Початок кожного нового року прийнято вважати якимось рубежем, коли все можна розпочати з чистого аркуша. Насправді це, звичайно ж, не так. Адже рік, може, і новий, але проблеми - старі. І методи розв’язання цих проблем, як правило, ті самі. У будь-якому разі, історія не зберегла прикладів геніального осяяння під олів’є із шампанським.
Це особливо правильно, якщо йдеться про вугільну промисловість - галузь громіздку, складну й до різких піруетів не схильну. Тут усі процеси мають велику інерцію, і після повороту штурвала та зміни «кораблем» курсу підняті ним хвилі б’ються об берег іще кілька років…
Тому основні актуальні тренди у вуглевидобувній галузі слід відраховувати від 9 грудня 2010 року - дня, коли було офіційно оголошено про розформування Міністерства вугільної промисловості України. Надвпливове відомство, яке керувало величезними державними активами, було низведене до рівня департаменту в Мінпаливенерго. Трохи пафосно, але, мабуть, правильно буде розцінити те, що відбулося, як нищівний розгром багатотисячної «гвардії праці», яку вели «вугільні генерали» у чорних мундирах.
Із цього моменту почалася й досі триває передача вугільних активів з-під опіки держави в руки представників великого бізнесу. Але бізнесу не будь-якого, а суворо за списком. Список, на жаль, не публікується.
Чи програла в результаті країна? З одного боку, щороку в День шахтаря перші керівники у своїх виступах говорили ритуальну фразу про те, що вугілля - основа енергетичної безпеки України. Особливо за умов перманентно зростаючих апетитів російських газівників, нафтовиків та інших титанів державної думки РФ. Та якщо, як радили євангелісти, «за справами їхніми судити їх», то останнього разу тема вугілля обговорювалася на Раді національної безпеки та оборони досить давно - 30 жовтня 2008 року. Потім долю вугільних підприємств вирішували в інших кабінетах.
З іншого боку, курс на роздержавлення вугільної галузі був позначений ще раніше. Тема приватизації шахт залишалася довгограючою чимало років. В 2010-2011 роках процес пішов. Але зовсім не так, як його бачили ідеологи роздержавлення.
Замість прозорого розпродажу з відкритими конкурсами, як уявляли наївні мрійники, у хід пішли складні та сумнівні інструменти оренди й концесії, не до кінця зрозумілі механізми приватно-державного партнерства. Всупереч завітам класиків кінематографа, які радили «не путать свою личную шерсть с государственной», усе змішалося в домі Облонських, як сказали б класики літературні.
У почесній справі перекладання турбот про шахти та вугілля, яке вони видобувають, на свої слабкі плечі чітко позначилися чотири стратегічні курси. У кожної з цих стратегій є свої прибічники, що відзначилися досить вагомими досягненнями в минулому 2011 році. Вони й позначили, нехай і натяками, плани на майбутнє.
Перша - назвемо її умовно «стратегією Звягільського» - являє собою банальну та недвозначну приватизацію. «Вугільний генерал», який присвятив багато років службі радянському, а згодом українському вуглепрому, вирішив сам винагородити себе за заслуги на цьому поприщі. І узаконити свої відносини з шахтою імені Засядька, якою давно керує. Приватизаційні процедури, що стартували наприкінці 2010-го, навесні 2011-го було в основному успішно завершено. Цей серйозний прецедент дає можливість легко побачити та оцінити особливості цієї стратегії. По-перше, звичайно ж, бажання заплатити якомога менше. По-друге, прихопити щось як бонус. У випадку із шахтою ім. Засядька бонусом стали більш як 5 тис. га сільськогосподарських угідь і спеціальний позаконкурсний дозвіл на розробку дев’яти потенційно газоносних ділянок. На сім ділянок недавно заявили права структури Юрія Іванющенка, але Вищий адмінсуд прийняв сторону Звягільського.
