Події, що розгорнулися навколо ядерної програми Ірану, можуть звести нанівець усі плани його керівництва в довгостроковій перспективі зайняти ключові позиції серед країн-експортерів природного газу, а також ставлять під загрозу цілу низку перспективних проектів з виходу іранського газу на міжнародні ринки, зокрема й на український, якому дуже потрібні альтернативні джерела поставок енергоносіїв.
Більш як чверть століття, керуючись догмами революції, Ісламська Республіка Іран (ІРІ) відкрито демонструє бажання стати потужним полюсом ідеологічної експансії в регіоні та за його межами. Високий енергетичний потенціал держави в міру поглиблення міжнародної економічної інтеграції та зростання глобальної взаємозалежності перетворюється на один з основних чинників іранської зовнішньополітичної стратегії. Маючи доступ водночас до двох найбільших районів залягання вуглеводнів, за видобутими запасами нафти й газу Іран посідає відповідно третє та друге місце у світі. І хоча впродовж тривалого періоду нафтовий сектор країни утримує провідні позиції, забезпечуючи понад 5% обсягу світового нафтовидобутку та нафтоекспорту, поставки природного газу з Ірану на зовнішні ринки тільки починають формуватися. Проте з огляду на різноманітні енергетичні потрясіння, з якими тією чи іншою мірою дедалі частіше зіштовхуються представники світового співтовариства, саме за рахунок розвитку газового сегмента Тегеран сподівається задовольнити свої високі політичні амбіції.
Нинішнім пріоритетом керівництва країни є активний розвиток у прагматичному ключі міжнародного газового співробітництва на всіх напрямах і підготовка до початку масштабного експорту іранського газу. Іран переконаний, що нарощування потужностей національної газової промисловості має не тільки знизити залежність економіки країни від нафтового експорту (що становив минулого року 82% всієї експортної продукції країни), а й кардинально реформувати карту газопроводів регіону, вплинувши на майбутнє газозабезпечення всього материка Євразія.
Ресурсна база та газоекспортний потенціал Ірану
Займаючи друге місце у світі з підтверджених запасів природного газу, що становить близько 16% від загальносвітових, Іран офіційно має 27,5 трлн. кубометрів видобувних газових ресурсів. Видобуток газу в Ірані розпочався водночас з видобутком нафти на початку ХХ ст. Оскільки видобувався в основному попутний нафтовий газ, аж до 1985 року динаміка нафтогазового виробництва збігалася. Зокрема, пік видобутку обох видів вуглеводнів припав на 1976 рік. З другої половини 80-х років розпочалася активна розробка покладів і родовищ так званого вільного газу, що призвело до нового витка приросту газовидобутку, уже не пов’язаного з виробництвом нафти. Проте щодо оцінок доведених запасів на сьогодні газовидобуток у країні все ще розвинений слабко, а ступінь утилізації виробленого газу невеликий (близько 65%).
Як правило, неутилізовані обсяги видобутого газу закачуються назад в пласт для створення резервних запасів і підтримки пластового тиску при виробництві нафти чи спалюються у факелах. Наприклад, у 2002 році в країні було видобуто близько 120 млрд. кубометрів сирого природного газу. З цього обсягу для внутрішнього споживання надійшло понад 75 млрд. кубометрів (для задоволення потреби країни ще 4,2 млрд. кубометрів було імпортовано з Туркменистану), 31,5 млрд. кубометрів було інжектовано в нафтові свердловини для підвищення нафтовіддачі пластів, близько 9 млрд. кубометрів спалено та враховано на технологічні втрати й усього 3,1 млрд. кубометрів експортовано до Туреччини. Такий високий (35%) ступінь неутилізації видобутого природного газу пов’язаний з багатьма причинами, починаючи від технологічних і закінчуючи відсутністю необхідної газотранспортної інфраструктури для його подальшого транспортування від свердловини.
Як видно з наведених вище даних, левова частка видобутого газу йде на задоволення внутрішніх потреб Ірану. Більше того, збільшуючи газовидобуток, Тегеран усіляко стимулює і споживання газу всередині країни. За даними Національної іранської газової компанії (NIGC), на сьогодні за обсягом використання газу Іран посідає шосте місце в світі, щороку споживаючи понад 85 млрд. кубометрів. Діючий п’ятирічний план розвитку країни (до 2011 року) передбачає подальше зростання частки цього вуглеводню в енергетичному балансі ІРІ з 54 до 69% (130—135 млрд. кубометрів) за рахунок розвитку газифікації, заміни нафти на газ на теплових електростанціях і ширшого використання цієї сировини в побуті та промисловості.
