Аналіз ситуації з цінами та тарифами як економічними категоріями справедливо вважається прерогативою економістів. Однак, якщо цю прерогативу вважати монополією, то не буде зайвим порівняти її із замкненою системою. З механіки відомо, що жодна замкнена система лише за рахунок внутрішніх сил не може змінити свого стану (моменту кількості руху). І справді, за наявності цілого арсеналу винятково економічних критеріїв оцінки ситуації в суспільному виробництві зрештою все зводиться в одне замкнене коло «вал — реалізація — прибуток — вал». У межах дефініцій цього кола аналізуються ціни і тарифи, котрі є уособленням вартості товарів, послуг чи робіт. Як свідчать реалії життя, в межах цього кола проблематично знайти об’єктивну міру речам, а компроміс досягається через застосування комбінації силових і юридичних чинників, що не є категоріями економіки.
Все ж пам’ятаючи про застереження Ф.Енгельса стосовно змішування фізичного з економічним, варто зупинитися на можливості залучення до економічного аналізу окремих понять фізики. Адже питання цін і тарифів загострилося переважно у зв’язку з цінами на енергоносії, котрі за своєю функцією в процесі виробництва виявляються через характеристики, що є категоріями фізики.
За часів СРСР, до початку періоду перебудови, публічне предметне обговорення, а тим більше аналіз причин, мети та наслідків зміни цін або тарифів були, м’яко кажучи мовою економістів, нерентабельними. Адже існувала відповідна «керівна і спрямовуюча» сила, статус якої з часом було закріплено в Конституції СРСР, тобто панувала певна офіційна ідеологія. Верховенство ідеології стосувалося й економічних законів.
Така ідеологія сформувала школу приручених учених-економістів, покликаних давати «наукове» економічне обґрунтування не до, а після прийняття того чи іншого рішення черговим історичним з’їздом. Утім, ще й сьогодні в деяких авторефератах дисертацій з економіки в розділі «Методика досліджень» пишуть про методологію, тобто про світогляд, але не про методику.
Однак уже в період перебудови орган ЦК КПРС газета «Социалистическая индустрия» від 4 травня 1989 року опублікувала статтю, в якій автор на конкретних прикладах показав, що політика партії стосовно цін була сформована ще в 1923 році XII з’їздом РКП(б) і зводилася до маніпуляцій цінами в ім’я найбільших переваг для тих чи інших галузей промисловості, та навів конкретні факти. Цей захід був вимушеним, але, на жаль, не тимчасовим. Апетит на насильство над економічними законами підтвердили майже через п’ять років, як пишеться в цій статті, — на Лютневому (1927 р.) Пленумі ЦК ВКП(б). Автор наводить висловлювання одного із впливових на той час партійних і державних діячів В.Куйбишева щодо ставлення партії до ринкових умов: «Кон’юнктура є потік, але комуніст и більшовик завжди був здатний і здатний зараз пливти проти течії». І попливли…
Якщо в згаданій статті поряд із прізвищем автора стоїть скромне «економіст» (не старший, не провідний, не головний), то сьогодні і економісти найвищих рангів констатують наявність диспаритету цін. Та коли під кінець 2006 року раптово заговорили (і не тільки) про підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги, і не на якісь відсотки, а в кілька разів, в арсеналі економістів і досі не знайшлося надійного інструменту для аналізу ситуації.
Ініціатори підвищення цін або тарифів посилаються, як правило, на подорожчання енергоносіїв.
Пояснення щодо подорожчання енергоносіїв навіть без уточнення, де це подорожчання сталося — на світовому ринку чи в окремо взятій країні або співдружності таких країн, заслуговує на неабияку увагу. Сьогодні немає такої сфери діяльності людини, де енергоносії не використовували б безпосередньо або опосередковано. Обсяги їх споживання зростають і зростатимуть, а в питаннях тарифів та ціноутворення світла в кінці тунелю не видно.
