У торішніх звітах Міністерства палива й енергетики з’явилася нова графа: приватизовані енергорозподільні компанії почали ділити на дві групи. І виявилося, що одні з них придбав «український» інвестор, а інші — «стратегічний». Тим самим «віргінсько-белізські» офшори групи Костянтина Григоришина або атлантські ЗАТ «Фінанси і кредит» (Олег і Валентин Живаго) визнали, по-перше, українськими, а по-друге, не стратегічними.
Перше, безсумнівно, правда, а друге прикро. Той-таки Костянтин Григоришин ще років зо два тому відзначав: «Стратегічним інвестором можна вважати власника контрольного пакета акцій. З цього погляду нинішні власники обленерго підпадають під це визначення».
Утім, не в тому річ, кого і як запишуть — нарешті збулася давня мрія колишнього Міненерго: кілька обленерго купили «справжні» західні компанії. Цій багатостраждальній ідеї років десять.
Після розпаду імперії ситуація в українській енергетиці почала швидко погіршуватися. У радянські часи всі ключові рішення в енергетиці приймалися в Москві, а в Києві їх лише виконували. У найкращому випадку тодішні українські міністри могли щось виканючити в московських приймальних. Досвіду прийняття самостійних рішень, а тим паче пошуків джерел їх фінансування, у них не було. Спроби навчитися цього на ходу були дуже болісними. Вплив міністерства на політичні події в країні був на рівні нульового, фінансами воно традиційно займатися не вміло. У результаті швидко розтринькало величезні радянські запаси палива й матеріалів.
До середини 90-х років Міненерго нагадувало гіркого п’яницю, котрий втратив буквально все. Таке становище дуже загострює мрії про доброго дядечка, який прийде, витре слізоньки, дасть грошей і все виправить. Тим паче що поруч, в Угорщині, тоді вже йшла приватизація і здавалося, що й в Україні під цю справу можна залучити гроші.
Про рівень тодішніх ілюзій (і зарозумілості) можна судити з того, що цілком серйозно збиралися приваблювати інвесторів пропозиціями 20—25% пакетів акцій. Правда, тодішні конкурси переважно провалилися, а там, де щось продали, інвесторів згодом назвали «українськими». Представники західних компаній охоче приїжджали, говорили про велику зацікавленість, на чому власне все й закінчувалося.
Єдиний приклад спроби заходу 1998 року «Електрисите де Франс» (ЕДФ) на «Одесаобленерго» закінчився гучним скандалом. Заразом було продемонстровано і невміння (та й слабка зацікавленість) «західників» працювати на нашому ринку, і непрофесіоналізм групи забезпечення. Французів із тріском вибив із конкурсу нікому не відомий офшор FS Trading. Утім, загадкою він був тільки на Заході. В Україні було цілком досить того, що ним керував акціонер українського ЗАТ «Укренергозбут» («дочка» ЗАТ «Фінанси і кредит») пан Марченко. Міненерго, вибухнувши вслід поїзду, що пішов, істерикою, нічим конкретним допомогти не змогло.
За іронією згодом у тій-таки Одесі продемонстрували, «як треба» працювати з небажаним акціонером: нещасливий офшор у кілька прийомів викинули з обленерго, спочатку чисто фізично, а потім і юридично.
Тим самим наочно продемонстрували відмінність між Одесою та Будапештом. Утім, оскільки з обох боків барикади перебували українські учасники, ніяких ілюзій ні в кого не було. Люди спілкувалися зрозумілою для них мовою.
А загалом, лиха без добра не буває. Принаймні засвітилися потенційні покупці українських обленерго. Виявилося, що на Заході їх зовсім мало. Це вже згадувана ЕДФ й американська AES. Почасти ще й іспанська Union Fenosa («Юніон Феноса»), що вже купила кілька молдавських енергомереж. Решта в основному демонструвала «глибоку зацікавленість».
Проте лише «західниками» справа не обмежилася. Як і слід було чекати, зі сходу інтерес виказало РАТ «ЄЕС Росії». Власне воно й стало ключовим учасником другого раунду енергоприватизації-2001 (про її «східнословацького» учасника поговоримо пізніше). До речі, ідеологія торішніх продажів цілком відрізнялася від планів середини 90-х. Держпакет акцій тепер продавався цілком, основним критерієм була максимальна ціна пакета. Про інвестиційні програми мови практично не було, хоча зобов’язання скоротити втрати електроенергії в розподільній мережі передбачали.
Та навіть за таких умов результат був досить скромним. На участь у конкурсі подали заявки три іноземні фірми, дві з яких купили шість обленерго за 160 млн. дол. Ще один учасник конкурсу — ЕДФ — не купив нічого. Хоча цій компанії, здається, до такого не звикати — за час після розпаду СРСР вона не виграла на території СНД жодного приватизаційного конкурсу.
