Нафтогазовий сектор країни продовжує скочуватися в безодню, не зустрічаючи на цьому шляху особливих перешкод. Не змогла переломити ситуацію в базових сегментах цієї галузі й нова влада. За останні два з половиною роки проблеми в нафтопереробці і транспортуванні нафти лише посилилися. Із гри вибули два НПЗ (Одеський , що належить «ЛУКОЙЛу», та Лисичанський – ТНК-ВР), а транспортування нафти трубопровідним транспортом уперто наближається до нуля. У нафтовидобутку замість новин про відкриття нових родовищ дедалі більше корупційних скандалів.
Серед нечисленних досягнень - стабільний і диверсифікований ринок нафтопродуктів. Вселяє надію, що певні передумови до зміни ситуації в нафтогазовій галузі є, пригнічує, що галуззю рулять бізнес-групи, які паразитують на державних активах і живуть одним днем у період перманентної політичної турбулентності. Щоб змінити ситуацію, потрібна сильна державна рука та свіжий погляд. Плгляду немає, а рука зайнята іншими.
Видобуток - олігархів і чиновників
Динаміку нафтогазовидобувної галузі формують державні й напівдержавні компанії, на частку яких припадає понад 90% добутих у країні вуглеводнів. Ситуацію, яку називають жалюгідною навіть урядові та лояльні до влади експерти і ЗМІ, визначили саме держгіганти.
У першому півріччі 2012-го видобуток нафти і конденсату в Україні знизився майже на 3%. Основний внесок «зробила» найбільша компанія країни - «Укрнафта», котра втратила за півріччя 5% видобутку нафти й газоконденсату (нагадаю, контрольний пакет її акцій належить «Нафтогазу України»). Ще гірше в компанії ситуація з видобутком газу - мінус 8% за півріччя. А за останні п’ять років щомісячний показник знизився на 41%! (див. рис. 1).
Трохи ліпша ситуація в повністю державних «Укргазвидобуванні» та «Чорноморнафтогазі». Ці компанії 2012 року стабілізували рівень видобутку природного газу, але вже не можуть стримати спад видобутку нафти та газоконденсату.
Заради об»активності підкреслю важливу деталь: «приватники» продають газ за ринковою ціною, тоді як держкомпанії вимушені віддавати його населенню, на їхню думку, фактично задарма.
Менеджмент держкомпаній нарікає на виснаженість родовищ і проблеми з одержанням доступу до нових ділянок. У це можна було б повірити, якби не контрастна картина в секторі приватного нафтогазовидобутку. На тлі падіння на 2,9% обсягів видобутку нафти й газоконденсату в першому півріччі 2012-го в держкомпаній «приватники» показали зростання видобутку на 10%. По природному газу держконтори «приросли» на 1%, тоді як приватні добувачі - на 5,7%.
Заради об»активності підкреслю немало важливу деталь: «приватники» продають газ за ринковою ціною, тоді як держкомпанії вимушені віддавати його населенню, на їхній погляд задарма. (Експерти вважають, що після виборів уряд буде змушений «відпустити» ціни на газ для населення, що може стати переломним моментом у цій сфері.)
В іншому діагноз гранично зрозумілий. ПАТ «Укрнафта» у першому півріччі 2012 року одержало 1,44 млрд. грн. чистого прибутку, наростивши його порівняно з аналогічним періодом минулого року рівно вдвічі. При цьому власний план з бурових робіт компанія виконала на 42% (25,188 тис. м при запланованих 60 тис. м). І це попри те, що сумарно за 2010-2011 роки компанія заробила близько 4,8 млрд. грн. чистого прибутку, а поточний рік принесе ще майже 3 млрд. грн. (див. табл. 1, 2).
Фінансові успіхи «Укрнафти» дають уявлення про непоганий заробіток нафтодобувачів незалежно від форми власності. Складових рекордного прибутку дві - високі світові ціни на енергоресурси та зниження на цьому тлі податків державою. Нагадаю, що на 2012 рік ренту на видобуток нафти було знижено на 22-30% порівняно з 2011 роком. Згодом ренту скасували, але сумарне оподаткування галузі залишилося на колишньому «пільговому» рівні.
Теоретично це створює передумови для активізації інвесторів у видобувному секторі, й, безумовно, це можна записати в актив чинній владі. Невідомо, що там буде далі, а поки що маємо підвищення рентабельності й без того досить дохідного нафтовидобутку з подальшим розподілом прибутку по кишенях акціонерів і чиновників за… відсутності конче потрібних інвестицій у нарощування ресурсної бази.