Нові економічні умови чітко розмежували суб’єктів господарювання в частині, що стосується енергоресурсів, на генеруючих, на тих, хто тримає руку на рубильнику, і на споживачів. У кожної з цих трьох груп поки що є більше приводів для збільшення собівартості продукції, ніж для її зменшення. Це стосується насамперед підприємств паливно-енергетичного комплексу (ПЕК)— в окремих його сегментах середня заробітна плата поступається хіба що заробітній платі працівників банківської сфері. Вона також дуже різниться від заробітної плати в тій сфері, де змушені займатися виробництвом біодизелю або мають виростити і продати до шести тонн зерна для придбання однієї тонни дизельного палива. А в системі ПЕК ще, виявляється, є такі витрати, як реклама, облаштування офісів, оплата послуг інвент-компаній (для організації розваг). Так, лише НАК «Нафтогаз України» може витратити на рекламу від 39,7 до 58,2 млн. грн. на рік («ДТ», №47, 2006 р.). Яка ж іще реклама потрібна продукції, попит на котру лише зростає? Однак усе це позначається на собівартості продукції, приводячи до її зростання.
Тож чи є цивілізований прозорий науково обгрунтований шлях до того, щоб об’єктивно знати міру речам на стадії аналізу доцільності різкого стрибка цін чи тарифів у кілька разів?
Не можна не погодитися з тим, що ціну зрештою визначає ринок, а не комісія чи робоча група. Але ж ціна в основному базується на собівартості. А собівартість формується знову ж таки на ціні, а точніше — на цінах. У цьому замкненому колі (ціни — собівартість — ціна), над яким схрещують списи як ініціатори підвищення цін, так і ті, хто вповноважений перевірити їх обґрунтованість, є одна особливість, яку не враховують за сучасних методів економічного аналізу.
Річ у тому, що в собівартості беззастережно враховуються ціни, утворені в різних сферах діяльності, а в кожній сфері, особливо в період становлення ринкових відносин, є своя шкала цінностей. Саме тут бере початок диспаритет цін. Зайве ще раз доводити останнє. Досить зіставити сільське господарство і переробну промисловість. Виходить, що витрати на те, щоб свіже молоко розбавити водою, пропастеризувати і розфасувати, втричі перевищують витрати на вирощування корови та її утримання, від годівлі до доїння. Саме таким є співвідношення (1 : 3) між закупівельною і реалізаційною ціною на молоко.
Таким чином, обчислюючи собівартість, додають неоднорідні за шкалою цінностей ціни. Це деякою мірою можна порівняти з тим, щоб додавати прості дроби з різними знаменниками без приведення їх до спільного знаменника. Аналітичний аналіз наслідків таких арифметичних дій наразі відсутній, адже в математиці таке додавання вважається некоректним і не може бути об’єктом дослідження. А в реальному багатовимірному житті — що маємо, те й маємо. Додаємо… В когось віднімаємо… І пливемо далі… Як тут не згадати С.Єсеніна:
«Мы многое еще не сознаем,
Питомцы ленинской победы,
И песни новые
По-старому поем,
Как нас учили
бабушки и деды».
Такий спільний знаменник можливий за наявності спільних ознак об’єктів аналізу. В процесах суспільного, зокрема матеріального виробництва спільним є те, що в них певні матеріальні об’єкти з одного стану перетворюються в інший, в якому вони матимуть нові властивості і, відповідно, нову споживну вартість. Цей процес перетворення матеріальних об’єктів пов’язаний з витратами енергії, точніше — з її перетворенням. При цьому певна частина енергії, задіяної в процесі виробництва, уречевлюється в продукції виробництва і може в такій формі або зберігатися певний час, або використовуватися в інших процесах. Тому таким спільним знаменником може слугувати енергетичний еквівалент кожного агента чи продукту суспільного виробництва — кількість енергії, уречевленої в ньому.
Йдеться про те, що обліковій одиниці матеріальних (у тому числі і природних) і нематеріальних активів та продукції суспільного виробництва можна поставити у відповідність кількість одиниць енергії, уречевленої в цій обліковій одиниці. Такий показник буде об’єктивною характеристикою потенційної спроможності кожного активу чи продукту брати участь у створенні споживної вартості шляхом уречевлення (частково чи повністю) енергії активу (ресурсу) в продукції. При цьому можна висловити припущення, що встановлення енергетичного еквівалента природного ресурсу — це лише справа техніки і є доступнішою та об’єктивнішою, ніж його пряме вартісне оцінювання в грошовому вираженні (шляхом додавання простих дробів). А енергетичний еквівалент нематеріальних активів — це справа часу, і в загальному випадку він відрізнятиметься за значенням від енергетичної цінності харчових продуктів, яка зазначається на упаковці продовольчих товарів, навіть за умови вимірювання в одних і тих самих одиницях.