У такої моделі роздержавлення вуглепрому навряд чи буде багато послідовників. Серед нинішніх державних менеджерів галузі немає постаті, рівнозначної за впливом Юхиму Звягільському. А менш авторитетному товаришу тут ловити нічого. Скажімо, гендиректор «Макіїввугілля» Станіслав Толчин, який почав активно натякати на можливість приватизації підпорядкованого йому об’єднання, торік пережив два теракти (один - в адмінбудівлі, другий - у дворі власного будинку), перевірку КРУ, маски-шоу з вилученням документів та інші радості буття простого радянського… тобто, пардон, українського керівника. Тепер Толчин поправляє здоров’я в Ізраїлі, а ДП «Макіїввугілля» командує призначений Міненерговугільпромом в.о. Михайло Ничипора. Останній, виступаючи в ЗМІ, уже встиг навздогін звинуватити попередника в тому, що той загнав держпідприємство у боргову яму. Причому яму пристойної глибини - в 1,7 млрд. грн.
Другу стратегію можна назвати «стратегією Ахметова». Якби йшлося не тільки про вуглепром, то, звичайно, співавторів було б набагато більше - Клюєв, Бойко, Фірташ… Суть цієї стратегії, якщо коротенько, полягає в тому, щоб змусити активи, які формально залишаються державними, працювати на себе, рідного. Першим блискучим прикладом стала історія найбільших вугільних об’єднань Луганської області - «Ровенькиантрациту» і «Свердловантрациту».
Особливістю цієї стратегії є те, що в активах, які потрапили в сферу впливу, створюється неформальна, але дуже міцна структура управління. Зі створенням технологічних ланцюжків виробництва, збуту та споживання продукції. Згадаймо, наприклад, як хоробро пролетіло «Вугілля України», що його обійшов ахметовський «ДПЕК-трейдинг», з поставками вугілля на «Західенерго» і «Донбасенерго». Констатуємо очевидне - держава втратила можливість маневрувати ресурсами, які нібито належать їй. Говорити про енергетичну безпеку країни в такій ситуації просто непристойно.
За 2011 рік приватні інвестори вклали у вуглепром 1,6 млрд. грн. У 2012-му, стверджують у Міненерго, дадуть удвічі більше. Але поділяти оптимізм чиновників із цього приводу складно - йдеться не про добродійність і не про безплатні подарунки від чистого серця.
Потім процес поставили на потік. У результаті чудово проведеного бліцкригу було ухвалено Закон «Про особливості оренди чи концесії об’єктів паливно-енергетичного комплексу, що перебувають у державній власності». Закон одразу ж активно запрацював - у довгострокову оренду ДПЕК потрапило, крім згаданих, об’єднання «Добропіллявугілля». А Міненерговугільпром уже розробило проект постанови Кабміну «Про затвердження Переліку об’єктів паливно-енергетичного комплексу, що перебувають у державній власності, які можуть передаватися в оренду чи концесію». Переліку цього міністр Юрій Бойко нікому не показує, пояснюючи тим, що «кожний проект розглядатиметься індивідуально».
Тож судити доводиться за скупими крупицями інформації, яка просочується через щільно зачинені двері. Серед кандидатів на концесію експерти Інституту економіко-правових досліджень НАН України називають «Луганськвугілля», «Лисичанськвугілля» і «Первомайськвугілля». А профспілки повідомляли про те, що вже фактично розпочато передпродажну підготовку шахт «Донецької вугільної енергетичної компанії».
