Розмови про банкрутство компанії перейшли з економічної в політичну площину.
Міністр палива та енергетики Юрій Бойко під час представлення колективу НАК «Нафтогаз України» голови правління компанії Євгена Бакуліна 2 березня 2007 року.
Кажуть, що у світі є дві вічні речі: смерть і податки. Перефразуючи, можна сказати, що в українському ефірі теж є дві вічні речі: криза і банкрутство НАК «Нафтогаз України». З першого дня свого існування компанія постійно розглядається саме в контексті кризи і фінансових труднощів, які виникли через (потрібне підкреслити, вилучити або скомпілювати): неправильний політичний курс керівництва країни, передвиборну кампанію, некомпетентність керівництва «Нафтогазу», корумпованість чиновників, агресивну політику «Газпрому», об’єктивні обставини, високу вибухонебезпечність газу, зношеність вітчизняної газотранспортної системи тощо.
Отже, вибравши необхідні опції, можна почати компіляцію тез обвинувального спічу того чи іншого політичного діяча або експерта незалежно від його партійної належності або переконань високих покровителів. При цьому абсолютно не має значення, спрямований спіч на критику діяльності уряду, керівництва НАК або просто a propos. Головне — насупити брови і оповістити світ про майбутній фінансово-газовий катаклізм.
І аби ж ішлося тільки про те, що пророцтво почують 45 мільйонів пар вух співвітчизників, і без того завантажених новинами, які вводять населення в стан фрустрації або й доводять до суїциду. Та ж ні, ми стали просто хедлайнерами європейського мейнстриму новин під загальним девізом: «Ми всі помремо».
Як у казці: «Лети, лети, лепесток, через запад на восток…» В остаточному підсумку коло замикається. Європейське журналістське співтовариство мовить усьому світові вустами «джерела в уряді України про можливі проблеми з розрахунками НАК з «Газпромом» за газ, поставлений у жовтні». А Європа запасається газом, бо щиро вірить, що цієї зими покриється кригою остаточно і безповоротно.
Європейський вибір — президентський вектор
Перебуваючи, як і п’ять років тому, напередодні президентських виборів, не зайвим буде навести цитату з архіву про реакцію європейського співтовариства на тодішнє політичне життя України.
«Daily Telegraph пише, що найбільшу тривогу викликає те, що в розпал демонстрацій і страйків у країні трубопроводи можуть бути перекриті, а також залишаються вразливими для терористичних атак. Ще один небезпечний сценарій: якщо прозахідний кандидат Віктор Ющенко встановить контроль над країною, а Кремль вирішить припинити поставки газу. Зокрема, такою є думка аналітика Стюарта Грея з Wood Mackenzie» («ДТ», №49 від 4 грудня 2004 р.).
Як-то кажуть, без коментарів.
А це вже зовсім свіжі заяви керівників європейських країн, датовані жовтнем 2009 року.
«Ми не упевнені в надійності поставок газу», — заявив міністр економіки Угорщини Іштван Варга.
Повторення торішнього сценарію цілком можливе, вважають у Чехії. Екс-прем’єр-міністр Чехії Йіржі Пароубек заявив: «Ми готуємося до будівництва додаткових сховищ, які у разі кризи могли б підвищити нашу самодостатність».
Член правління німецької газової компанії E.ON Ruhrgas Йохан Вайзе також не виключає можливості нового газового конфлікту.
Виникає цілком логічне запитання: звідки такі похмурі прогнози? Відповідь криється в ряді заяв українських чиновників і кандидатів у президенти, котрі діють за принципом «що гірше, то краще». Всіма силами намагаючись дискредитувати діяльність уряду, представники і самої влади обрали для критики найбільш розкручену і вразливу газову тему. Судіть самі:
«Можливі штрафні санкції з боку «Газпрому» до НАК «Нафтогаз України» за недобір газу за підсумками дев’яти місяців поточного року оцінюються в 5,9 млрд. дол.».
«Нафтогаз» надіслав дуже конкретні пропозиції стосовно обсягів, фіксації транзитного обсягу за іншим контрактом, формуванням цін, тобто транзитної ставки і ціни на газ». Для формування відповіді «Газпрому» необхідна «політична воля Кремля».
«НАК «Нафтогаз України» укотре розрахувалася за спожитий у вересні російський природний газ не за рахунок коштів від прямої профільної діяльності компанії».
«Прем’єр-міністр України не мала жодних підстав і причин перепрошувати від імені України щодо тієї ситуації, яка була в січні у зв’язку з припиненням подачі газу в українську газотранспортну систему. Це більш ніж дивно».