Наведене визначення енергетичного еквівалента базується на об’єктивних законах збереження кількості речовини і енергії та на тому факті, що одиниця кількості енергії має чітке визначення, визнана в усьому світі, не залежить від ідеології, не підлягає інфляції. Ця одиниця і є опорною точкою початку відліку (опорною точкою репера, чи спільного знаменника) в можливому енергетичному аналізі суспільного виробництва.
За енергетичним еквівалентом кожного ресурсу, використаного в процесі виробництва, ціною одиниці енергії умовного енергоносія та встановленою нормою рентабельності можна визначати ціни використаних ресурсів для обчислення собівартості продукту виробництва (товару, послуги, роботи). Це була б об’єктивна міра речей в єдиному для всіх речей масштабі шкали цінностей, що має надійну точку відліку. У такому разі до повноважень органів управління чи самоврядування можна було б віднести лише питання рентабельності, а не питання цін або тарифів. За ринкових умов надавати будь-яким органам право встановлювати чи погоджувати ціни — це майже те ж саме, що вимагати від комуністів-більшовиків пливти проти течії або доручати комусь вирішувати, де має сходити Сонце — на сході чи на заході. Не варто доводити, що енергетичний аналіз спонукатиме виробника продукції до запровадження техніки, технології та організації виробництва з оптимальним коефіцієнтом корисної дії перетворення енергії. А курс на запровадження енергетичного аналізу в суспільному виробництві міг би знайти виважене відображення в «Енергетичній стратегії України на період до 2030 року».
Слід зазначити, що в можливості та доцільності запровадження енергетичного аналізу суспільного виробництва автор не претендує на відкриття Америки. Ця ідея належить нашому земляку Сергію Андрійовичу Подолинському (1850—1891). Він народився в с.Ярославка тепер Шполянського району Черкаської області. Двадцять років тому газета «Правда» (від 2 грудня 1986 року) згадала про нього як про російського (?) марксиста і виклала суть його ідеї словами одного з керівників наукового колективу з Уральського наукового центру АН СРСР В.Корюкіна: «…оскільки будь-яка людська діяльність пов’язана с витратами енергії, отже, мірою виробничих можливостей суспільства може слугувати його енергетичний бюджет». І далі: «…енергетичній статистиці слід віддати перевагу перед фінансовою».
Варто звернути увагу на те, що наведені слова не є прямою цитатою з праць С.Подолинського — це результат творчого аналізу і синтезу його ідей з урахуванням листування між Ф.Енгельсом та К.Марксом з цього питання. І нижче В.Корюкін повідомляє таке: «Так, у США функціонує інститут енергетичного аналізу, прийнятий закон, згідно з яким федеральні програми повинні мати не лише грошову, а й енергетичну розрахункову частину. Інакше кажучи, американці в цьому питанні не довіряють навіть своєму «богові» — долару». А це означає, що одна із сусідніх (або не дуже) країн першою сповна скористається ідеєю С.Подолинського, і станеться так, як з ідеями Ю.Кондратюка. Адже лише після польоту людини на Місяць газета «Вечірній Київ» надрукувала невелику замітку «Трасою Кондратюка». В ній уперше для широкого загалу було викладено відомості про Ю.Кондратюка і повідомлялося, що американські інженери «відстояли переваги варіанта траси польоту на Місяць кораблів «Аполлон», розробленого Ю.Кондратюком» і один з цих інженерів «словами глибокої вдячності згадав нашого співвітчизника в момент старту корабля «Аполлон-9» з мису Кеннеді в березні 1968 року». Тож чи варто чекати, допоки «трасу Подолинського» прокладуть уперше за межами його батьківщини?