Якщо стосовно походження «східнословацьких» грошей (наскільки вони східні, а наскільки словацькі) ходить багато цікавих розмов, то «Київобленерго» й «Рівнеобленерго» купили справжнісінькі американці. Причому в Київській області їхнім суперником була ЕДФ. Конкурс щодо «Житомиробленерго» вони програли східнословацькій енергокомапанії VSE.
Трішки про нового власника. AES Corp. — досить молода компанія, але відома. Вона позиціонує себе як найбільшого незалежного оператора електроенергетики у світі, і це правда. Почавши 1980 року з банківським кредитом у 60 тис. доларів, через двадцять років AES цілком або частково викупила 182 енергобізнесу в 31 країні. Це і США, і Європа, Латинська Америка, Азія й Африка. На підприємствах AES у всьому світі працює 60 тисяч чоловік. З 1996 року компанія активно працює в СНД, купивши в Казахстані кілька електростанцій і ряд розподільних компаній. Потім було придбано електромережі Тбілісі й частину розташованої неподалік Гардобанської ТЕС. Тож українські енергорозподільні компанії — далеко не перша її покупка на пострадянському просторі.
Природно, усім було цікаво, чим відрізняється приватизація «по-американськи» від її українського варіанта. Зовнішніх відмінностей виявилося мало. Хіба що на етапі підготовки конкурсів американська компанія трохи шокувала уряд скромним проханням забезпечити 38,5% рентабельності (тобто 27% після оподаткування), прив’язавши її до курсу долара. Утім, це нормальна переговорна тактика, і зрештою зійшлися на 17%.
Крім того, визначилася ставка на привізний менеджмент — компанія призначила на ключові посади своїх людей, котрі працювали з нею у США й Казахстані. Було проведено й внутрішню реорганізацію, спрямовану на посилення контролю та спрощення структури управління. Великим плюсом компанії є дуже прозора процедура закупівель комплектуючих — практично все купується на відкритих і «не приблатнених» тендерах. Оце, певне, й усе.
Виконання зобов’язання 100% оплати — справа, звісно, приємна, але зараз цим може похвалитися вже й кілька чисто «українських» обленерго. Тепер американці запроваджуватимуть і нову збутову політику, результати якої безсумнівно зацікавлять усіх. Зокрема, передбачається подавати в суд на всіх розкрадачів електроенергії. Справа, м’яко кажучи, нелегка, але якщо це вдасться, то в неї знайдеться маса наслідувачів. Загалом, як виявилося, смітити грішми американці теж не полюбляють. Тим паче що з ними в них нині проблеми. Минулий рік був одним із найневдаліших в історії корпорації. Вона зазнала серйозних втрат у Латинській Америці та Європі. І хоча за підсумками року залишилася прибутковою, ситуація з котируванням її акцій дуже важка. За минулий рік їхня вартість впала в кілька разів. 1999 року вартість однієї акції AES доходила до 67,5 дол., до грудня минулого року вона впала до 12,5 дол., а цього року була вже й 4,13 дол. Загалом, з огляду на те, що загальний корпоративний борг оцінюється «Вашингтон Пост» у 22 млрд. дол., а торішня виручка від реалізації становила 9,3 млрд. дол., справи компанії не блискучі.
Аби вистояти, AES мусить вживати екстрених заходів. Це і внутрішня реорганізація, і скорочення інвестиційних програм. Збиралися продати й частину активів. Поки що було заявлено, що обсяг інвестицій у всьому світі також буде скорочено мінімум на півмільярда доларів. Плюс до всього торік цій компанії просто не таланило — у Грузії вибухнув після щойно завершеного ремонту великий енергоблок.
Тож найближчим часом американській компанії не до великих інвестицій. Спочатку передбачалося, що в кожну з двох своїх українських енергокомпаній вона вкладе приблизно по 30 млн. дол. Важко сказати, наскільки ці плани залишаються в силі сьогодні. Гроші нібито й невеличкі, та чи є вони саме зараз? «Київобленерго» уже заявило, що розтягне термін заміни електролічильників з 5 до 8—10 років. Раніше для забезпечення власною електроенергією компанія виказувала інтерес і до придбання однієї чи кількох ТЕЦ або оренди енергоблоків. Чи не відмовляться від цих планів тепер? Словом, труднощі бувають у всіх.
З інших учасників енергоприватизації в Україні можна відзначити «Юніон Феносу» . У торішньому конкурсі вона майже брала участь. Принаймні саме побоюючись її приходу переможець конкурсу з продажу акцій «Севастопольенерго» переплатив 12 млн. дол., «виклавши» майже потрійну стартову ціну.
Наступного року можливий прихід й інших учасників. Нині відбувається приватизація словацьких енергокомпаній, на черзі Польща. В усіх цих конкурсах активно працюють німецькі компанії. Тож не виключено, що на момент проведення чергової хвилі приватизації українських обленерго 2003 року, ми побачимо на конкурсі й німецькі E.ON або RWE Plus. Утім, це поки що припущення.