Ці цитати належать представнику президента України з міжнародних питань енергетичної безпеки Богдану Соколовському. Втім, за ним в унісон повторюють також інші представники владного бомонду з посвідченням кандидата в президенти і без нього.
Іншими словами, всі ці заяви можна розцінювати як офіційну позицію держави. Але, даруйте, в якій європейській країні зрозуміють таку позицію, якщо офіційний представник президента вимагає штрафних санкцій для вітчизняної компанії, розкриває її фінансову діяльність, дає рекомендації іноземній компанії і робить вигляд, що взимку Україна не була стороною газового конфлікту?
До речі, ви помітили, що останнім часом якось зовсім зникли з ефіру критичні випади представників російської сторони? А просто нема потреби. Коли в Україні на найвищому рівні просто знищується репутація її найбільшої бюджетоутворюючої компанії, добивати просто не по-спортивному. Навіть у такій грі без правил, як політика.
Президентські вибори — фінансовий вектор
Тепер, власне, про банкрутство «Нафтогазу». Початок 2000-х років ознаменувався рекордною заборгованістю НАК «Нафтогаз України» перед «Газпромом» за поставлений протягом 1997—2000 років природний газ на суму 1,62 млрд. дол. (основний борг — 1,43 млрд., відсотки — 190 млн.).
Як писало «ДТ», навесні 2003-го на депозиті в Bank of New York з’явилися облігації «Нафтогазу України». Та росіян однозначно не влаштовувала перспектива виплатити близько 630 млн. дол. одноразового податку, тільки-но «Газпром» погодиться прийняти на свій баланс корпоративні 10-річні облігації «Нафтогазу України».
У серпні 2004-го питання було вирішено: ВАТ «Газпром» здійснило часткову авансову оплату послуг «Нафтогазу України» за транспортування природного газу протягом 2005—2009 років на суму 1,25 млрд.
дол. НАК перерахувала отриману попередню оплату «Внешэкономбанку» в рахунок погашення боргу перед «Газпромом». Було вирішено також, що «Нафтогаз» погасить авансовий платіж ВАТ «Газпром» шляхом зменшення товарної оплати послуг за транзит російського природного газу з 26 до 21 млрд. кубометрів на рік протягом 2005—2009 років. Зменшення обсягів російського газу мало компенсуватися з допомогою нарощування імпорту природного газу з Туркменистану відповідно до угод між НАК «Нафтогаз України», ВАТ «Газекспорт» і RosUkrEnergo AG, укладених у Москві 29 липня 2004 року.
Тодішній голова правління «Нафтогазу України» Юрій Бойко заявив, що «повне погашення боргів перед іноземними партнерами свідчить про якісні зміни, що відбулися в компанії за останні два роки. Надійна фінансова основа є запорукою розвитку будь-якої серйозної компанії в сучасному світі». Після чого практично в цілковитій інформаційній тиші були емітовані єврооблігації НАК на суму 500 млн. дол. із терміном погашення в 2009 році.
Минуло п’ять років. НАК знову реструктуризує свою заборгованість. От тільки рівень інформаційного галасу навколо цієї події та її наслідків можна порівняти хіба що з ураганом «Катрін». Відповідь на запитання «чому так відбувається?», мабуть, міститься в епіграфі до статті.
Найстрашніше, що автори критики це чудово розуміють, але із затятістю, гідною кращого застосування, продовжують самі себе сікти на очах у здивованої міжнародної публіки, як мантру повторюючи «злочинна влада» і «ми прийдемо і все змінимо». Гоббс і Манн просто нервово курять, спостерігаючи за екзерсисами українського політикуму.
Адже ніхто публічно не висловлював сумнівів у доцільності одержання «Нафтогазом» авансу від «Газпрому» у 2004 році, ні в кого не викликало занепокоєння підсаджування НАК на кредитну голку в 2005—2006 роках; єдиним поривом було підтримано входження в український ринок «РосУкрЕнерго» із «УкрГаз-Енерго». То чому ж абсолютно цивілізована процедура реструктуризації боргів компанії, отриманих, до речі, у результаті «якісних змін, що відбулися у компанії» із 2004 року, викликає таке різке несприйняття і роздратування?
Відповідь знову ж таки у політичній сфері. Більшість тих, хто критикує, — політичні лузери, котрі вже «йдуть з базару» і намагаються хоч якось привернути до своєї персони увагу громадськості. Тільки увагу на них більше звертають за межами України і саме ті, від кого залежатиме майбутнє України на світовій політичній арені. І реагують на цих політиків швидше як на стихійне лихо, не сприймаючи їх як представників політичного бомонду цивілізованої європейської держави. Тож тривоги стосовно нашої країни цілком обгрунтовані.