Ще до згаданої публікації у газеті «Правда» в СРСР уже був певний досвід енергетичного аналізу в окремих галузях суспільного виробництва. Зокрема, в сільському господарстві досліджувались окремі технологічні процеси. Одним із ініціаторів розвитку цього напряму в сільськогосподарській науці слід вважати академіка ВАСГНІЛ і АН Молдавської РСР О.Жученка. Однак у його науковій праці (співавтори Е.Казанцев та В.Афанасьєв), яка була видана у 1983 році у м. Кишинів і в якій вперше в СРСР було систематизовано засади нового напряму в науці, ні в тексті, ні серед 118 найменувань літературних джерел не згадується про С.Подолинського з політичних причин. Як зазначав в інтерв’ю «ДТ» письменник М.Руденко, «Подолинський був фактично заборонений, його не друкували. В Інституті філософії була навіть кімната Подолинського, але на замку — заходити не дозволяли» («ДТ», №15, 2001 р.). Вибрані твори С.Подолинського вийшли друком лише 2000 року в Київському національному економічному університеті (упорядник Л.Корнійчук).
Для реалізації такої «траси Подолинського» в Україні є певні напрацювання. Зокрема, результати досліджень з енергетичного аналізу технологічних процесів виробництва сільськогосподарської продукції узагальнено О.Медведовським та П.Іваненком (Енергетичний аналіз інтенсивних технологій в сільськогосподарському виробництві. К.: «Урожай», 1988. 206 с.).
Характерною особливістю цих досліджень було те, що вони виконувалися з урахуванням досвіду країн Східної Європи із запозиченням більшості встановлених на той час енергетичних характеристик основних і оборотних засобів виробництва. Поняття енергетичного еквівалента мало кілька тлумачень. Енергетична ефективність технологічних процесів оцінювалася кількістю фактично витраченої невідновлюваної енергії в розрахунку на одиницю основних засобів виробництва — переважно на гектар посівної площі. При цьому показник уречевленої в готовій продукції енергії залишався поза увагою. Про енергетичний аналіз суспільного виробництва питання не ставилося. А після 1990 року обсяги наукових досліджень з енергетичної ефективності технологічних процесів істотно зменшилися.
З огляду на прийняту на сьогодні схему обліку та аналізу більшість процесів у суспільному виробництві можна умовно поділити на кілька груп за методичними особливостями аналізу.
До першої групи можна віднести процеси, що здійснюються за чітко розробленим, керованим і контрольованим людиною технологічним регламентом, а природні чинники в балансах не враховуються, як це прийнято в хімії щодо каталізаторів. Ось приклад. Якщо на меблевій фабриці одержано зі складу одну тонну матеріалів (деревина, фурнітура, оздоблювальні матеріали, метвироби тощо), то маса готової продукції в формі меблів і меблевих дрібниць навіть за умови безвідходного виробництва не може бути більшою, ніж та маса (в одну тонну), яку одержано зі складу. Хоча тут кількість речовини (матерії) в процесі виробництва не змінилася, проте кількість енергії, що уречевлена в готовій продукції (порівняно з вихідними матеріалами, що одержані зі складу), зросте за рахунок енергії праці людей, спрацювання основних засобів виробництва і спожитих при цьому енергоносіїв.
Інша справа в тих галузях чи сферах виробництва, де технологічний регламент істотно залежить від природних чинників, і вони беруть безпосередню участь у виробництві як матеріальні ресурси. При цьому вони можуть як поліпшувати перебіг процесу, так і погіршувати (з погляду людини), а також матеріалізуватись у готовій продукції, збільшуючи кількість речовини (матерії) в готовій продукції порівняно з вихідними матеріалами, що обліковуються (умовно одержаними зі складу стосовно попереднього прикладу з фабрикою). З таким перенесенням матерії в готовій продукції уречевлюється енергія природних ресурсів. І справді, для одержання тонни деревини немає необхідності використовувати тонну саджанців чи насіння. Такі процеси виробництва характерні для сільського, лісового, водного господарства, де поряд з людиною, основними засобами виробництва та енергоносіями з невідновлюваних джерел енергії беруть участь природні матеріальні активи — сонце, земля, вода, повітря, які поки що в бухгалтерському обліку не враховуються.