За великим рахунком, саме через зазначені чинники Іран, видобуваючи сьогодні понад 160 млрд. кубометрів природного газу, експортує його в незначних обсягах лише до Азербайджану і Туреччини. У першому випадку він поставляє всього 0,3 млрд. кубометрів на рік, та й то за SWOP договорами — в обмін на азербайджанський газ. Із Туреччиною же був підписаний довгостроковий двадцятип’ятирічний контракт на умовах take-or-pay («бери або плати»). Відповідно до нього, починаючи з 2002 року Туреччина одержувала з Ірану близько 4 млрд. кубометрів природного газу на рік. За підсумками 2005-го, закуплені обсяги зросли до 7 млрд., а з 2007-го вони мають досягти щорічних 10 млрд. кубометрів.
Водночас ситуація обіцяє змінитися вже в найближчому майбутньому й 2010 року офіційний Тегеран збирається довести валовий газовидобуток до 200 млрд. кубометрів, розпочавши повномасштабний експорт палива на ринки інших країн. З цього випливає, що за прогнозованого збільшення обсягу інжекції видобутого газу в нафтові родовища до 75 млрд. кубометрів і врахування планового зростання частки «блакитного палива» у структурі енергобалансу держави наприкінці 2010-го Іран зможе довести обсяги «вільного» товарного газу до позначки в 70—80 млрд. кубометрів. Здійснити задумане багато в чому має допомогти початок освоєння найбільшого у світі газового шельфового родовища Південний Парс.
Південний Парс як глобальний енергетичний чинник
Найбільше газоконденсатне родовище в Ірані та найбільше шельфове родовище у світі було виявлено 1988 року. Воно розташоване на міжкордонній ірано-катарській ділянці шельфу Перської затоки і є продовженням величезного Північного родовища (North Dome), що належить Катару. Розвідані запаси Південного Парсу оцінюються в 8—15 трлн. кубометрів природного газу (4—8% світових запасів) і майже в 2,4 млрд. тонн газового конденсату.
Освоєння Південного Парсу відбувається за фазами (28—30 фаз), повна їх реалізація триватиме понад 25 років і передбачає спорудження та введення в експлуатацію низки переробних потужностей і комплексу нафтохімічних підприємств на території Ірану.
Ліцензії на освоєння Південного Парсу (у рамках перших 14 фаз) вже одержали такі відомі іноземні компанії, як італійська ENI, норвезька Statoil, французька Gas de France і франко-бельгійська TotalFinaElf, російський «Газпром», англо-голландська Royal Dutch Shell, іспансько-аргентинська Repsoil, National Petroleum Construction Co. з ОАЕ, південнокорейські South Korea’s LG, Hyundai Heavy Industries Co. Ltd, Samsung Engineering, National Petroleum Construction Co.та ін.
Водночас Іран намагається зберегти за собою, в особі компанії Petropars, право головного оператора проектів. Цій меті сприяє і найпоширеніша форма угоди з закордонними компаніями, виділена законодавством країни як метод залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій у країну, — buy-back transaction, або «контракти з ризиком, який не розподіляється між сторонами, а цілком покладається на компанію-контрактора». Так, відповідно до іранської схеми buy-back, іноземні фірми окупають свої інвестиції та заробляють прибуток, одержуючи переважне право на закупівлю впродовж певного періоду до 75% видобутої на даному родовищі сировини при значних знижках порівняно з ринковими цінами. Разом із тим повернення капіталовкладень в облаштування і розробку родовища подовжується на весь термін його експлуатації.
Більшість видобутого сухого газу на Південному Парсі спрямовуватиметься на великі іранські нафтові родовища для їхньої стимуляції. Крім того, природний газ використовуватиметься для споживання на внутрішньому ринку й для закордонних поставок. Експорт газу з родовища попередньо має розпочатися 2008 року. Крім того, перший видобутий газ буде базою для створення перспективної індустрії стиснутого природного газу (СПГ), що дасть змогу експортувати такий газ танкерами з іранських терміналів і тим самим забезпечить вихід ІРІ на бурхливо зростаючий світовий ринок цього виду палива. Нині на Південному Парсі швидкими темпами будують чотири заводи зі стискання природного газу, три з них мають запрацювати в період 2009—2012 років.
Розробка Південного Парсу є найбільшим проектом Ірану, в який уже інвестовано не менше 15 млрд. дол. За даними Міністерства енергетики країни, продаж видобутої на родовищі сировини впродовж 30 років щороку приноситиме державі 11 млрд. дол.
Міжнародна безпека чи енергетичний добробут
Здійснюючи багатовекторну експортну політику в газовому секторі, спрямовану на розвиток співробітництва з різними країнами, Іран прагне кардинально збільшити свою частку у світовій торгівлі цим вуглеводнем із нинішніх 0,5% до 10%. Хоча це досить амбіційне завдання, офіційний Тегеран має всі підстави її реалізувати, питання лишень у часі та розмірах залучених інвестицій. Світове співтовариство вже усвідомило важливість іранського газу, про що свідчать багатомільярдні контракти, підписані Іраном із різними країнами і провідними нафтогазовими компаніями. Про свій намір закуповувати великі обсяги цієї сировини сьогодні заявляють багато держав. Крім сусідньої Туреччини та Азербайджану, до потенційних споживачів іранського «блакитного палива» зараховують країни Європейського Союзу, Індію, Пакистан, Вірменію, Грузію, Україну, а також Китай і Південну Корею.