Збільшення прибутку «Укрнафти» вдвічі на тлі більш як подвійного відставання за темпами буріння цього року найкраще це ілюструє. А скільки «приголомшливих» повідомлень потрапляє в ефір за підсумками тендерних закупівель державними нафтогазовими компаніями? Кажуть, відповідальні за тендери менеджери держкомпаній уже бачать себе через два-три роки міністрами (благо, приклади запаморочливої кар’єри після успішної реалізації держвласності вже є). Тепер взагалі пощастить - тендери при держзакупівлях фактично скасували…
Ключовою проблемою добувної галузі України залишається передача штурвалів нафтогазових держкомпаній менеджерам Дмитра Фірташа й Ігоря Коломойського, а також ще кільком власникам відомих прізвищ. Ці керівники - професіонали, тільки завдання їм ставить, на жаль, не держава. І вони не зацікавлені в розвитку «чужих» активів: хто знає, як складеться ситуація завтра, тому треба брати сьогодні і якомога більше…
Говорячи про позитивні зрушення, не можна не зазначити нещодавні перемоги Shell і Chevron відповідно в конкурсах на Юзівську й Олеську площі для розробки родовищ сланцевого газу. І якщо Shell уже доїдає свій перший пуд солі в Україні, то Chevron у цьому сенсі - новачок. Як і Exxonmobil, що очолила консорціум, який недавно переміг у конкурсі по Скіфській ділянці на шельфі Чорного моря. По-перше, це хороший сигнал іншим; по-друге, активна робота міжнародних мейджорів обов»язково підбадьорить колег по галузі.
Дещо затьмарюють свято приходу міжнародних гігантів українські реалії. За умовами конкурсів, усі переможці мають поділяти радості роботи в Україні з фірмочками, «що володіють» невідомими іменами й функціями. Але нарікань на таке партнерство з боку переможців тендерів немає. Ба більше, вони готові виплатити Україні більш як по 300 млн. дол. премії при укладанні угоди про розподіл продукції. Це свідчить про те, що зарубіжні контори обізнані з пострадянським бізнес-колоритом.
Нафтотранспорт: «Служу «Привату»!»
Ситуація з трубопровідним транспортуванням нафти виглядає найбільш гнітюче. З трьох ключових нафтопроводів - Придніпровські, Одеса-Броди і «Дружба» - на сьогодні працює тільки останній, та й то в’яне на очах. Для цього є об’єктивні причини, а саме - планова переорієнтація Москвою свого нафтоекспорту на російські порти. У рамках цієї стратегії було побудовано Балтійську трубопровідну систему, пропускна потужність якої вже цього року збільшиться з 12 до 50 млн. тонн. Це означає, що РФ може обійтися без української «Дружби» (і без білоруської теж). Отже, нафтотранзит як такий в Україні може померти, адже інші транзитні магістралі вже знекровлені - стараннями української сторони (див. рис. 2).
Першопричиною занепаду колись найпотужнішої нафтопровідної системи України є фактична відмова держави від управління нею. Судіть самі: попри планомірне погіршення показників «Укртранснафти», її керівник Олександр Лазорко зберігає свою посаду з 2009 року, переживши й кадрову революцію 2010-го. Водночас усі дії трубопровідної монополії збігаються з інтересами групи «Приват». Хоча на публіку це пояснюють якимись державними стратегіями диверсифікації та нацбезпеки. Під цим гаслом 2009 року було реверсовано нафтопровід Кременчук-Одеса, який раніше транспортував на південь транзитні потоки та нафту для Одеського НПЗ. Розворот труби здійснили з метою постачання Кременчуцького НПЗ, контрольованого «Приватом». Однак цього серпня виповнюється вже рік, як труба не діє, хоча й до цього прокачувані обсяги азербайджанської нафти були далекі від обіцяних менеджментом «Укртатнафти» і «Укртранснафти».
2010 року було переорієнтовано нафтопровід Одеса-Броди для поставок нафти в Білорусь. У 2011-му він перекачав 1 млн. тонн замість анонсованих чотирьох, а у 2012-му - жодної тонни. Втрачено транзит, другий рік простоює без сировини Одеський НПЗ (конкурент «Привата» на ринку нафтопродуктів).
Учасники нафторинку кажуть, що немає не тільки нових потоків, а й «старої» технологічної нафти в трубопровідній системі. Перевірити це можуть лише держоргани, але вони не спішать це зробити.
При цьому «Укртранснафта» залишає без чіткої відповіді запитання про долю 105 тис. тонн нафти, викачаної 2009 року з непрацюючої ділянки нафтопроводу Мічурінськ-Кременчук, яка до 2011 року числилася на зберіганні в «Укртатнафті». Великі сумніви нині й у наявності нафти на згаданій ділянці нафтопроводу Кременчук-Одеса.
Не дають спокою менеджменту трубопровідного оператора й інші «родовища» нафти. Під приводом невідкладного порятунку труби від корозії «Укртранснафта» недавно спробувала викачати близько 60 тис. тонн технологічної нафти з трубопроводу Снігурівка-Херсон. При цьому варіант зберігання цієї сировини на період ремонтних робіт на Херсонському НПЗ, запропонований цим підприємством, «Укртранснафта» чомусь відхилила. (Воно й зрозуміло – такі обсяги нафти варти зберігати подалі від зайвих очей та вух.) Замість цього нафтотранспортники подалися до суду з позовом до цього НПЗ, але програли справу…
До слова, якщо ви не в курсі, то «Укртранснафта» уже не так транспортна, як нафтопереробна компанія. Вона відкрито залучає кредити відомих дніпропетровських банків, закуповує в офшорних компаній нафту та «за недорого» переробляє її на все тому ж Кременчуцькому НПЗ. На публіку цей проект реалізується під гаслом постачання села та інших малозабезпечених верств споживачів нафтопродуктами. При цьому 95% бензину і дизпалива з «Укртатнафти» як ішло, так і продовжує йти за реквізитами «приватівських» нафтобаз.
