонує побутовим споживачам «привабливий» тариф «Річний», за яким фіксується ціна на рівні 4,73 грн за кубометр (з ПДВ, без вартості доставки). При цьому державний монополіст розкриває «мотивацію» для споживача: аби той перестрахувався від підвищення ціни на газ під час опалювального сезону. Тобто вже оприлюднюється тенденція до зростання вартості блакитного палива. Отже, для левової частки комунальних споживачів ціна на газ без вартості доставки може гіпотетично зрости до 6–8 грн за кубометр. А якщо українська промисловість почне відновлюватися і, відповідно, попит на газ збільшуватиметься, то ринок може відкоригувати ціну за кубометр і до 10 грн для всіх українців. При цьому практично всі газові трейдери матимуть змогу знижувати ціни у конкурентній боротьбі лише на якісь кілька десятків копійок (наприклад, сьогоднішній «річний» тариф компанії «Київоблгаззбут» мало чим різниться від пропозиції «Нафтогазу» — 4,49 грн за кубометр). Від таких мізерних знижок побутовим споживачам буде ні холодно, ні жарко.
Існує іще один потужний гальмівний фактор щодо справедливого ринку газу в комунальному секторі: ні для кого не секрет, що ринок постачання газу для побутових споживачів сьогодні лишається на 80% контрольований групою компаній Group DF («Київгаз» та інші облгази), що входить до орбіти олігарха Дмитра Фірташа. Так, за даними Асоціації постачальників енергоресурсів, на «ринку» комунального газу з фізособами працюють близько 25 компаній (у середньому одна-дві на регіон). Зовсім неважко здогадатися, кому належать ці структури, які приносять кінцевому бенефіціару мільярди гривень.
При цьому газовий монополіст, асоційований із вищезгаданим олігархом, володіє найбільшим в Україні оператором газорозподільних мереж — «Регіональною газовою компанією» («анбандлінг» продавців газу на постачальників та операторів розподілу блакитного палива виявився черговою фікцією). Постачальники газу — це, як правило, дочірні компанії облгазів, які не мають ні палива, ні труб для його доставки. Їхні основна функція — це збір грошей зі споживачів, які потім рясно пливуть в одну олігархічну кишеню. За таких умов вихід на ринок альтернативних незалежних компаній, які постачатимуть блакитне паливо для побутових споживачів і нарівні з облгазами використовуватимуть діючу систему транспортування газу, фактично заблоковано монополістом.
І навіть потужному державному «Нафтогазу» й досі не вдалося зламати всевладдя монополії на газорозподільні мережі з боку «ексклюзивної» фінансово-промислової групи. Хоч у держкомпанії постійно наголошують: мовляв, так звані газзбути є псевдопостачальниками, вони — зайві посередники на ринку газу для населення, це чи не найбільш закриті учасники ринку і щодо них невідомо, кому саме та в яких обсягах вони постачають пільговий газ із ресурсів «Нафтогазу». Чи здасть монополіст без бою ринок побутових споживачів і легко відмовиться від надприбутків? Або ж і далі блокуватиме встановлення лічильників газу для побутових споживачів і маніпулюватиме нормами споживання газу для домогосподарств, що не оснащені засобами обліку? Відповідь очевидна. І це видається головним ризиком, який може на роки завадити встановленню вільної конкуренції в газовому комунальному сегменті.
І, по-третє, ще одним антиконкурентним фактором є відсутність доступу до бази даних побутових споживачів для більшості альтернативних газових компаній. Водночас такі абонентські бази сконцентровано в монопольних облгазах і «Регіональній газовій компанії» або у великих держпідприємствах на кшталт «Укрпошти» чи Ощадбанку (недарма «Нафтогаз» збирається використовувати їх як агентів у своїй діяльності з постачання блакитного палива в комунальному секторі). От і ДТЕК Ріната Ахметова днями анонсувала, що незабаром постачатиме газ населенню й бізнес-клієнтам. Ще б пак, адже компанія володіє даними про більшість українських домогосподарств, яким монопольно постачає електроенергію. Водночас, позбавлена доступу до повноцінних абонентських баз, решта потенційних (здебільшого невеликих) гравців ринку змушена буде працювати всліпу, реалізуючи маркетингову політику без профілю споживача, а отже, з нищівним рахунком програючи конкурентну боротьбу з газовими «мастодонтами». То який же це ринок? А значить, хто матиме маркетингову інформацію (а це всього лише кілька комунальних монополістів), той і далі акумулюватиме надприбутки. Більша ж частина приватних газотрейдерів так і залишаться на маргінесі газового комунального ринку.
Що потрібно, аби новація не стала профанацією
Збереження нинішнього статус-кво в газовій сфері загрожує тим, що вільний ринок блакитного палива для побутових споживачів може залишитися фікцією, а його потенційні переваги буде знівельовано. Для того, аби цього не сталося, як мінімум необхідно:
— уряду: розробити концепцію переходу до вільного ринку побутового газу з чіткими економічними прогнозами щодо розвитку галузі, захисними алгоритмами для споживачів від стрімкого підвищення цін, послідовним планом щодо ліквідації газової монополії й активізації конкурентного середовища;
— змінити методику формування ціни на газ, виходячи з реального ринкового співвідношення попиту й пропозиції в Україні. Адже за нинішньої формули тариф на блакитне паливо в Україні обчислюється на основі середньої вартості газу на нідерландському хабі TTF (плюс ПДВ, плюс вартість віртуального транспортування газу до кордонів України, плюс націнка «Нафтогазу», плюс вартість послуг «Укртрансгазу, плюс націнка газзбутів). На жаль, нічого спільного з ринком така методика не має, оскільки ні вітчизняні виробники, ні споживачі ніяк на ціну газу не впливають (такий собі «Роттердам++»!);
— впровадити європейську систему вимірювання спожитого газу за кількістю тепла, що виділяється при згоранні одного кубометра газу, замість чинного вітчизняного обліку за кубометрами блакитного палива. Це підвищить відповідальність виробників і постачальників природного газу перед споживачем, адже зведе до мінімуму можливість поставок домогосподарствам менш калорійного, а значить, менш якісного палива, за яке клієнти платять сповна;
— уряду: на базі НКРЕКП створити єдину абонентську базу побутових споживачів газу, відкриту для доступу всім ліцензованим в Україні компаніям;
— відкрити можливість для всіх учасників ринку газу (включно з «Нафтогазом», облгаззбутами й рештою приватних компаній) купувати газ в «Укргазвидобуванні» за прямими контрактами. Необхідно створити всі передумови для повноцінного функціонування біржі природного газу (можливо, на базі Української енергетичної біржі) з рівним доступом для всіх учасників. Тільки в такому форматі модель вільного ринку блакитного палива може бути ефективною, інакше матимемо справу з черговою державною профанацією;
— необхідно спрямувати значні публічні ресурси на масштабну енергомодернізацію країни, що в перспективі допоможе суттєво знизити газові тарифи для всіх споживчих сегментів. За експертними оцінками, Україна протягом 7–10 років здатна скоротити споживання газу вдвічі: це питання адекватної урядової політики в енергетичній сфері. Водночас необхідно збільшити розвідку й видобуток власного газу, реанімувавши раніше провалену програму «20/20», — це уможливить зниження ціни на блакитне паливо всередині країни. Інакше через кілька десятиліть ці величезні, але мертві запаси газу вже нікому не будуть потрібні, адже цивілізований світ переважно перейде на відновлювані джерела енергії.