Якщо зовнішній борг дорівнює ВВП
18 серпня в Казахстані відбулися вибори до нижньої палати парламенту — Мажилісу. Абсолютну перемогу на них здобула пропрезидентська партія «Нур Отан», яка одержала в Мажилісі всі місця. Одними з ключових моментів у системі агітаційних «якорів» партії були фінансова стабільність і економічне зростання в республіці впродовж останніх років, темпи якого були найвищими серед усіх країн СНД.
Менш як через тиждень після виборів у казахстанській пресі виступив із статтею Арман Дунаєв, один із головних фінансистів країни, голова Агентства Республіки Казахстан з урегулювання і нагляду фінансового ринку та фінансових організацій. Статтю присвячено нестабільності світової фінансової системи й тому, як це може позначитися на Казахстані. Висновок пана Дунаєва, якщо його розглядати комплексно, дуже характерний: країна «має достатньо ресурсів для подолання коливань, що виникли на світових фінансових ринках», але все, що відбувається, є «першою (після фінансової кризи 1997—1998 років) перевіркою вітчизняної фінансової системи на її міцність і стабільність» (із статті «Перша перевірка», газета «Час», 23 серпня 2007 року).
Здавалося б, чого переживати країні, чия фінансова система спирається на сучасне банківське співтовариство, побудоване за західними лекалами, високі рейтинги й велику нафту? Але не все так просто, причому з жодною з цих складових, крім найбільш суб’єктивної — рейтингів.
Нестабільність, яка раптом виникла на світових ринках капіталу, змусила напружитися казахстанських фінансистів з такої причини: близько половини зобов’язань банків Казахстану нині становлять зобов’язання перед нерезидентами; відповідно до графіків платежів, цього року банки мають погасити частину зовнішніх кредитів, відповідно, погіршення умов зовнішніх запозичень підвищує ризики рефінансування. Про це пише не хто інший, як сам пан Дунаєв. А загальний обсяг боргів великий: сумарно банки та інші економічні суб’єкти Казахстану змогли позичити за останні роки (роки економічного зростання!) аж 80 млрд. дол. (це приблизно дорівнює обсягу річного ВВП країни). З них майже 35 млрд. припадають на борги банків.
Як таке могло статися в країні, що живе за рахунок експорту нафти (абсолютна перевага в структурі експорту) й після майже десятиліття безупинного підвищення цін на неї? Парадокс, але саме це й призвело до зростання заборгованостей суб’єктів казахстанської економіки.
Відомий казахстанський економіст, колись член уряду, а нині, за пострадянською традицією, опозиціонер, Петро Своїк так описує цю ситуацію. Уряд і національний банк, будучи не в змозі спрямувати зростаючі прибутки від експорту нафти й металів у реальний сектор економіки, щоб підтримувати прийнятний курс долара і національної валюти, вилучали у вигляді золотовалютних резервів і перерахувань до Національного фонду частину грошових ресурсів із внутрішньої економіки. Вони конвертувалися в іноземні цінні папери.
Тим часом у країні швидко зростав платоспроможний попит із боку прошарку населення, який так чи інакше виявився близьким до великих потоків сировинних грошей. Сам по собі цей прошарок, можливо, був не таким уже й великим, але з величезними можливостями та запитами. Оскільки національний банк не інвестував цього попиту, не кредитуючи казахстанських банків другого рівня, ті кинулися на зовнішні ринки запозичень. Благо, кон’юнктура дозволяла. Високі ціни на нафту і політична стабільність забезпечили Казахстану та його банкам хороші рейтинги, і зовнішні кредити пішли в країну.
Звичайно, у цьому не було б нічого поганого, якби кредити спрямовувалися в проекти з диверсифікації економіки, у реальний сектор. На жаль... В останні роки в республіці розвивалося в основному будівництво елітного житла під іпотечні кредити місцевих банків населенню, автокредитування й будівництво величезних торговельно-розважальних центрів і гіпермаркетів. Дуже показовим у цих тенденціях став такий факт: ціни на нерухомість у півторамільйонній Алмати наближалися до рівня московських. Відомі випадки, коли люди, які мали власні, не обтяжені кредитами квартири, продавали їх і купували будинки в Іспанії... Але таких усе ж було небагато порівняно з тими, хто, піддавшись агресивній рекламі, кинувся в іпотеку... Не відаючи, схоже, що творить.
Проблеми поточних платежів банки вирішували через рефінансування позик. «Зростала не тільки боргова, а й відсоткова маса. Діло йшло до того, що колись доведеться не так позичати, як почати повертати. Ми до цього і так підійшли б, але, можливо, через два-три роки. Однак тут сталося те, що сталося на іпотечному ринку США, з неминучим у результаті дефіцитом грошових активів на ринках, де наші банки звикли позичати», — так коментує ситуацію пан Своїк.
Ринок нерухомості в країні перегрітий, його зростання вже об’єктивно почало зупинятися, хоча є безвідповідальні люди, які намагаються й нині продовжувати розганяти його. У будь-якому варіанті добром це не закінчиться.
Де банкам узяти гроші для виплат за кредитами? Усі й опозиційні, й офіційні коментатори сходяться на думці, що зараз пронесе. Певні резерви в країни є. Це і ресурси Національного нафтового фонду, і позитивний платіжний баланс Казахстану. Але що робити потім? Якщо світова фінансова криза затягнеться, то де надалі брати кошти для рефінансування більш довгострокових позик, а тим більше для інвестування в економіку країни? Особливо, якщо тривала тенденція зростання цін на нафту у світі зміниться на протилежну.