Якщо говорити про фундаментальні плани виходу іранського газу на міжнародний ринок, то навіть найбільш опрацьовані на сьогодні проекти поставок малих обсягів газу до Вірменії і початку будівництва газопроводу Іран — Пакистан — Індія перебувають під загрозою зриву через черговий виток конфронтації Ірану з Заходом.
У небажанні ІРІ відмовитися від права на створення власної атомної енергетики та від агресивної риторики іранського президента країни Заходу (особливо США) бачать пряму загрозу міжнародній безпеці. Сьогодні, у разі відхилення єдиного пакета віденських пропозицій, який був розроблений п’ятьма постійними членами Ради Безпеки ООН і Німеччиною, і подальшого відстоювання беззастережного права на самостійне збагачення урану (відмовляючись від співробітництва з МАГАТЕ і світовим співтовариством) над Тегераном нависне реальна загроза чергових політичних і економічних санкцій, аж до військового втручання. Таким чином, нині благополучний розвиток нафтогазової галузі Ірану перебуває в зоні високих політичних ризиків.
Іранський газ в українському вимірі
Україна, як і багато інших країн світу, зацікавлена в співробітництві з Іраном, насамперед в енергетичній сфері. Так, уже давно існують амбіційні проекти будівництва двохниткового газопроводу пропускною здатністю 60 млрд. кубометрів на рік, що пролягає маршрутом Іран — Вірменія — Грузія — Чорне море — Росія — Україна — Європа. 2005 року був підписаний двосторонній протокол про купівлю Україною до 30 млрд. кубометрів іранського газу щороку для внутрішнього споживання, а також про експорт до 20 млрд. кубометрів газу на рік до Європи, що збільшило вдвічі очікувані в нашій країні обсяги газу іранського походження порівняно з підписаним 2003 року меморандумом про поставки в нашу країну до 15 млрд. кубометрів.
Однак, попри ряд міждержавних документів щодо економічних взаємовідносин і серію зустрічей (особливо торік) високопоставлених українських та іранських чиновників у рамках початку розвитку газового діалогу, видимого прогресу в співробітництві між двома країнами в газовій сфері дотепер немає.
Справді, шанс на те, що Тегеран вибере саме український маршрут для експорту свого газу до Європи, невеликий, якщо взагалі за збереження на нинішньому рівні конфронтації міжнародного співтовариства та правлячого революційного режиму в Ірані будь-який експорт буде можливий. У контексті ж дедалі активнішого зближення Києва та Вашингтона американсько-іранське протистояння є стримуючим чинником для осмисленого вибору Іраном українського напряму. До того ж здійснення проекту диверсифікації потребує від Києва мільярдних інвестиційних вкладень, яких ні в нього, ні в зацікавлених країн першої черги (Закавказзя та Центральної Європи) немає.
Крім відсутності необхідного фінансового базису, втілення «української мрії» потребує чималих зовнішньополітичних зусиль на міжнародній арені, а також якщо не підтримки та схвалення, то хоча б лояльного ставлення впливових міжнародних гравців. У свою чергу, таке навряд чи можливо в умовах діючих антиіранських санкцій США, конкуренції з боку Індії та Китаю, які швидко розвиваються, а також явного протистояння з боку Росії, проти інтересів якої, за великим рахунком, подібні проекти й спрямовані. Теоретично надати серйозну політичну та економічну підтримку Києву зможуть лише країни Західної Європи, які, не бажаючи збільшувати рівень своєї енергетичної залежності від транзиту дедалі більш «євронастирливої» Туреччини, можуть віддати перевагу маршруту транспортування іранського газу маловідомою їм Вірменією та Грузією, вкладаючи інвестиції в підводний газопровід і модернізацію української газотранспортної системи (ГТС).
Важливим моментом є і питання ціни іранських поставок. Так, Туреччина, що межує з Іраном, закуповує сьогодні іранський газ по 92 дол. за 1000 кубометрів, Грузія одержувала його минулої зими по 230 дол. за 1000 кубометрів, а в скільки він обійдеться Україні та українській промисловості, можна уявити, виходячи тільки з географічної віддаленості українського споживача від джерела. Словом, якщо Україна хоче одержувати іранський газ і збирається виграти в конкуруючих маршрутів, то вона має бути готовою платити повноцінну європейську ціну.
Таким чином, попри те, що Іран виступає найреальнішим із можливих на сьогодні джерел поставок альтернативного газу в Україну, у разі збереження нинішнього стану справ Київ у недалекому майбутньому не зможе дочекатися такого бажаного іранського газу, який до того ж є не тільки далекою, а й досить туманною перспективою.