Окрему групу процесів у сфері суспільного виробництва становлять ті, в яких продукція створюється переважно управлінською працею або є результатом інтелектуальної творчої праці.
З цього приводу заслуговує на увагу думка Д.Менделєєва щодо розмежування понять «праця» і «робота». Він вважав, що для виконання роботи інтелект не є обов’язковим тоді, якщо до праці людина привчається в міру розвитку її інтелекту, а в праці має завжди бути корисність для людей і енергія працюючого: «...до роботи можна примусити, до праці ж люди привчаються тільки у міру розвитку самосвідомості, розумності і волі. Роботу можуть виконувати і вітер, і вода, і тварини; а праця є справою суто людською... В праці має міститися завжди і користь людська, і енергія трудящого... Праці, іноді дуже великій і значущій, часто відповідає незначна на вигляд видима робота, наприклад праці керівника, ученого або митця... І ті, хто йде за Марксами і вважає цінною і бере до уваги тільки людську роботу, дуже помиляються, чого мені навіть не хочеться і доводити через очевидність, тому що вище і краще, починаючи з осягнення істини, з досягнення добра і з творів мистецтва, досягається більшою працею і малою роботою» (Заповіти Менделєєва. «Химия и жизнь», №2, 1993г., с.19—22). Таким чином, Д.Менделєєв, розрізняючи механічну роботу і розумову працю, не виключав можливості вимірювання чи оцінювання праці та її результату, вживаючи прикметники, що мають ступені порівняння («вище», «краще», «дуже великій»). Хоча слова «енергія праці» вжито швидше не як категорія фізики, а в переносному розумінні, а застереження щодо тих, «хто йде за Марксами», тільки підкреслює необхідність належної оцінки розумової праці.
Тут варто зауважити, що йдеться про можливість запровадження енергетичного аналізу лише в сфері матеріального виробництва і не стосується інших сфер діяльності, таких як, наприклад, шоу-бізнес. Там своя шкала цінностей. Вона влаштовує і виробника продукту, і основного споживача. Її точку дотику до шкали цінностей у сфері матеріального виробництва визначено ще в російській літературній класиці позаминулого століття на прикладі барського полювання так: «...И страждут озими от бешеной забавы».
Утім, наведений поділ процесів суспільного виробництва на групи зроблено лише за ознакою методичних особливостей енергетичного аналізу. В дійсності природні чинники тією чи іншою мірою завжди беруть участь у створенні продукції, що має споживну вартість. Так, жодне автотранспортне підприємство в своїх балансах не враховує того, що в циліндрі двигуна транспортного засобу разом з однією об’ємною одиницею паливного компонента споживається не менше 16 об’ємних одиниць атмосферного повітря. Частина спожитого у такий спосіб атмосферного повітря уречевлюється в певній роботі, виконаній транспортним засобом, а інша частина поповнює запаси парникових газів у навколишньому середовищі. В двигуні атмосферне повітря споживається як матеріальний ресурс нарівні з пальним — як компонент реакції окислення (горіння). Тому, посилаючи ракету в розріджені шари атмосфери або намагаючись інтенсифікувати роботу ракетного двигуна в звичайних атмосферних умовах, ракету, крім пального, заправляють штучним окислювачем, маса якого може бути значно більшою від маси пального. В такому разі вартістю окислювача нехтувати не доводиться, як це робиться стосовно атмосферного повітря.
Можна бути певним, що настане той час, коли звертатимуть увагу на повітря як на природний матеріальний актив. Адже стосовно землі «процес пішов».
Тому в справі реалізації ідей С.Подолинського мають бути враховані заповіти Д.Менделєєва в частині значення для людства розумової праці, а не «за Марксами», застереження Ф.Енгельса щодо «змішування фізичного з економічним» з урахуванням думки К.Маркса та реалій сьогодення.
І насамкінець автор цих рядків вважає своїм приємним громадянським і професійним обов’язком висловити щиру вдячність авторам згадуваної публікації в газеті «Правда» В.Корюкіну та С.Богатко, яка надихнула на спробу обгрунтувати надійну точку відліку в можливому варіанті енергетичного аналізу суспільного виробництва.