Минулий рік запам’ятався й приватизаційним стартом РАТ «ЄЕС Росії». Правда, ривок не вийшов — пара пішла в свисток. Росіян зняли ще на стадії передкваліфікаційного відбору.
Природно, точки зору на причини того, чому це сталося, у сторін різко відрізняються. Заступник голови правління РАТ Андрій Раппопорт говорить: «Я знав, що РАТ викинуть із конкурсу, але для мене було важливо подати заявку... РАТ збиралося брати участь у конкурсах у двох стратегічно важливих для нас районах — у Києві й Севастополі. Те, що під будь-яким приводом конкурси виграти нам не дадуть, я чудово розумів із самого початку. Так воно і сталося. Зате тепер українці нам винні. Усі розуміють, що нас скривдили. І щоразу, коли я приїжджаю в Україну, перед РАТ «ЄЕС Росії» вибачаються».
Мені не відомо, чи часто перепрошують Андрія Натановича (колишнього донеччанина), але зовні РАТ зробило все від нього залежне, щоб вилетіти з конкурсу. Зокрема, його менеджери явно не читали умов конкурсу. У результаті навіть приводу шукати не довелося. Замість того, щоб піти на конкурс своєю дочірньою компанією, заявку подав холдинг, який у результаті не зміг довести, що в нього є навіть сотня тисяч споживачів. Їх справді немає — вони є в його дочірніх компаній типу «Мосенерго» або «Саратовенерго». Це була ключова помилка, причому припустилися її в Москві. Після чого всі потуги прибулої команди показати чудовий московський гонор були з самого початку приречені. Їй взагалі нічого було навіть оскаржувати в суді.
Хоча стосовно того, що було багато охочих не пустити росіян, А.Раппопорт, безсумнівно, має рацію. Ті ж таки експерти ЄБРР дуже хотіли б, щоб інвестор був «воістину» стратегічним. Але треба розуміти, що західні консультанти за десять років в Україні неабияк набридли. Велетнів думки на невеличкі ринки посилають украй рідко. Тому багато порад демонструють хороші спогади про те, як це робилося в середині 60-х «у Гондурасі», або знання титульної сторінки підручника з економіки другого курсу економфаку й дуже туманне знання місцевих реалій. І не тільки українських.
Приміром, недавно одна з донорських структур зробила дуже глибокодумну заяву. Вона виявила, що середня ціна електроенергії в Європі — 11 центів за кіловат-годину, а в Штатах — 8. Тим часом у Східній Європі ціна на рівні 4 центів. Тож для підвищення інвестиційної привабливості було рекомендовано в можливо короткі терміни підвищити ціну електроенергії хоча б до американського рівня.
Очевидно, наслідки того, що в цьому випадку відбудеться з місцевою економікою, прораховував інший відділ. Наші близькі сусіди рекомендацію вислухали, чемно подякували за цінну пораду й постаралися її забути.
В Україні експертів слухають дедалі рідше, були вже некрасиві випадки, коли їх просто виставляли за двері. Тож закиди РАТ дещо притягнуто за вуха — на Бога, звісно, надійся...
Утім, на думку того самого А.Раппопорта, нині «поспішати з покупкою будь-чого в Україні не входить у наше завдання. Тим паче що нині там нічого не продається... Такий статус-кво мене цілком влаштовує, і я робитиму все можливе, аби його зберегти».
Цікаво, що останнім часом на сході з’явилися й інші можливі варіанти. Приміром, заворушився «Росенергоатом». Не виключена участь в енергоприватизації низки інших російських великих компаній. Приміром, минулого року «ЮКОС» витратив 70 млн. дол. на скуповування блокуючих пакетів акцій «Томськенерго» і межуючих із ним «Кубаньенерго», «Ставропольенерго» і «Бєлгороденерго». В енергетику збираються інвестувати й «Альфа-груп» (ТНК), «Росбанк», Національний резервний банк, «ЛУКойл», «Російський алюміній» і СУАЛ. Не виключено, що наступним кроком для них буде й Україна. Добре що деякі бізнеси в деяких із цих компаній є і тут. Цікаво, чи повторять вони помилки РАТ «ЄЕС Росії»?
І на завершення — цікава історія. Щоб їх по змозі уникати, торішні конкурси відбувалися за участю інвестиційного радника. Ним став Credit Suisse First Boston. Керівнику його української «дочки» Олександру Базарову довелося добряче побігати, аби вони відбулися. Результат, нехай і не такий, як очікувалося, але був — продали. Тепер слід було виплатити комісійні. Це 4,2 % від суми продажів, тобто трішки менше 7 млн. дол. Як виявилося, таких грошей у Фонду держмайна України немає. Що знайшли — заплатили, а приблизно чверть зависла. Тепер їх виплатять за рахунок українського ж «Енергоринку». А йому їх повернуть за рахунок майбутніх надходжень від енергоприватизації. Цікаво, чи довго доведеться чекати?