На відміну від видобутку, який за наявності інвестицій ще може ожити, нафтотранспортна галузь може й не піднятися. Тут важливі довгострокові контракти і стабільність за активної підтримки та роботи дипломатів і міністрів. Але…
Ставити хрест на нафтотранспорті не хочеться, бо теоретично знайти ресурси для українських нафтопроводів можна. Але вже точно не з нинішньою системою управління трубопровідною монополією з її явно вираженими пріоритетами, які йдуть врозріз із державними інтересами.
Нафтопереробка: в очікуванні дива?..
Із шести нафтопереробних заводів в Україні нині працює один - Кременчуцький («Укртатнафта» давно без татар і без належного обсягу нафти). Завантажений усього лише на 30% потужності. Отака характеристика ситуації у цій галузі.
Сподівання на ефективних власників, що приватизували вітчизняні НПЗ, не виправдалися. Глибина переробки нафти залишається на «радянському» рівні - 50-65%, тоді як зарубіжні конкуренти пішли за 80%. Якість вироблених нафтопродуктів - на рівні Євро-2, Євро-3, у найкращому разі Євро-4, тоді як імпорт - дедалі більше Євро-5.
Низька ефективність плюс відставання за якістю - от «секрет» неконкурентоспроможності «наших» НПЗ із зарубіжними виробниками.
Своєю чергою, держава не потрудилася проконтролювати розвиток галузі та не створила належних умов для цього. НПЗ було продано ТНК, «Лукойлу», «Казмунайгазу», «Татнафті». І тоді, наприкінці 1990-х, мало хто припускав, що через десять років ці гіганти простоюватимуть або іржавітимуть.
Програми з підвищення якості палива було зірвано не вчора. Держава ще в середині 2000-х дала слабину, пішовши на повідку у власників НПЗ, котрі обіцяють «завтра» точно все зробити. Якщо спочатку перехід на Євро-4 планувався 2007 року, то в минулому липні його вкотре пролонгували до 1 липня 2013-го, а в проекті Технічного регламенту «Щодо вимог до автомобільних бензинів, дизельного, суднового і котельного палива» їх уже пропонують перекинути до 2017-го. У результаті поліпшення якості нафтопродуктів відстрочено вже на десять років.
Якість - це, звичайно, чудово, але якщо немає економіки нафтопереробки та її самої, нічого не буде. Але навіть попри технічне відствання, українські НПЗ малють невеличкий прибуток. Однак його зводить нанівець конкуренція з контрабандним та іншим безподатковим паливом (згадаємо хоча б горезвісну «Лівелу» і фірму «Альматея», яка «контрабасила» у Феодосії, з офісом на київському Печерську). Ці «герої» відомі, але ніхто з них не сидить і навіть за кордон не втік. Ще знадобляться?..
Ще один цвях у кришку труни для української нафтопереробки - відсутність контролю якості палива. Останні три роки система лабораторних досліджень нафтопродуктів не фінансується, ринок заливає «бодяга», частка якої оцінюється в середньому у 25%.
Найбільш дивно, що ліквідація фальсифікату, як і контрабанди нафтопродуктів. найбільше вигідна… державі: збір податків при ліквідації цієї ніші збільшиться на мільярди. Недавно довелося побачити алгоритм відновлення держконтролю якості нафтопродуктів, розроблюваного в Координаційному центрі із впровадження економічних реформ при президенті України. Якщо це впровадять, бюджет і споживач одразу відчують «покращення» - у хорошому значенні цього слова…
Однак в уряді завзято не бажають бачити або вирішувати внутрішніх проблем. Тому ворог українських НПЗ - дешевий імпорт із Митного й навіть Європейського Союзу. Попри відмову Міжвідомчої комісії з міжнародної торгівлі запровадити мита або квоти на імпорт нафтопродуктів у 2011 році, нині це питання знову на порядку денному. За наявними даними, у середині серпня відбулася спільна нарада активу Мінекономрозвитку і Міненерговугільпрому під головуванням голів двох відомств, на якому було вирішено збирати матеріали, щоб розпочати розслідування проти білоруських нафтопродуктів… Ситуація комічна: до нас іде доступний енергоресурс, але ми ставимо на його шляху бар’єр, роблячи його дорожчим, а потім галасуємо з приводу «дорожнечі стільців для трудящих».
Для розв’язання проблем української переробки, як, втім, і всієї нафтогазової галузі, потрібна сильна державна рука. Але як впроваджувати часом непопулярну політику, якщо куди не глянь, наткнешся або на однопартійця, або (що гірше) на якусь «сім’ю», якою вже прикриваються всі, кому не лінь. Тому очікувати найближчим часом якихось радикальних змін у нафтогазовій сфері навряд чи варто. Щось має статися у високопоставлених головах або просто потрібні свіжі голови.