Що буде далі? Зрозуміти нескладно - на сайті Міненерго вже оприлюднено проект закону «Про особливість приватизації вуглевидобувних підприємств». Так що всі, кому сподобається «тест-драйв» державних шахт, зможуть взяти їх собі назовсім. Обидва згадані закони цікаві тим, що вся передпродажна підготовка фактично лягає на державу, а ліцензії на розробку надр новим власникам надаватимуться поза конкурсами. У пояснювальній записці зазначається, що «громадського обговорення законопроект не потребує», а також немає жодної розрахункової цифри можливих доходів держави від приватизації вуглепрому. Очевидно, це слід розглядати як відкрите визнання того простого факту, що держава від цього доходів не одержить. На відміну від окремих її, держави, представників…
Третя стратегія - «стратегія Януковича-Іванющенка». Так вийшло, що досить нечисленними публічними проекціями ця стратегія зобов’язана Олександру Януковичу та Юрію Іванющенку, за якими вітчизняна преса стежить дуже пильно. Зрідка спливають інші імена, наприклад луганчанина Олександра Єфремова. Мабуть, є чимало інших, не таких відомих прибічників цього патерну.
Тут усе зовсім просто - приватні структури не претендують на активи та можливості довгострокового впливу, а орієнтовані виключно на освоєння грошей, які обертаються в державному секторі вугільної промисловості. Це старі добрі тендери, де з’являються та зникають фірми, широко відомі у вузьких колах. Завдяки ним спостерігається дивна тенденція: державна частка у вуглепромі скорочується на кшталт шагреневої шкіри, а фінансування галузі зростає. Шахти буквально накачують грошима. За півроку держсектор безболісно поглинув понад 18 млрд. грн. Тепер облизується та просить іще.
Віктор Янукович у відповідь анонсував мільярд доларів китайських інвестицій. Продемонстрували свою готовність кредитувати українські шахти й російські «Внешторгбанк» і «Сбербанк», які вважаються «скарбничками Кремля».
Дослідити діяльність учасників схем складно - як у старі добрі часи, компанії-одноденки відразу після створення обростають держзамовленнями на мільярди бюджетних гривень, потім зникають, перереєструються, зливаються… Для стороннього погляду - броунівський рух. Для обізнаної людини - системне явище. Для Ейнштейна та Шварцшильда - класична чорна діра.
Нарешті, четверта стратегія, яка поки що залишається безіменною (хоча пов’язаних із нею імен теж називалося чимало). Це - «стратегія копанок». Боротьба з нелегальним видобутком вугілля виявилася такою успішною, що «копанки» поступово стають дуже стабільною та значущою галуззю економіки. Замість кустарних дір у землі правоохоронні органи знаходять величезні комплекси, де розробку копалин ведуть у промислових масштабах.
За нашими відомостями, інфраструктуру легалізації видобутого вугілля теж налагоджено на дуже серйозному рівні. Широка мережа фіктивних транзитних фірм, через які проходять поставки, - за документами. Склади, майданчики для зберігання, відпрацьовані алгоритми логістики - фактично. Замість селян, які потихеньку прикуповували кілька тонн вугіллячка на зиму, клієнтами «копанок» стають великі промислові підприємства, насамперед представники українського ПЕК.
Більше того, «копанки» уже стали об’єктом серйозної небезпеки. Так, Донецька залізниця раптом виявила якихось людей, що холоднокровно рубали дерева та копали кар’єри, демонстративно знищуючи насипи, під’їзні колії до об’єктів «залізки» та інші незначні перешкоди на шляху до багатств надр. Зафіксовано випадки просідання фундаментів житлових будинків, доріг, інших об’єктів.
Складається враження, що влада не дуже уявляє, що з цим робити. Луганський губернатор Володимир Пристюк на нараді за участі Юрія Бойка суворо відрізав, що жодної легалізації «копанок» бути не може. А Кабмін у відповідь викотив проект постанови про «малі шахти» зі спрощеною процедурою одержання дозвільних документів.
Хоч би як хотілося бути оптимістом, але слід визнати, що, швидше за все, у році Дракона, що настав, нещасний український вуглепром будуть «драконити» посиленими темпами. При цьому боргів і проблем, вочевидь, потенційні інвестори собі не візьмуть. Залишать державі. Експерти, зокрема, вказують, що в нових законах, які регламентують оренду та концесію вугільних підприємств, залишено лазівку, що дає змогу уникнути погашення прострочених боргових зобов’язань.
До речі, боргів по зарплаті - також…