Хоча й нині деякі фінансисти не абсолютизують позитивного ефекту від цього чинника: «нафтових грошей» для виконання всіх завдань, які стоять перед фінансовою системою країни, не вистачить», зауважив один із представників банківського співтовариства. Проте, перефразувавши совдепівського класика, «ми говоримо Казахстан — маємо на увазі нафту».
І тут зовсім недоречно наклався гучний скандал навколо родовища Кашаган.
«Невпійманий ведмідь» у «зачарованому місці»
Це родовище вже давно нагадує щось на кшталт гоголівського «зачарованого місця».
Більшого розриву між обсягом зусиль, докладених політиками, піарниками й журналістами, та реальною економічною віддачею від усього цього Схід не знав, напевно, з часів проекту Багдадської залізниці наприкінці XIX століття. Десять років тому, коли західні компанії тільки починали пошуки на казахстанській частині шельфу Каспію, говорилося навіть про те, що завдяки запасам на ньому вуглеводнів Казахстан ввійде до п’ятірки світових нафтових держав. Потім робилися спроби трохи конкретизувати обсяги цих запасів: говорили про 21 млрд. барелів нафти на шельфі, про загальні запаси нафти й газу в Казахстані в 23 млрд. тонн, із них близько 13 млрд. тонн — на Каспійському шельфі. І водночас могло бути заявлено про 4,6 млрд. тонн нафти на казахстанській частині шельфу! При цьому все — досить безапеляційно.
Проте варто було пролунати закликам до обережніших оцінок потенціалу Каспійського шельфу або термінів його розробки, як відразу на підтримку думки про швидкий «нафтовий Клондайк» мобілізувалися потужні піар-ресурси. Пам’ятаєте, Хома Брут у кінофільмі «Вій» після першої ночі з небіжчицею-панночкою кричав: «Музикантів! Неодмінно музикантів!» Отак і тут...
Часом забавно й прикро було спостерігати з Казахстану за дискусіями про те, як і коли кашаганська (ширше — каспійська) нафта почне заповнювати стратегічні маршрути, стане альтернативою якійсь іншій, почне впливати на геополітичні розклади в Євразії... Все це нагадувало дільбу шкури ведмедя, якого навіть не те що не впіймали, але й батьки якого ще не зустрілися...
Тим часом треба було просто мати незашорений погляд, аби побачити, що розробка Кашагану не почнеться ні 2005-го, ні 2007 року. Для цього не було жодних умов. Що згодом і підтвердилося. Тепер уже не так важливо, скільки там справді нафти, у цьому «останньому супергіганті XXI століття». Нещодавно, до речі, на баланс Державної комісії з запасів Міністерства геології було поставлено 1,4 млрд. тонн добуваних запасів нафти. Чимало, але набагато менше того, що піарили так довго й, треба думати, дорого. Інших родовищ, до речі, на цій частині шельфу досі не відкрили. Є тільки геологічні структури, більш-менш перспективні за запасами вуглеводнів. І є вже певна негативна статистика стосовно розвідницького буріння на них.
Наприкінці минулого року з’явилася інформація, що консорціум міжнародних компаній, які працюють (?) на родовищі Кашаган, вирішив знову перенести терміни початку видобутку нафти на ньому. Говорилося про 2009 рік як про стартовий із тим, що на пікові обсяги вийдуть до кінця другого десятиліття. При цьому значно зросла вартість проекту. Як утішливий приз могла сприйматися заява, що обсяг нафтовидобутку буде на 10% більшим, ніж передбачалося раніше. Цю «новину» вже почали забувати, як раптом минулого літа уряд Казахстану виступив із різкою критикою на адресу консорціуму з приводу зволікання з початком розробки родовища й зростання його кошторису.
Скандал і досі розвивається по наростаючій, хоча й досить дивно. Іноземні учасники проекту не сказали поки що нічого нового, наводячи ті ж самі аргументи: родовище технічно дуже складне, екологічне середовище вкрай уразливе, й потрібно дуже старанно все вивчити й підготуватися, аби «чого не сталося». Міркування начебто розумне й навіть шляхетне, та є одне «але». Невже Кашаган — таке складне родовище, що навіть колективний досвід найбільших компаній зі США, Японії й низки країн Європи не дає змоги прискорити його запуск протягом кількох років? І це в умовах дуже високих цін на нафту! А що буде, якщо вони все ж таки знизяться? Чи стане рентабельною розробка Кашагану? Та й узагалі, невже це родовище складніше, ніж Сахалін, Штокман або канадська полярна Хайбернія?
Що стосується казахстанських чиновників, то вони поки що роблять серйозні, хоча й не дуже конкретні заяви на адресу консорціуму. Наприклад, днями прем’єр-міністр Карім Масімов говорив про якийсь план «Б», що є в уряду на випадок невдалих переговорів щодо зміни умов розробки Кашагану. Але в чому його суть — поки що незрозуміло. Оскільки контракт стосовно розробки родовища не публічний, залишається тільки гадати про можливі реальні дії уряду. Тут знову доречна ілюстрація з Гоголя: чимось все те, що відбувається, нагадує відому гру в карти героя «Зниклої грамоти» відомо з ким...
Звичайно, Астана хоче збільшити частку національної компанії «КазМунайГаз» у проекті та прибутках, але як і якою ціною? Власних технічних можливостей для здійснення функцій оператора в проекті в цієї компанії немає. І це занадто дорого. Буквально днями пролунала ідея використовувати для цього кошти з позабюджетного Національного нафтового фонду, куди останніми роками надходили кошти від надвисоких цін на нафту, але це може викликати серйозні протести. Зокрема й у зв’язку з не дуже зрозумілими перспективами рефінансування банківської системи.
Загалом, хронологічне накладання «кашаганської» кризи та проблем у фінансовому секторі помітно урізноманітнює й ускладнює будь-які прогнози розвитку ситуації в Казахстані.